Трагічна постать Гавриїла Костельника: саме він очолив рух за «навернення» українських греко-католиків до Російської православної церкви пісдя Другої світової війни, а в 1948 році був застрелений невідомим. Більшу частину свого життя він провів у Львові, будучи однією з найпомітніших фігур УГКЦ у 30-40-х роках. Втім, Костельник міг би увійти до історії інакше – як творець кодифікованої мови, літератури та історії югославських руснаків-українців. Проте, не судилося.
Перша зустріч з більшовизмом
Костельник був високоосвіченою, ерудованою особистістю із запальним, гарячим темпераментом, через що мав славу видатного проповідника. Саме він довгий час проповідував у соборі святого Юра, резиденції митрополита Андрея Шептицього. Освіченість і вольовий характер робили його незалежним у своїх судженнях. Він міг вести полеміку і публічно критикувати навіть вищих за духовним саном осіб. Багато хто звинувачував його в надмірній амбіційності. У середовищі греко-католицької церкви він був видним «восточником» – одним із тих, хто відстоював східні традиції церкви та опирався надмірній латинізації.
Коли у 1939 році Західна Україна увійшла до складу СРСР і постало питання, що робити з греко-католицькою церквою, нова влада вирішила приєднати її до Російської православної церкви. Але зробити це слід було обережно й «добровільно», аби не обурити й так насторожений народ. Саме тоді НКВС зійшлося на думці, що найкраще надається на цю роль Гавриїл Костельник, відомий полум’яний проповідник у Львові, який мав певні конфлікти з церковною верхівкою і мав славу людини, яка в душі стоїть за православ’я.
Костельника почали «обробляти». Його чи не щодня витягають на тривалі розмови високі чини НКВС, роблять в квартирі обшук і нарешті дістають останній аргумент – арештовують сина Богдана. Слід зазначити, що в родині Гавриїла Костельника панувало українське патріотичне виховання, що було характерним тоді для більшості українців, які проживали під Польщею. Поляки проводили репресивну політику і це викликало опір. НКВС звинуватило Богдана Костельника в приналежності до ОУН. Хлопцеві, до речі, йшов дев’ятнадцятий рік, він щойно закінчив гімназію. Ясна річ, що насправді йшлося про тиск на батька у зв’язку із планованою широкомасштабною ліквідацією греко-католицької церкви. Гавриїл Костельник всіляко затягував час, розуміючи, що наближається велика війна. Він так і не дав згоду очолити рух за «навернення» до православ’я, відказуючи, що цей час не ще прийшов і в найближчому майбутньому він такої перспективи не бачить.
Поміж тим Німеччина нападає на СРСР і вже 30 червня радянська влада покидає Львів. Мешканцям міста відкриваються страшні картини катувань і знищення в’язнів у львівських тюрмах. Було замучено тисячі людей, захоплених НКВС за надуманими приводами протягом неповних двох років совєтської влади. При відступі всіх заарештованих було вбито. У замарстинівській в’язниці у камері №22 знайшли написи «Богдан Костельник», зроблені рукою сина. Там же відшукали і його особисті речі. Часто тіла так були понівечені, що люди не могли пізнати своїх рідних. Ховали усіх страчених у великій спільній могилі на Личаківському цвинтарі, причому панахиду відправляв і проповідь промовляв сам Гавриїл Костельник, який прощався і зі своїм сином Богданом. Його слова нікого не залишили байдужим і люди, за словами очевидців, готові були мало не відразу рушати в бій з ненависними совєтами. Гавриїл Костельник згодом напише і статтю «Перша зустріч із большевиками», в якій на повну силу свого публіцистичного таланту викриє радянську дійсність в Галичині 1939-1941 роках.
Гра без шансів
Але в 1944 році комуністична влада повернулася. На щастя, дітей при Костельникові вже не було. Донька Христина встигла виїхати до родичів у Югославію. Обидва сини – Іриней та Зеновій вступили добровольцями в дивізію «Галичина», яка була в складі німецьких збройних сил і мала стати прообразом українського війська. На східному фронті брати Костельники не воювали. Вони брали участь у бойових діях в Австрії, а потім були інтерновані до Італії. Згодом переїхали до Великобританії, де одружилися і провели своє життя.
За спогадами Іринея, ні батько, ні мати не відмовляли їх вступати до української дивізії «Галичина». Ба більше, у 1943 році на квартирі Костельника побував сам Роман Шухевич, командувач Української повстанської армії. Вони зналися ще з довоєнних час. Шухевич прийшов порадитися, що робити із сотнею сербських офіцерів, яких полонила УПА. Усі ці факти переконливо свідчать про український дух родини Костельника. Тому коли у 1944 році НКВС знову стало насідати на відомого та впливового священика, органам було що йому закинути. Проте очевидці твердять, що Костельник очолив рух за «православізацію» не з міркувань особистої безпеки.
Це був рішучий чоловік із сильним, логічним мисленням. Недарма саме його було відправлено Українською греко-католицькою церквою у складі делегації на переговори до Москви про можливу легалізацію і збереження церкви. Однак побувавши там, Костельник зрозумів всю безперспективність опиратися планам комуністичної держави. Доля греко-католиків уже була вирішена. Стояло питання тільки якою кров’ю це буде здійснено: великою чи малою. Костельник вирішив, що якщо це буде робитися його руками, то вдасться зберегти певну автономію, а головне – священиків і вірних. Інакше все могло закінчитися повним розгромом церкви і насадженням атеїзму, як це мало місце в радянській Україні у міжвоєнний період.
Після церковного собору у березні 1946 року, де ліквідовано УГКЦ, подейкували, що Російська православна церква обіцяла 25 років не втручатися у церковні справи на Галичині, відкрити у Львові семінарію, де змогли би вчитися місцеві хлопці, не присилати єпископів ззовні. Проте навіть такий м’який план реалізувався насильно. Галичани не вірили «совєтам» і не приймали православ’я. Через кілька років Костельник зрозумів, що його сподівання були марні. Він отримав найвищу посаду – протопресвітера, але всі домовленості (чи хай прохання) про збереження бодай ілюзорної автономності були Москвою знехтувані. Православ’я насаджувалася силою і в найгірший спосіб – із російською мовою та російськими батюшками. Перебуваючи у серпні 1948 року у Москві на урочистостях на честь ювілею проголошення автокефалії Російської православної церкви, Гавриїл Костельник веде відкриті розмови із різними міжнародними делегаціями. Ясна річ, не оминаючи теми колишніх уніатів в Галичині. Москва зрозуміла, що він став для неї небезпечним.
Ліквідація ліквідатора
Як згадувала дружина Костельника, за ним було встановлене постійне стеження. Але перед самим убивством чомусь агентів НКВС уже не було видно. Вранці 20 вересня о 10 годині 40 хвилин, повертаючись додому після богослужіння з церкви, яка була розташована поруч, Гавриїл Костельник був застрелений двома вистрілами у потилицю на порозі свого під’їзду. За інформацією НКВС, вбивця, приблизно 25-річного віку, рятуючись від переслідування, застрелився. При ньому не було жодних документів і його особу так і не встановили.
Попри це, вже через кілька днів (ще навіть до початку слідства!) в офіційних некрологах, сповіщених для всього світу, писалося про «найману руку злочинця, підісланого Ватиканом та українсько-німецькими націоналістичними елементами». Навіть убивство ненадійного і не потрібного вже тепер «однодумця» НКВС вирішило розіграти на свою користь.
Проте свідки убивства говорили про зовсім іншу картину. Виявляється, убивця не сам застрелився, а його застрелили з авто, до якого він біг. Окрім того, було вбито ще кількох випадкових свідків. Вже через кілька хвилин після вбивства, до помешкання Костельників ввірвалося НКВС, яке щось там вперто розшукували і винесло звідти чимало паперів. Чи не домовленості з Російською православною церквою або таємні зізнання самого убитого?
Дружину Костельника при опізнанні трупа вбивці весь час намагалися схилити до думки, що це її… син Іреней. Очевидно, для «органів» це була би ідеальний сценарій: колишній німецький «дивізійник», «бандерівський запроданець», убиває свого батька-віровідступника. Однак дружина вистояла і не піддалася шантажу. До останнього свого подиху (а прожила вона у Львові ще понад 30 років) Елеонора Костельник була переконана, що її чоловіка вбило НКВС. За свідченнями близьких, через кілька днів після вбивства до дружини протопресвітера підішли люди Романа Шухевича, які запевнили, що до цього атентату не мають жодного відношення. У це легко можна повірити, знаючи про особисті стосунки між Костельником та Шухевичем.
Ось так трагічно скінчилося життя непересічної особистості, яка стала для югославських переселенців із Закарпаття духовним батьком, а для українців – символом насильної ліквідації Української греко-католицької церкви. Саме через це постать Гавриїла Костельника серед уніатського духівництва має негативне сприйняття, адже у той час, коли він очолив «православізацію» на Галичині і по суті зрадив свій священицький хрест, сотні священиків йшли за свою віру в концтабори, а то й на смерть. Але й через шістдесят років після смерті ім’я Костельника залишається предметом політичних спекуляцій. Так, певні кола Російської православної церкви снують плани проголосити Гавриїла Костельника мучеником, що в зв’язку з вищенаведеним викликає тільки подив.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Гавриїл Костельник
Народився 15 червня 1886 року в Руському Керестурі (нині Сербія)
1907 – навчання у Львівській духовній семінарії
Отримав титул доктора філософії у Фрайбурзькому університеті
1913 – висвятився на священика у Львові
1920 – головний редактор журналу “Нива”, органу Львівської єпархії
1929 – Андрей Шептицький призначає Костельника проповідником у соборі св. Юра у Львові
з 1930 років стає на позиції “восточника” в УГКЦ
1941 – змушений до співпраці з НКВС
1946 – арештований НКВС
березень 1946 – очолює львівський псевдособор по приєднанню УГКЦ до РПЦ
1947 – планується переведення Костельника до Києва, щоб обмежити його вплив на колишніх греко-католиків
20 вересня 1948 – убитий у Львові, похований на Личаківському цвинтарі