УНаціональному музеї російського мистецтва пройшла рідкісна виставка – «Сценографія». На ній були представлені ескізи й макети сценографії, театральні плакати, ескізи костюмів 40 театральних художників України. Востаннє у музеї російського мистецтва подібний захід проводився 1978 року, потому сценографічні шедеври можна було споглядати хіба що в лаврському Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва або ж власних зібраннях окремих театрів. Лише останні декілька років художники-сценографісти власноруч стали влаштовувати «Підсумки сезону» в галереї Олени Замостян при Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Можливо, через це організатори головної театральної премії країни «Київська пектораль» цього року виключили номінацію «За кращу сценографію»: мовляв, і так багато піару.
Театральний художник – це художник навиворіт: зазвичай митець бере якусь матеріальну дійсність і творить її образ, а от сценограф навпаки – вигадує образ, з якого потім треба створити реальні речі. Коли називаєш їхні твори «картинами», сценографи заперечують: картини – то в станковому живописі, а це – ескізи. Хоча які то ескізи, коли зображення на них набагато промовистіше, оригінальніше, дотепніше, ніж більшість творів сучасного мистецтва, з яким нас останнім часом знайомлять так рясно? Хоч бери «ескіз» і вішай чи в музей, чи над диваном – справжнє мистецтво й без спектаклю розповість про те, про що воно розповідає.
Живе дійство у живому просторі
Головний художник Національного театру ім. І. Франка Андрій Александрович-Дочевський з такими міркуваннями категорично не погоджується, хоча упевнений, що порівняння із сучасним мистецтвом талановита сценографія виграє не тільки в образотворчому, а й в історичному плані. «Воно надто яскраво називається «сучасне» – театральні художники займалися цим вже в 60-ті роки, – каже він. – Займалися б і раніше, якби Сталін не відрубив на наших теренах світову тенденцію. Адже що таке ці інсталіції, перформанси? Зараз розкидалися цими назвами, а посутньо це людина в середовищі, «я» в пропонованих обставинах». Себто «живе дійство у живому просторі», за корифеєм української та світової сценографії Данилом Лідером.
Дослівно, сценографія «графить сцену» – на певні енергетичні точки. Робота театрального художника відрізняється від роботи станковіста або декоратора тим, що він має дві години дії на сцені, аби вигадувати сюрпризи, які мають захоплювати глядацьку увагу, постійно тримати її в напрузі. «От начебто «Наталка-Полтавка» класичний твір, за каноном все відбувається протягом доби в одному місці, на одній сільській вулиці, нічого там і не зробиш: і от я почав вигадувати. В нас і качечки бігають, і світанок йде, і туман, і полудень, і гроза, і дощ», – згадує Александрович-Дочевський. І головне, що глядач сприймає це як належне, й гадки не маючи про тих чарівників, що з-поза спин акторів роздмухують його інтерес до вистави!
Модерні засоби «роздмухування», втім, у театрі приживаються погано. От, наприклад, відеоряд – вже ризикована штука, адже (припускаючи існування певних філігранних винятків) серйозно калічить а то й геть вбиває магію театру, що полягає саме в його архаїчності й рукотворності. Таємниця куліс, запах ляльок, шурхіт костюмів, дихання акторів – все це людське, єдиномиттєве, живе, і в цьому його велика цінність. Якої позбавлений телевізор, кіно, комп'ютерні ігри. Ніколи театральний художник не перевершить комп'ютерну графіку, та чи треба?
Ті, кому пощастило
На чинній музейній виставці можна побачити як роботи сценографів зі світовим ім'ям – Давида Боровського, Федора Нірода, Данила Лідера, Євгена Лисика, Мирона Кіпріяна, Михайла Френкеля, – так і студентів або ж «свіжих» випускників Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Там на факультеті образотворчого мистецтва є кафедра сценічних та екранних мистецтв, що об'єднує чотири майстерні, очолювані Романом Адамовичем, Андрієм Александровичем-Дочевським, Аллою Кириченко та Олександром Бурліним. Щоправда, їхні студенти здебільшого йдуть працювати у телесеріали. Ті, кому «пощастило» (хоча з певного кута зору брати це слово в лапки не слід), займаються також дизайном хатніх чи ресторанних інтер'єрів, декоруванням корпоративних вечірок чи бенкетів багатіїв, моделюванням суконь для заможних модниць, промоушен-акціями якогось продукту або ж політика… Ті, кому справді пощастило займатися улюбленою справою, їздять провінційними театрами, час від часу знаходячи собі роботу, беруть участь у різноманітних фестивалях, деколи включаються до якихось міжнародних проектів.
Втім, впливу справді «дорослого» фестивалю – Празької квадрієнале – молодим українським театральним художникам зазнати найближчим часом не доведеться. Свого часу, 1975 року, Давид Боровський отримав гран-прі цього найавторитетнішого у світі конкурсу сценографії. Авторитет події зберігся донині, а от нестабільність нашої держави, постійна зміна урядів роблять неможливим відправлення до Праги української делегації. Адже, за умовами квадрієнале, заявку на участь треба надсилати за кілька років, причому через міністерство культури – індивідуальні заявники, фінансовані приватними меценатами, не допускаються. 2007 року наші театральні художники ще сподівалися, відбирали роботи, продумували експозицію, писали заявки, контактували з мінкультом. Та їхній ентузіазм висяк, коли, довго не отримуючи відповіді-запрошення з Чехії, вони врешті прийшли у мінкультівський відділ театрів аби перепитати, чи часом не було листа. У відповідь почули, що лист вже давно прийшов, от лежить собі у стосі, але посилали його, вочевидь, якісь недалекі люди, бо лист написано англійською – «а ми ж англійською не читаємо». На 2011 рік наші сценографи й не подавали заявки… Кажуть, «якщо до держави звертатися, вона тільки покаже свої гірші боки».
От і каталог виставки в Музеї російського мистецтва художники видали власним коштом. Причому хто не спромігся вкластися, той в каталозі не опинився, тому в ньому лише 32 художника з 40 представлених на виставці. Роздача каталогів пресі з тієї ж причини не запланована, повідомив куратор виставки, художник Київського академічного театру юного глядача на Липках Олег Татаринов. Знову разючий контраст з вкрай капіталізованим і, якщо дозволите, макулатуризованим (всі ці флаєри, плакати, пресс-релізи, що документують примарні оази змістової пустелі) contemporary art.
«Актуальне мистецтво» кичиться собою, своєю значущістю винахідника велосипеда – себто метода говорити про сучасне сучасною мовою, – ніби до нього нічого такого і не було. Весь час, що б не творилося у нашій державі – все твориться так, ніби попередній досвід, з його надбаннями й помилками, відсутній. Не будемо вкотре згадувати об'єктивні історичні причини цього сумного явища. Проте коли бачимо прекрасний занедбаний будинок у середмісті, який, з огляду на закони, має самостійно впасти, аби викупивший його власник міг звести там черговий донецький офіс – розуміймо, що це феномен того самого порядку, що й «щасливі» сценографи. Гаразд, штучні зуби принаймні не болять.
Мова жестів виграє
«Сучасне мистецтво купують «новые русские», які реагують на стьоб, на жест – це їхній рівень. Те, що вони в захваті від мавпи в доларах, об’єктивно спричинене способом їхнього заробляння капіталу. Такі люди в нас були завжди, і в сенсі популярності методу, коли одним жестом описується зрозуміла частина світу, мавпа в доларах і «Бурлаки на Волзі» це одне й те саме», –розмірковує пан Александрович-Дочевський. Театральне ж мистецтво, за його висловом, «кастове», воно для вишуканих, смаково рафінованих людей, що не вдовольняються лише «а» і «бе», знаючи про існування всього алфавіту.
Адже як твориться сценографія? Щоразу це нова історія певного драматургічного середовища, коли художник, прочитавши п'єсу або поговоривши про неї з режисером, з одного боку, починає вивчати автора, аби не загубилося «коріння» вистави, а з іншого – весь час порівнює з собою, аби не вийшло просто «ілюстрування». Кожна епоха витягає свою проблему – Чорнобиль, розвал Союзу, гра кланів, офісне життя – й для сценографа важливо інтуїтивно передбачити її скорше, ніж рядити гру акторів у лаштунки, що вже стали штампами. Тільки відчув штамп – шукаєш собі далі. Добре, коли й режиссер вистави робить те саме…
Єдиний київський театральний колекціонер Ігор Дяченко відчуває концентрованість життя у сценографічних ескізах, які деколи навіть краще споглядати окремо від спектакля, і через те не боїться ризикувати, вкладаючи кошти у сучасників. Та одного Дяченка недостатньо! Решта цікавиться хіба що діячами відомого об'єднання Срібного віку «Мир искусства» (Леон Бакст, Олександр Бенуа, Мстислав Добужинський та ін.), сценографічні роботи яких, свого часу зробивши фурор у Парижі на «Русских сезонах» Дягілева, нині йдуть зі світових аукціонів за декілька тисяч, а то й десятків тисяч доларів. Наприклад, на різдвяному аукціоні київського аукціонного дому «Корнерс» буде виставлено ескіз декорації «Кімната Карено» Добужинського до вистави «У воріт царства» Кнута Гамсуна – з початковою ціною $6000.
Звісно, краще всього, коли роботу купує держава і вішає в музей, аби громадяни держави могли в будь-який час прийти й побачити досягнення своїх співвітчизників на власні очі. Та навіть тим роботам, що вже зберігаються в Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва, може скоро не стати місця. Патріарх Кирило зажадав приєднати ще одного будиночка до своїх володінь у Лаврі, і цим будиночком є саме музей з роботами Лідера, Нірода та інших класиків «світського» жанру.
Можливо, ці роботи прийме галерея «Мистецький Арсенал»? Та тамтешнє керівництво дуже вже опікується сучасним мистецтвом – чи схочуть вони пустити в дім більш талановитого родича й унаочнити вторинність, голизну свого вихованця?