Про спадщину
колоніального періоду в Україні можна говорити довго. Бо сама ця спадщина дуже
непроста і неоднозначна, в тому числі і її соціокультурний вимір. Та мова зараз
іде не про творіння Растреллі, Куїнджі чи Врубеля. Мова про більш загальні,
концептуальні проблеми.
Чи не головною проблемою культури міст України впродовж всіх останніх
століть є проблема наявності чи відсутності власне української міської
культури. Української не тільки і не стільки за мовою, скільки за іншими
головними питомими ознаками. Бо ж, скажімо, чи вписуються в українську культуру
ті “сталінки” чи “хрущовки”, а чи більш модерні, але від
того не менш стандартні та ніякі в архітектурному сенсі житлові будинки й
адміністративні споруди, з яких значною мірою – а то й переважно – складаються сьогодні
міста України? А до якої національної культури належить найновіша забудова –
для скоробагатьків, a la лужковська Москва? І чи взагалі тут має йтися про культуру ХХІ століття, а
не про набіг новітніх варварських орд, які швидкими темпами руйнують історичні
центри багатьох міст, включно зі стольним Києвом?
З історії предмету:
короткий нарис
Справа тут далеко не тільки і не стільки (доводиться повторити цей зворот)
у власне етнічному складі населення. Ані в часи давньої Русі, званої вікінгами
Ґардарікою, – “країною міст”, ані в часи Гетьманщини міста України не
були моноетнічними. Але ці міста були органічними центрами певних регіонів,
осердями розвитку етнонаціональної культури. До ХVІІ-го – першої половини ХVІІІ століття міста
Наддніпрянщини і Слобожанщини були органічно пов’язані з сільською місцевістю і
козацькими хуторами як торгівельні, ремісничі, освітні, церковні й
адміністративні центри тяжіння, що були органічними вузловими центрами
соціальної і культурної інфраструктури. Міста врядували на засадах
самоуправління (досить сказати, що Магдебурзське право на українських теренах
з’явилося ще у ХІV столітті); до того ж більшість із них мала статус полкових і
сотенних центрів, тобто самоврядних військово-адміністративних одиниць. Тому у
ХVII столітті 20% українського населення проживало у міському середовищі, а на
початку ХVIIІ століття українці переважали серед інтелектуальної еліти
Російської імперії.
Надалі з ліквідацією самостійної церкви, потім –
закриття кордонів для торгівлі з Європою; далі – руйнації системи освіти,
скасування автономії спершу Слобожанщини, потім і Гетьманщини, і, нарешті,
міського самоврядування позбавили міста підросійської України майже всіх
функцій власне міст, що призвело до їхнього занепаду і зменшення у числі. Натомість міста стають осіддям іноземного
війська і накинутої адміністрації абсолютистської імперії, осереддям церков, де
священиків перетворено на звичайних державних чиновників. Різко зменшується
торгівельно-реміснича роль міст, передусім зникнення іноземної торгівлі робить
їх відразу глибоко провінційними. А петербурзька влада стимулює процес
етнічного вирізнення міст в Україні з-поміж навколишніх територій; за часів
Ніколая І навіть встановлюються процентні норми для губернських і повітових
міст “Южнорусского края” – скільки якого населення там має бути. Разом
із тим уже з ХVIII століття Україна виступила перетином традицій заснованої на
чільній культуротворчій ролі міст європейської (до якої належали українські
держави різних періодів – від Київської Русі до Гетьманщини) і на чільній ролі
сіл, селищ та помість євразійсько-російської цивілізацій.
Деукраїнізація
міст тривала й далі, особливо на підросійських територіях. “Серед
найдосвідченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і
30% металурґів складали українці… У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і
майже 10% письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис.
осіб, зайнятих “розумовою працею”, українці становили третину. А у 1917 році
лише 11% студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала
відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини
всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв… Освічені
євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювали російський
характер міст України”, – констатував Орест Субтельний, узагальнюючи
статистичні дані.
До певної міри схожі
процеси тривали й на Західній Україні та Закарпатті. Отже, внаслідок перебігу
історичних подій міста як Наддніпрянської та Слобідської, так і Західної та
Закарпатської України в XVIII-XIX століттях перетворювалися на
адміністративно-культурні осереддя колонізації та асиміляції українського
населення з боку тієї чи іншої держави, що контролювала ці терени. Ба більше:
російською, угорською, польською адміністраціями така політика проводилася
цілеспрямовано: видавалися спеціальні інструкції, створювалися відповідні
органи тощо.
Інша ланка територіальної
стратифікації культури – шляхетське помістя – не була настільки віддалена від
етнографічного ґрунту. Описаний Гоголем феномен “старосвітських
поміщиків”, дрібнопомісної шляхти Наддніпрянщини, – це нащадки козацької
старшини, верства, не надто віддалена за традиціями і звичаєвістю від мас
“простолюду”. Відтак саме шляхтянські
садиби на Наддніпрянщині і Слобожанщині стають у першій половині ХІХ століття
оазами становлення національної літератури, мистецтва, фольклористики,
історіографії. Та ці садиби перебувають у протиставленні бурхливо
зростаючим містам, осідкам водночас і абсолютистсько-бюрократичного примусу, і
новонароджуваного капіталізму.
Українці у “чужих” містах
Український
капітал сприяє становленню тих складових професійної української культури, які
ментально близькі суб’єктам цього капіталу: етнографічний театр, народницька
історіографія, романтична і критично-реалістична література. Українська
класична література змальовує місто як чужий, ворожий світ, куди потрапляє
селянин (дарма, чи бідний, чи багатий; якщо багатий селянин раптом переймається
якимись “панськими витребеньками”, то це дух міста). Досить згадати “Миколу
Джерю” Івана Нечуя-Левицького чи “Повію“ Панаса Мирного, де, поруч із художньо досконалою
критикою міського життя, змальована своєрідна утопія життя
“правильного” села. Ця література наскрізно, за нечисленними
виїмками, антиурбаністична, антиміщанська, антикапіталістична. Відтак вона фактично
готувала поразку українських визвольних змагань 1917-21 рр., відповідним чином
формуючи світогляд освічених верств, які склали кістяк військового старшинства
й адміністративного апарату УНР. Відлуння таких ментальних орієнтацій бачимо
навіть у зовсім іншій соціокультурній ситуації Галичини міжвоєнного часу: Євген Маланюк зауважує традиційне для
української літератури ставлення до міста як до “кубла презирства і голоти”,
як до заперечення природи і стихії навіть у такого поета-модерніста (за всіма
європейськими канонами), як Богдан-Ігор Антонич, хоча, можливо, в творчості
останнього все було не настільки однозначним.
Майже всі етнічні
українці-городяни зосереджуються у слобідках, де існує напівміський-напівсільський
побут, і які обслуговують “панські” міські квартали. А відтак
українська культура якраз у добу формування модерних націй відступає із
середмістя до передмістя, на околиці. Під час визвольних змагань 1917-21 років ці слобідки, передмістя нерідко
ставали осереддям протистояння “ґаспадам” з центру міста, але не
змогли (не встигли) стати основою українізації міст Наддніпрянської України. Згадайте
“Білу гвардію” Булгакова: українські передмістя з їхнім ворожим
ставленням до майже вщент русифікованого центру Києва з різною
“офіцернею”, яке у грудні 1918 року вилилося у майже офірне нищення
цієї “офіцерні” (з якою, до речі, теж було непросто: скажімо, сестра
того ж Булгакова співала у хорі “Просвіти”, та про це трохи
пізніше…).
Як тільки з 1905
року скасовується більшість заборон на культурницьку й освітянську діяльність
українською мовою, на Східній Україні розпочинається діяльність “Просвіт”
– і знов-таки, майже виключно у селах, передмістях і невеличких містечках;
основу українського руху складають земські лікарі, агрономи, статисти, сільські
вчителі, заможні “культурні господарі”, і лише епізодично – більш
значні аграрні виробники, здебільшого селянського чи козацького походження. Це все має своїм наслідком концепцію
безбуржуазності української нації, хоча насправді ця безбуржуазність була
найбільшою проблемою поступу українства, і залишилася такою практично до наших
часів, і відповідне світовідчуття української еліти кінця ХІХ – початку ХХ
століття.
У цьому плані
вельми прикметними є твердження Михайла Грушевського: “В довгі часи нашого
досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві
лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України. Протягом
цілого століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу, як
усі інші верстви зрадили своїй національності, від нього черпався весь матеріал
для національного будівництва… Я глибоко переконаний, що в українськім житті
мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в
тіснім і щирім контакті з селянською масою, матимуть її потреби й інтереси на
оці й ними орієнтуватимуться”.
А як же з
заможними верствами, з промисловцями, банкірами, торговцями? “Творчої,
здорової, роботящої буржуазії у нас не було й нема, те, що зветься буржуазією,
– се переважно паразитарні елементи, викохані протекцією старого режиму,
нездібні до творчої праці, – в більшості не творці, а марнувачі економічних
засобів нашого краю. Пролетаріат український ще незвичайно слабкий”.
Причому Грушевський вважає, що зі зростанням
робітництва, інтелігенції, адміністрації тощо все одно селянство довго, а може
й назавжди визначатиме орієнтири національного буття.
Оскільки міста є
чимось чужорідним, то Грушевський (теоретик і прихильник політично-культурної,
а не етнічної концепції української нації) ставить прикметне завдання щодо цих міст:
“Хоч вони і не українські по людності і являються навіть тепер часто
огнищами всяких против-українських настроїв, агітацій, виступів, … і тим
викликають роздражнення в українськім громадянстві, тим не менше, а навпаки,
навіть тим більше ми повинні думати про те, як увести в колії нашого життя сі
гетерогенні, чужородні тіла та зв’язати їх з нашим життям, як вигладити й
нейтралізувати їх відчуженість і гетерогенність, чужородність в нашім житті.
Таким чином, як політик й історик, Грушевський визнавав практичну необхідність
створення індустрії й індустріального середовища відтак й урбаністичної
культури для України, але не сприймав її як щось доконечно “своє”,
“справжнє”, “національне”, а як неминуче лихо модерного
розвитку.
Схожим чином
ставився до міста й урбанізованих верств населення опонент Грушевського В’ячеслав
Липинський, вибудовуючи свою концепцію націотворення. Липинський також опонує
цінностям міської культурі, урбанізованого середовища, проте робить це інакше,
ніж Михайло Грушевський й інші представники соціалістичної й народницької течій.
Для нього опора українства й української людини – хліборобська верства й аристократія (сільська
й садибна культури, обоє в реальності об’єднані спільним знаменником
етнографічності).
Пошук тожсамості
Що ж, коли Михайло Грушевський констатував 1917 року неукраїнськість
українських міст і потребу їх культурно завоювати, він мав рацію. Але це була
не вся правда. На Галичині з перших років ХХ століття, а на Наддніпрянщині
перед Першою світовою війною у під час її розпочалися надзвичайно бурхливі
процеси українізації міст, не помічені й не осмислені політичними лідерами. Один цікавий факт: у 1904 році у
Севастополі почав роботу український театральний гурток, де брали участь не
тільки практично всі керівники й активісти матроських повстань наступних років
із щиро українськими прізвищами, а й, скажімо, лейтенант Петро Шмідт…
Загалом міста, принаймні, на Наддніпрянщині та на Поділлі, не кажучи вже
про Східну Галичину, надавали у роки Національної революції серйозну підтримку
українським силам. У цих містах відбувалися дуже цікаві культурні процеси, у
них створювалися українські гімназії, театри, видавництва, з них значною мірою
Дієва армія УНР та Українська галицька армія брали старшинські кадри (зі
згаданої щойно “офіцерні”) – і що цікаво, серед тих
офіцерів-добровольців було чимало людей із прізвищами зовсім не на
“-ко” чи “-чук”. Ба більше: зазнавши всіх принад
більшовицького терору, русифіковані міста Правобережжя, включно із стольним
Києвом, у 1919-20 роках радо зустрічали українське військо. Одне слово – міста
України вже тоді революційна стихія перетворила на лише частково неукраїнські,
відтак вони мали добрий потенціал українізації. Що, власне, і реалізовувалося
впродовж 1920-х років і навіть на початку 1930-х. Причому рекрутувалося
освічене українство значною мірою з осіб із відверто неукраїнськими прізвищами
(класичними прикладами є Майк Йогансен та Юрій Шевельов).
Інерція цих процесів тривала довго: член-кореспондент НАНУ знаний фізик
Володимир Литовченко у спогадах, які так і не вийшли друком у журналі
“Сучасність”, що впав у колапс якраз напередодні свого 50-річчя, згадує:
у передвоєнному Києві в публічній сфері
домінувала українська мова, і навіть ті, хто вдома розмовляв російською чи ще
якоюсь іншою, на людях намагалися говорити українською; одразу після війни
ситуація різко змінилася на зворотну – знову міста України стали центрами
імперського великодержавництва, русифікації і денаціоналізації українців.
Комуністична влада зміцніла настільки, що вже не зважала на національні
чинники. Чи, точніше, майже не зважала, роблячи час від часу якісь жести,
спрямовані передусім на підвищення свого рейтингу за кордоном…
Отож не випадково
у кінці 1980-х років Іван Дзюба вів мову про відсутність цілісності української
національної культури. І нині українська культура неначе “зависла” у
повітрі, не вдовольняючись етнографічно-сільською традицією і не спромігшись
здобути – не тільки словом, у літературі, а й ділом (принаймні, на більшості
території України) урбаністичне культурне середовище. Для того, щоб здійснити
це, слід, зокрема, позбутися того страху перед містом і перед раціоналізацією й
індустріалізацією українського буття, про що у 1960-ті писав в еміграції
визначний філософ Микола Шлемкевич: “Тож справа нашого міста – це справа
зосередження нашої мислі і волі і створення нашого життєвого центра, це справа
перетворення народної плязми в упорядкований організм”. І далі: “Є ще
й у нас самих внутрішній ворог нашого нормального розвитку. Це страх перед
розумною організацією, що завсіди вимагає суворої дисципліни, ладу, а кожну
людину ставить на місце. Таким ворогом нашого росту угору є бунтарські завороти
з дороги, що раді б бачити нас завсіди в первіснім хаосі, а не в ясній і
розумній формі… Ми, що шукаємо своєї мислі і прямуємо до своїх міст, мусимо
навчитися цінити саме розум: – творця і організатора сучасного міста. І мусимо
навчитися користуватися ним і його плодами”.
До цього варто додати, що сьогодні власне український (особливо мовний)
вимір міської культури в Україні сприймається до певної міри як політична
маніфестація, принаймні, його основою є свідомий вибір частини городян. При
цьому на Сході і Півдні країни в містах домінує так звана
“креольська” (Микола Рябчук), зазвичай російськомовна, а за змістом –
залишково-радянська культура, змішана з культурою імперських люмпенів. Ясна
річ, що така ситуація в політично незалежній державі не може вважатися
нормальною, хоча б тому, що міста – це своєрідні “нервові центри”
модерних націй і ключові напрямні руху цих націй у майбутнє. Тому від того, чи
стануть міста України більш українськими, ніж сьогодні, напряму залежить те,
якою буде сама Україна.