Народний депутат України вважає, що якщо опозиція існуватиме в тому форматі, у якому вона існує зараз, вона не матиме жодних шансів виграти перегони в ПР коли б не відбулись вибори. Ні в 2011, ні в 2012 році
– Країні потрібна сильна об’єднана опозиція. Це – аксіома. Як ви прокоментуєте заклик Олександра Турчинова припинити розмови про об’єднання, бо, як він сказав, усі, хто хотів, уже давно об’єдналися?
– Я думаю, що Турчинов просто вибудовує егоїстичну лінію: «Батьківщина» –єдина опозиція, а Тимошенко – лідер опозиції. На жаль, Юля є лише одним із лідерів опозиції, це треба просто визнати. І друге, що треба визнати: Турчинов має рацію в тому, що до тих «партійок», які зараз існують на місці колись потужної «Нашої України», сьогодні немає жодної довіри.
На мою думку, доки «Батьківщина» так гостро ставитиме питання про об’єднання всіх навколо Тимошенко, вона буде лише однією з локальних опозицій. Так робити не можна. Треба заховати лідерські амбіції, створити єдину опозицію у вигляді мережевої структури, погодитися на співголівство. Одне слово, те все лушпиння потрібно зняти й сказати, що опозиція тільки тоді матиме шанс здобути довіру в суспільстві, коли стане реальною альтернативою. А це можливе при кількох речах.
Перше – всім відмовитися від вождистських амбіцій, від персонального лідерства, піти, як я сказав, на співголівство. Друге – запропонувати суспільству виразну політичну програму, ви-раз-ну! Жодна опозиція, у тому числі й «Батьківщина», не має виразної політичної програми.
До чого вони кличуть людей? Просто звалити Януковича? Цього замало, це не альтернатива. Треба запропонувати чітку позитивну програму. Третє – в ідеалі та програма повинна мати ідейну основу і, якщо хочете, основу морально-етичну. Свого часу, у 2002 році, Ющенко такою альтернативою владі був. Суспільство чітко побачило в ньому ідейну основу, моральну основу (тоді воно так вважало), і це була пропозиція змін. Сьогодні такого немає, тому, хоч би скільки Турчинов говорив, що треба припинити розмови про об’єднання, тобудуть пусті слова.
– Але ж процес об’єднання має хтось ініціювати і, зрештою, очолити…
-На мій погляд, ініціювати його мала би Тимошенко, але чітко й привселюдно відмовившись від персонального лідерства. Вона мала би бути лідером «Батьківщини», але не претендувати на лідерство в опозиції. Однак Юлія Володимирівна, на жаль, не бачить для себе іншої ролі, окрім головної. І в тому є основна проблема. Ворогом Тимошенко є сама Тимошенко. Тим часом відмова від лідерства з боку цієї людини, яка має на сьогодні найбільший рейтинг з-поміж опозиціонерів, – це був би шляхетний крок. Це збільшило б її можливості стати в майбутньому лідером. Натомість Юлія Володимирівна нав’язує своє лідерство, і це викликає відторгнення. Про це я кажу і їй особисто, і у своїх виступах у ЗМІ, публічно. Але вона – не слухає.
Юля – блискучий тактик, вправний оратор, добрий трибун, вона здатна зробити серію ефективних та ефектних тактичних ходів, але не може вибудовувати стратегічну лінію. Отже, треба запрошувати розумних людей і їх слухати. Треба припинити одноосібно приймати рішення, треба припинити одноосібно керувати партією та опозицією. Треба припинити присвоювати собі самочинно лаври головного опозиціонера. Не потрібно бути Наполеоном, який із рук папи римського забрав корону і посадив собі на голову…
– Ви не бачите сьогодні серед опозиції такого кандидата, який би міг перемогти на майбутніх президентських виборах?
– Його не видно взагалі, бо його – немає. Є претенденти та охочі. Охочих, напевно, тисячі, претендентів – десятки, і жоден, як на мене, не заслужив на сьогодні права запропонувати свою кандидатуру від демократичних сил. Але за 5 років маємо спільними зусиллями, якщо хочете, виростити, виплекати, виховати претендента, який переможе Януковича.Бо Янукович – це шлях у минуле, у «совок».
– Що, на ваш погляд, чекає нас після парламентських виборів?
– Напевно, буде змінено виборче законодавство. Зроблять, як на місцевих виборах, 50 на 50, а решту докуплять «тушками». Але найбільша проблема: якщо вибори відбудуться у 2011 чи 2012 році, а опозиція існуватиме в тому форматі,у якому вона існує зараз, вона не має жодних шансів виграти перегони в Партії регіонів. Жодних. Хоч би скільки падала довіра людей до цієї політичної сили (а вона падає і за цю ПР уже не хочуть голосувати у «її» регіонах), доти, доки опозиція залишатиметься в такому розібраному стані, що, з одного боку, ми маємо крайньо націоналістичного Тягнибока, який просто лякає собою пів-України, потім – Тимошенко, яка зберігає 15% популярності, ліберального «яппі» Яценюка і 10 «карликів», що утворилися на базі «Нашої України», то скільки б не додавали, не віднімали, не множили, не ліпили щось, воно все одно не здатне виграти в Партії регіонів. Не здатне! І тому, якщо опозиція буквально в найближчі 2–3 місяці не зробить кардинальних кроків, які поміняли б політичний спектр, про перемогу вона має забути.
– Чи багато у вас однодумців у цьому питанні?
– Серед суспільства, думаю, –більшість. А в парламенті, на жаль, –лише одиниці. Тому що, знаєте, коли нашим політичним лідерам говориш: давайте все-таки об’єднаємося й витворимо якусь єдину силу, вони всі «за», але потім починається пошук різноманітних приводів того, чому з об’єднавчого процесу треба вийти. За півгодини до об’єднавчого з’їзду кожен шукатиме причину, аби втекти. Через те що більшість наших партій, на превеликий жаль, стали одноразовими або багаторазовими бізнес-проектами. І кожен свою партію утримує лише для того, аби потім запхати її, а краще – себе одного як її лідера, у який-небудь список і прорватися до парламенту. Ці наші «партії» давно вже перестали працювати в суспільстві. Вони стали закритими партійними клубами.
З одного боку, можна було б спробувати справді об’єднатися. На базі, умовно кажучи, БЮТ (бо він має свій електорат). Виразно окреслився Яценюк… Потрібна якась третя сила, на місці якої раніше стояла «Наша Україна», що мала 20% популярності. Десяток партій, які утворилися на її місці, сьогодні сумарно не мають і 8%, тож на цьому місці має щось виникнути.
Є другий варіант – плюнути на все це діло і будувати політичне об’єднання чи, якщо хочете, широкий громадянський фронт на якісно іншій основі, вибудовуючи структури самоорганізації із самісінького низу. Створювати мережі й вибудовувати системний масовий рух на зразок того, що був, скажімо, наприкінці 1980-х, перед здобуттям Україною незалежності, або таких масових структур, якими були штаби «Нашої України» напередодні і під час Помаранчевої революції. Це процес не швидкий, але іншого виходу немає. Сидіти, склавши руки, і чекати, поки Україну покладуть під Росію, не можна.
Повертаючись до першого варіанту, скажу, що я не заперечую стовідсотково об’єднання існуючих партій. Воно можливе, хоча й не дасть одразу нової якості, а буде лише шансом на її здобуття за умови, якщо буде покаяння, якщо буде вибачення перед виборцями, якщо буде сказано: «Вибачте нас, засранців (перепрошую за непарламентське слово), що ми так довго вас мучили. Ми вам обіцяємо, що будемо тяжко працювати разом з вами, будемо до вас дослухатися, люди добрі, і більше ніколи такого не повторимо, що було між 2006 і 2009 роками». Тільки таке очищення плюс жертовна праця на благо людей може дати цій об’єднаній силі шанс на здобуття довіри.
– Уявімо, що таке об’єднання відбулося. Де на цьому політичному полі ви бачите «Свободу»?
–«Свобода» буде крайньою радикальною силою, яка ні з ким не об’єднується, і, напевне, свої 2–3–4% набиратиме, але це антиєвропейська, антиінтелектуальна сила, яка експлуатує стилістику та риторику бандерівського руху. Зверніть увагу – не ідеологію, а тільки стилістику і риторику. Вони привласнили собі монополію, проголошуючи себе спадкоємцями цього руху, хоча такими не є. Програма та гасла «Свободи» ставлять Україну поза межі європейського контексту, і, не дай Боже, якби вони взяли владу: вони прирекли б Україну бути довіку сам на сам із Росією.
Такі ультрарадикальні сили існують у будь-якому суспільстві, вони є в Прибалтиці, вони є в Австрії, вони є в Угорщині, але там вони ніколи не стануть владою. На наших місцевих виборах «Свобода» дістала необґрунтовано високий результат через роздробленість партійного демократичного табору і через шалений тиск, що його чинить ПР на українське суспільство. Тобто це невиправданий крен у бік радикалізму. Перемога Тягнибока не є проблемою Тягнибока, це наша проблема, бо саме українські інтелектуали та українські політики патріотичного спрямування винні в тому, що він здобув такий результат. На цей виклик маємо відповісти, і ситуацію треба вирівняти – особисто я, наприклад, маю намір докласти до цього максимум своїх зусиль. А вирівняти її можна, поставивши на те місце, де раніше була «Наша Україна», справді українську, серйозну, вдумливу, з доброю консервативною ідеологією і чіткою політичною програмою центральну партію, яка спиралася б на християнські цінності, на традицію, на українство і т. ін. Така партія витіснила б Тягнибока в ту радикальну нішу, де йому й місце, і могла би претендувати на змагання на рівних із Партією регіонів – напевно, у союзі з «Батьківщиною».
– Скільки часу ви відводите цій владі?
– Вони «сильны, как никогда» іпевні, що прийшли назавжди. Але я думаю, що оптимістичний сценарій – 2012–2013-й, у крайньому разі – 2015 рік. Перший термін реальний за умови, що в країні так загостряться суперечності, що постане можливість соціального вибуху…