Виступаючи в Сеулі, президент Сполучених Штатів Барак Обама заявив, що нинішня важка економічна ситуація в КНДР – це результат того, що керівництво країни вибрало дорогу конфронтації і провокацій.
«У Пхеньяна не повинно бути ілюзій: США ніколи не відмовляться від своїх зобов'язань по забезпеченню безпеки Республіки Корея. Союз між нашими країнами ніколи не був настільки міцним, як зараз,- сказав Обама, – і разом з усім іншим світом ми дали ясно зрозуміти Пхеньяну, що його прагнення роздобути ядерну зброю призведе лише до його більшої ізоляції».
Однак, як підкреслив президент США, керівництво Північної Кореї може вибрати і іншу дорогу: «Якщо вони стануть виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, у них буде можливість запропонувати своїм людям безпечніше майбутнє, більшу пошану з боку міжнародного співтовариства і процвітання».
Очевидно, що і КНДР, і Республіка Корея думають про об’єднання розділеної країни. Хоча кожна на своїх умовах. Але по міражу об’єднання двох Корей в одну державу було завдано чергового удару. Серйозним кроком до спадкоємності всередині клану Кімів стало нещодавнє посадове зростання двадцятисемирічного сина Кім Чен Іра й онука Кім Ір Сена. Одним помахом владної руки його батька Кім Чен Уна, який раніше був практично невідомий за межами Північної Кореї, було підвищено до генерал-майора і заступника голови правлячої Трудової партії Кореї.
Однак, якщо кімівську корону вдалося відносно легко передати від Кім Ір Сена до Кім Чен Іра, то передача влади у спадок вже третьому поколінню комуністичної династії не може виглядати такою вже й гладкою. Особливо, якщо пригадати слова його старшого брата Кім Чен Нама, який сказав в одному з інтерв’ю: «Особисто я проти спадкової передачі в третьому поколінні родини».
Крім того, не може не бути врахована думка іншого брата Кім Чен Уна і великої кількості родичів та партійних і військових еліт. Адже всі вони разом складають фундамент правлячого комуністичного режиму. І, не можна виключати, що вони бачать молодого і недосвідченого Кім Чен Уна лише в якості податливої маріонетки в своїх руках.
Проте, для Кім Чен Іра нині безпечніше за все призначити свої наступником такого спадкоємця влади, котрий би не лише був найбільш слухняний, а й не мав близьких контактів з партією, армією і держбезпекою. Й крім того був би незалежним від інших членів сім’ї. Наразі Кім Чен Ун підходить під ці параметри вимог якнайкраще.
Та незалежно від того, як довго має шанс прожити Кім Чен Ір і чи буде він спроможним у подальшому брати активну участь в державних справах, він і надалі залишатиметься лідируючою постаттю в північно-корейській політиці. Від його імені можуть прийматися рішення на благо зацікавлених осіб у владі та груп впливу, враховуючи при цьому перехід влади до нової політичної фігури, котра не має особистих амбіцій і головне – важелів для управління Північною Кореєю.
За подібних обставин, навіть якщо Кім Чен Ун виявиться гарним учнем, добре освоїть мистецтво керування і відповідно захоче проводити в КНДР свою власну політику, то це може статися дуже не скоро. Адже система опіки в особі комуністичної партії, сім’ї, держбезпеки і армії не дадуть розвернутися його політичним амбіціям у повну силу. Власне, все може повторитися з Кім Чен Уном таким чином, як це відбулося з його батьком Кім Чен Іром.
Варто пригадати, що розвинутий кімірсенізм чітко передбачає встановлення системи наступності «справи вождя» відповідно до ідеї перманентної революції. Проте при цьому процес підготовки до влади нового вождя здатен затягнутися на роки. Так, Кім Чен Ір був висунутий наступником Кім Ір Сена у 1974 році, у віці 32 років, але найвищим керівником країни став тільки після смерті вождя у 1994 році.
І при цьому після смерті Кім Ір Сена остаточна передача усіх важелів влади до спадкоємця затягнулася на декілька років.
Однак, для Кім Чен Іра дуже важливо за той час, який йому ще залишився, «обкатати» спадкоємця серед політичних еліт КНДР. Бо навіть якщо його син і не буде сильним лідером, він повинен бути у змозі запобігти конфліктам серед потужних угрупувань, котрі тримають владу в країні, і не дати розгорітися міжусобній війні між кланами влади. І коли позиції Кім Чен Уна не будуть настільки сильними, як у його батька, це означає, що для Південної Кореї, Китаю і навіть Заходу буде простіше чинити на нього тиск щодо просування реформ у КНДР чи скасування ядерної програми Північної Кореї.
Питання щодо правонаступності влади в Північній Кореї неможливо розглядати в локальному регіональному масштабі. Ситуація є набагато складнішою. Адже цілком очевидно, що раптовий крах режиму в КНДР здатен спровокувати масштабну міжнародну кризу, якої не було в цьому регіоні від часів Другої світової війни. А у випадку іноземної інтервенції на територію Північної Кореї сили вторгнення можуть зіткнутися з шаленим опором фанатиків-камікадзе, яких всі ці десятиліття готував комуністичний режим.
Водночас ризики народного повстання в Північній Кореї є майже нульовими після десятиліть успішної соціальної інженерії Кім Ір Сена. Комуністична система, створена основоположником династії Кімів під свої потреби, працює таким чином, що за її функціонування в КНДР немає ані середнього класу, ані духовенства – тих груп, котрі найчастіше і відіграють ключову роль в розпалюванні революційних дій.
А інтелектуали, інтелігенція і студенти, котрі є іншими потенціальними революціонерами, морально подавлені і знаходяться під суворим інформаційним контролем режиму Кімів. За ними увесь час ведеться спостереження, і в разі виявлення у них хоча б найменшого інакомислення, на них невідворотно чекає надзвичайно суворе покарання.
Сьогодні Північна Корея є дуже «специфічною» країною. Парадоксально, але факт, що нині найбільше стримування КНДР полягає не в силі влади, а в її слабкості. Привид потенційного хаосу, котрий пов'язаний із крахом режиму Кімів, спонукає всіх ставитися до нього з великою стриманістю. Сусіди Північної Кореї справедливо побоюються, що крах комуністичного режиму спроможний стати детонатором громадянської війни. Після чого потоки біженців заполонять Південну Корею, Китай і прилеглі до КНДР країни регіону.
Останні два десятиліття показали, що ані ізоляція Північної Кореї, ані переговори з Пхеньяном не принесли жодної реальної користі. США і їх західні союзники виявилися нездатними ані зупинити ядерну програму КНДР, ані привести до формального завершення Корейської війни (військовий конфлікт 1950-1953 років, котрий закінчився підписанням угоди про перемир'я), ані підірвати або лібералізувати північно-корейський режим, ані інтегрувати Північну Корею у світову економіку, ані добитися примирення Пхеньяну і Сеулу. Жодне із цих завдань так і не було виконане.
Замість того від часу закінчення «холодної війни» десятки мільйонів корейців померли з голоду, мільйони страждають від бідності і відчаю. За останніх 10 років пхеньянське керівництво спромоглося добитися достатньої кількості плутонію для виробництва півдюжини ядерних боєзарядів, проведення випробувань ракет далекого радіусу дії і ядерної зброї і, як стверджують експерти, виявилося залученим в передачу ядерних технологій Пакистану і імовірно Сирії. Тому Заходу необхідно трансформувати нинішній механізм запобігання війни в процес встановлення миру на Корейському півострові.
Загальним контекстом, в межах котрого треба розглядати можливість наступництва влади Кім Чен Уна та її подальші перспективи, безперечно, є фатальна приреченість Північної Кореї на зміни у найближчому майбутньому. Те, що ці зміни будуть не менш вагомими для далекосхідного регіону, аніж падіння берлінського муру для Європи зрозуміло уже сьогодні. І те, що під час самого вирішення, так і після його завершення буде відпрацьована наступна розстановка сил в цьому непростому регіоні, мабуть, і є найбільшою стратегічною зацікавленістю усіх головних гравців у цьому геополітичному театрі дій. Включно зі Сполученими Штатами, Китаєм, Росією, Японією та Південною Кореєю.
Південна Корея є природно важливим учасником подій, оскільки саме вона має в подальшому прийняти політико-економічну відповідальність за своїх північних братів, як це зробила свого часу Західна Німеччина стосовно НДР, а США і Китай, як найпотужніші геополітичні сили ХХІ століття, зацікавленні у вирішенні цього питання кожен по-своєму, але з явним єдиним вектором зусиль. З Росією мають рахуватися не тому, що вона має яскраво виражені стратегічні цілі стосовно КНДР, а тому, що вона і на сьогодні здатна суттєво ускладнити (якщо не перебити), стратегічні плани усіх зацікавлених сторін. Як це вона вже демонструвала неодноразово.
З цього боку виглядає так, що Кім Чен Ун є найбільш вдалою фігурою на формального керівника КНДР на цей перехідний період, оскільки він цілком здатен уособити компроміс, як внутрішньополітичних так і зовнішньополітичних стратегічних векторів. А також, враховуючи свої особисті складові характеру, здатен реально (в певних межах), керувати цим державним утворенням, аж до повного вирішення північно-корейської проблеми і створення єдиної Корейської держави.
Хіба що цьому завадять якісь надзвичайні обставини, на кшталт того, як одній зі сторін вдасться досягти занадто великого впливу на Кім Чен Уна і інші будуть цим незадоволені. Проте, зважаючи на те, що практично усі учасники подій є досить мудрими і не будуть (окрім Росії) застосовувати ніяких екстремістських технологій, то такий розвиток подій є малоймовірним.
Відтак лише Росія є неадекватним учасником цього дійства і, на мій погляд, вирішення цього питання буде покладено переважно на Китай, котрий цілком здатен, граючи у піддавки і потакаючи російським парастратегічним планам створення китайсько-російського союзу проти Америки, заспокоїти свого північного сусіда на час вирішення корейської проблеми. При цьому Китай здобуде великі геополітичні преференції, як системно так і від Росії, котра локально принаймні зацікавлена у посиленні ролі Китаю у цьому регіоні.
Власне, потрібне сильне стратегічне рішення, яке й ляже надалі в основу розв’язання корейської проблеми. А також має надійти пропозиція масштабної програми і гарантії точного її виконання, а конкретно – пропозиція й гарантії переходу Північної Кореї на модель китайського типу за ресурсного й інфраструктурного сприяння Сполучених Штатів. Чого, очевидно, очікують і північно-корейські лідери.
З цієї точки зору перехід влади до Кім Чен Уна потрібен Північній Кореї для згуртування північно-корейського суспільства перед оголошенням початку перебудови китайського зразка в цій країні. Щоб суспільство з піднесенням перейшло до нового етапу чучхе, яке, можна не сумніватись, у КНДР позиціонуватиметься як мирне приєднання Південної Кореї. І не лише для того, щоб ввести себе в оману, а й тому, що інакше позиціонування у справді глибоко зомбованому суспільстві може викликати значні збурення й зашкодити самому процесу вирішення внутрішніх, а відтак – і зовнішніх проблем.
Повертаючись до геополітичних інтересів учасників розв’язання північно-корейської проблеми, можна сказати, що як Південна Корея, так і, великою мірою, Японія не є складовими учасниками цього процесу. Вони хочуть досить зрозумілих і простих результатів. Тобто: безпеки від мілітарних загроз КНДР і, звісно, мінімальних негативів для своїх країн за рахунок процесу інтеграції Північної Кореї до єдиної Кореї та до світової спільноти.
Із двома найважливішими учасниками розв’язання північно-корейського вузла – США і Китаєм – практично також усе зрозуміло. Геостратегічні інтереси на цьому історичному відтинку свідчать, що для вирішення питання достатньо буде певної поступки з боку США під час розв’язання проблеми Китай-Тайвань, оскільки вже й тепер позначилася тенденція до розуміння у самому Тайбеї, що всі вони – китайці, і сьогоднішній Китай уже не так лякає суспільство та політиків Тайваню. Приклад приєднання Гонконгу і загальні зміни в Китаї свідчать, що національне возз’єднання все-таки можливе і не бачиться вже таким фатальним, як ще декілька десятиліть тому.
Другим важливим аргументом на користь зазначеного тандему є те, що нинішня програма введення Китаю як другої наддержави у вирішення глобальних питань потребує, безперечно, співпраці цих двох країн. І Китай, який прагнув цього десятиліттями, нині буде готовий практично на всі кроки, оскільки, якщо порівнювати ці два вектори діяльності, стратегічний виграш від гри на всесвітній шахівниці в ролі наддержави набагато переважує сьогоднішній північно-корейський плацдарм, який уже втратив стратегічний інтерес.
Відтак, найскладнішим учасником залишається Російська Федерація. Оскільки Росія, яка володіє дуже великими можливостями втручання в корейські справи й плекає ілюзорні інтереси в сенсі програми «вставання з колін» та відновлення своєї геополітичної потуги.
Росія потребує якоїсь іншої внутрішньої стратегічної програми для повноцінної участі у переговорному процесі. Такою програмою, теоретично, могла б бути запропонована ще десятиліття тому спільна зі США і Європою участь в освоєнні зауральської території, якій, між іншим, реально загрожує інтеграція з Китаєм. Але для такої програми потрібна не лише масштабність економічного мислення російських лідерів, а й масштабність політичного мислення. І насамперед мислення у векторі демократичного розвитку, а не у векторі сьогоднішнього парарадянського реваншизму.
Але, як би там не було, майбутнє КНДР виглядає досить примарним. Очевидно, що новому лідеру Північної Кореї доведеться зіткнутися з новими проблемами в зв'язку з «закостенілими» фундаментальними недоліками самої комуністичної системи.
Останні два десятиліття показали, що політично правильні рішення щодо КНДР не призводять до правильних результатів, навіть в довгостроковій перспективі. Проте, поки Північна Корея готується до «коронації» свого нового лідера, світу необхідно готуватися до нової політики стосовно Північної Кореї. Адже ресурс перебування при владі комуністичної династії Кімів явно вичерпується. І головне в цьому випадку не пропустити той момент, після якого уникнути хаосу в КНДР буде вже майже неможливо.