Ви не звертали, скільки за останні роки у торговельних мережах з’явилося всього – за назвами, звичайно – совєтського й радянського? Шампанське, горілка, печиво, цукерки, шинка і, звичайно, ковбаса. Варена, напівкопчена, сиров’ялена і сирокопчена.
Фантастичні назви у цієї ковбаси – скажімо, "Салямі радянська". Наче в СРСР могла бути ковбаса під такою назвою – це такий оксюморон, як і розкішний "Мерседес" секретаря міськради Донецька Левченка із номерною спецтабличною "СССР"…). І стилізації під радянський "знак якості" в емблемах фірм та товарних ярликах. А недавно довелося пройти повз магазин, куди закликала покупців реклама – "Ціни як в СРСР".
Одне слово, совєтське/радянське – означає найкраще з усіх можливих.
Відповідно, совєтський період виглядає уособленням чималих чеснот – ну, звісно, дисидентів саджали, але ж якою ковбаса була якісною та дешевою!
Додамо до цього телебачення (особливо російське, яке домінує на значній частині України плюс телеканал "Інтер" з його усім відомими настановами), додамо FM–радіостанції з їхніми відверто ностальгічними ремінісценціями, додамо різноманітні організації – напівлегальні на кшталт "Союза советских офицеров" і цілком легальні спілки "воїнів-інтернаціоналістів", додамо книги – в основному, друковані у Москві, – про розквіт науки, культури та освіти під сяйвом променів зореносного Кремля – й одержимо картину посиленої реанімації совєтської людини, простіше кажучи, "совка", яка останні десять років активно велася в Росії, потім перекинулася на Донбас та Крим, де знайшла добрий поживний ґрунт, а потім – і на всі українські простори.
Причому йдеться про реанімацію саме совєтської, а не радянської людини (хоча паралельно відживлюється й друга).Різниця тут не тільки на рівні термінів, хоча і її не варто забувати (слово Soviet має інтернаціональне звучання та купу із ним споріднених понять, не останнє місце серед яких посідає сакраментальний "совок"). Совєтська людина – загальноімперський тип зі своїми іманентними рисами, поширений від Владивостока до Бреста. А радянська людина – виплеканий у ХХ столітті владою підвид традиційного малороса, якій достатньо шароварного мистецтва та політичної автономії в межах того чи іншого варіанту "Союза нерушимого" і яка шалено заздрить при цьому полякам та чехам, які і за комуністів жили краще, і зараз живуть.
При цьому було б наївним вважати, що реанімацією "совка" цілеспрямовано займаються тільки Путін зі своїми Сурковими, Сєчиними, Павловськими і закинутими в український тил без парашутів Табачниками. Ні, совєтська людина потрібна дуже багатьом "володарям світу цього", й ось чому.
Зробимо невеликий історико-соціологічний екскурс. Про формування "совєтської людини" і "совєтського народу" вперше заговорив з офіційної трибуни Сталін у 1930-х роках. Ідею підхопили "інженери людських душ". В одній із довоєнних пісень сам "вождь народів" був названий "простым советским человеком". А Олександр Копиленко в одній з повістей, присвяченій молодіжній тематиці, проголошує вустами своєї героїні: "Моя національність – совєтська!" Тезу Сталіна розвивали по-своєму всі наступні кремлівські лідери. Хрущов дав визначення "нової історичної спільноти – совєтського народу". Апогею ж квазітеоретичні розмови щодо "совєтської людини" й "совєтського народу" досягли за часів правління Брєжнева. Як і сам розвиток феномена "совка" (термін, вигаданий наприкінці 1960-х рок-музикантом Олександром Градським, його науковий еквівалент – homo sovieticus – у ті самі часи запровадив філософ Олександр Зинов’єв).
Що цікаво: у підручнику з психології, виданому 1953 року московським психологом Борисом Тепловим, є чималенький розділ, який називається просто і чітко: "Риси характеру совєтської людини". Десятки тисяч студентів складали іспит за цим підручником, відповідаючи на запитання про "найважливіші риси характеру совєтської людини", і багато хто із них, очевидно, сприймав написане авторитетним психологом усерйоз…
Совєтська людина має всі ознаки національного типу, якщо брати до уваги сталінське визначення нації. Совєтські люди – це спільнота, об’єднана найперше економікою (яку московський економіст Г. Попов колись назвав "адміністративно-командною", інші автори звуть її "планово-розподільчою"), певною територією ("От Москвы до самых до окраин"), мовою (соціолектом російської), традиціями і звичаями (знана російська співачка Галина Вишневська образно охарактеризувала це так: "Їдять макарони з хлібом"), соціокультурними настановами, міфологією. Міфологія, в тому числі й квазіісторична, у совєтської людини надзвичайно потужна, і вона успішно заміщає те, що російський академік Дмитрій Лихачов називав "історичною пам’яттю". Скажімо, ще в середині 1920-х років кінорежисер Перестіані створив фільм "Червоні дияволята", де вивів повстанського отамана Нестора Махна в образі дрібного бандита, з яким легко впоралися юні герої фільму, заарештувавши його, запакувавши у мішок (!!!) й доправивши до ЧК.
І хоча фільм було створено у часи, коли спогади про масштаби і характер діяльність Нестора Махна були живі – без перебільшення – у десятків мільйонів людей, фільм "проковтнули", і він став надзвичайно популярним. Щось схоже можна спостерігати у сучасних дебатах щодо Голодомору в Україні, коли деякі свідки й учасники подій (переважно зі східних областей) твердять, що ніякого страшного голоду взагалі не було. Жодні раціональні аргументи, жодні емоційні апеляції не мають безпосереднього впливу на такий тип культурно-соціальних настанов. Ця якість формувалася історично. Як писав Іван Дзюба, виплеканий Сталіним і сталінським ладом "простой советский человек" мав категоричну думку про світ і відчував свою причетність до всього на світі і відповідальність за все на світі… Йому боліла людська кривда, скрізь, тільки своєї він не помічав… Невтолену потребу справедливості й благородні, альтруїстичні, солідаристичні почуття вміло переводилося на "ворожі об’єкти".
Таким чином, спільна міфологічна картина світу, спільне міфологічне казання про "богів" (Ленін, Сталін) та "героїв" (Ворошилов, Щорс, Жуков тощо), спільний міфологічний поділ світу на "людей" ("своїх") і "не-людей" ("імперіалісти", "жидомасони", "бендери") – ось чи головний чинник, який визначає життя совєтської людини. Це – істота, яка є продуктом і носієм одного з варіантів тоталітарного "міфу ХХ століття". Розпад цілісності міфу під дією зовнішніх чинників спричинив болючий дискомфорт для советської людини і прагнення до повернення звичних усталеностей.
Бути "совком" – це означало мати серйозні вигоди у житті, відносно малу кількість проблем та впевненість у завтрашньому дні. Совєтська людина мала усталену, структуровану, чітку й ефективну пояснювальну схему для всього, що існує на білому світі. Ця схема, як і належить міфові, побудована була на граничній опозиції "свого" й "чужого", "білого" й "чорного". Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х схема на раціональному рівні загинула, а на рівні ексистенційно-ментальному у тих, хто не "вилікувався" від совєтчини, дала тріщину, перестала працювати, коли на перший план вийшли неохоплювані до цього совєтським міфом факти. Але, оскільки демократичне українство не змогло шляхом цілеспрямованої копіткої праці дати совєтській людині раціональні переконання чи навіть – є категорії людей, для яких інше неможливе – нові пояснювальні схеми, не менш прості і зрозумілі, то старі ледь трансформувалися і відновили своє функціонування.
Та й чи можливе було таке силове нав’язування? Власне, зробимо уявний експеримент: якби за президентства Леоніда Кравчука українізація справді здійснювалася примусово, як про це кричали захисники "совка", якби мас-медіа працювали в унісон на створення іміджу "справедливої України", то совєтських людей, принаймні, їхню значну частину, можна було б українізувати, "вгативши" у підсвідомість нові пояснювальні схеми на місце старих. Але чи змінило б це істотно ситуацію, чи вислідом стала б лише поява малоросів замість "совків"? Іншими словами, чи не потрібні були б – навіть в ідеальному варіанті – значно більш складні механізми впливу на постсовєтське суспільство з метою його глибинної десовєтизації?
Та повернімося до питомих рис "совка". Совєтська людина живе у дуже своєрідному часі-просторі. Геть усі совєтські календарі зазначали, крім всесвітнього ліку літ, ще й те, який рік триває з часу так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції. Саме ця дата виконувала роль міфологічної "дати заснування світу". Все, що було до неї, вважалося або "злом", "іншим світом" (не випадково совєтська статистика оперувала сакраментальним поняттям "у порівнянні з 1913 роком"), або "недоконаним добром" (безліч "прогресивних історичних діячів", які "були обмежені у своєму світогляді", "не змогли", "не зрозуміли"…). Та коли для совєтських людей 1917 рік став віддаленим, слабо забарвленим чуттєво, дещо містичним поняттям, то більшого значення набули хронологічно ближчі дати, серед яких особливе місце посіла міфологія, пов’язана із Великою Вітчизняною війною та "народом-переможцем".
Цей сегмент совєтської міфології дуже показовий. Взяти хоча б те, що часово-просторові межі і змістовна наповненість "Великої Вітчизняної" і "передвоєнного періоду" не збігаються ні з дослідженими історичною наукою фактами реальної історії, ані з елементарною побутовою логікою. Як узгоджується "раптовий напад Німеччини" із щоденною готовністю до ворожого нападу впродовж всієї попередньої совєтської історії ("загроза з боку капіталістичного оточення")? Ніяк. Як узгоджується теза, що "у нас було мало танків", з тим, що реально СРСР мав їх уп‘ятеро більше, ніж Німеччина? Теж ніяк. А теза про "перемогу совєтського ладу" із у кілька разів більшими втратами Червоної армії, ніж Вермахту? Теж ніяк. І ніколи героїчні казання не будуть узгоджені із фактами в межах міфологічних настанов совєтської людини, яка має своє, відмінне від усього іншого світу свято Перемоги: весь світ здолав нацистів 8 травня, совєтська людина – 9 травня…
Найлегше міфологія совєтської людини сприймає трансформації, які відбуваються від імені "богів" та "героїв" цієї ж міфології та за визначеними ритуалами. Це призвело, наприклад, до фантастичного для Маркса з Енґельсом фактичного перетворення Російської православної Церкви за сталінських часів на один з державних інститутів, і надалі – на складову життєвого світу совєтської людини (довелося ще у 1980-х чути від одного поважного білоруса, що він "русский, православный, коммунист"). І сьогодні сприймається як само собою зрозуміле, що орган КПУ газета "Комуніст" постійно виступає на захист "канонічного російського православ‘я" проти "розкольника Філарета". Совєтська людина із задоволенням читає газети, де йдеться про західну (а то й названу відвертіше – жидомасонською) змову проти світового слов’янства та православ’я. Всесвітня змова проти неї – те, що надає підґрунтя для самопошани кожної совєтської людини.
І що цікаво: за своєї орієнтації на розподільчу справедливість "совок" цілком спокійно (хоча і з певною заздрістю) сприймає факт соціальної нерівності, коли йдеться про "вождів" різного рангу, про номенклатурний нобілітет: їм належить, вони дбають про нас, он пенсію трохи підняли і гречку роздали…
Відтак політична поведінка масової совєтської людини доволі проста. На референдумі 1991 року ця людина голосувала за незалежність України (бо пояснювальні схеми агітаторів з розпущеного ЦК КПУ, які працювали в команді Кравчука, були для неї переконливими) та за самого Леоніда Макаровича – тільки б не "демократ Єльцин" та "націоналіст Чорновіл". 1994 року за Леоніда Кучму голосували саме найбільш совєтизовані регіони, включаючи туди й переважно україномовно-радянську Чернігівщину.
Кучма обіцяв українсько-російську двомовність (тобто те, що було й за СССР), тісну інтеграцію з Росією, "порядок і порядність", отже, був противником "націоналістичного українства"). На виборах же 1999 року совєтська людина вперше за існування незалежної України перестала бути вирішальною силою, проте її звичка в усьому підтримувати владу привели частину совєтського люду України у табір "реформатора" Леоніда Кучми. При цьому, як зазначав Микола Рябчук на початку 2000-х, "гомо совєтікуса" не образиш ані "ювілеєм" Щербицького, ані пам‘ятником Леніна на центральній площі, ані Днем невідомо якого "захисника" невідомо якої "вітчизни", ані навіть цинічними балачками бандитських "еліт" на Мельниченкових плівках". І нарешті, на президентських виборах-2004, як тільки почулися звинувачення з боку влади на адресу опонентів Віктора Януковича у "змові із Заходом", "буржуазному націоналізмі", "фашизмі", "екстремізмі" тощо, як цей кандидат одразу додав собі голосів. Правда, не так багато, щоб чесно перемогти, проте їхня кількість була помітною.
Отож масована "атака совєтської ковбаси" на підсвідомість значної частини виборців України виявилася успішною лише у 2010 році. Зі зрозумілих причин нинішня влада (чиновники та олігархи) прагне закріпити успіх і реанімувати совєтську людину як домінантний соціальний тип. Чи вдасться це? Ось в чім питання…