Незабаром – знову вибори. Одна українська письменниця іронічно назвала їх улюбленим видом національного спорту. Втім експерти зауважують, що такі «улюблені» політичні ігри рикошетом відбиваються на душевному здоров’ї українців. Тому що будь-яка зміна, це – стрес, а якщо дивитися в контексті нашого суспільства, якому притаманна нестабільність, невпевненість у майбутньому і все ще економічна криза, переживання подвоюються. Є інший бік медалі: кожна криза це – два, а то й три кроки вперед. До того ж, Україна, це – нація колективізму, на відміну від США, де панує індивідуалізм. Так вважає кандидат психологічних наук, член Української Спілки психотерапевтів, спеціаліст з 25-річним стажем Лариса Дідковська, яка практикує в Україні та Канаді й пише книгу про ментальність емігрантів.
– Нещодавно ми відзначили Всесвітній день психічного здоров’я. Наскільки українське суспільство психічно-здорове?
– Будь-яка країна має певний відсоток психічно хворих та психічно-здорових людей. За одними даними це – 6-11%, за іншими 9–12%. Тобто, більше за десять і менше за 15%. Все решта це – здорові люди. Але, якщо говорити не про«велику» психіатрію, а про пограничні розлади, невротизацію, її рівень збільшується, адже, ми живемо в часи перемін. Після початку кризи ми мали ще й політичну нестабільність, це також підвищує рівень суспільної тривоги.
– Але зараз такої кризи, яка була два роки тому, немає…
– Зараз ми напередодні виборів і це теж «лихоманить». Зміна правлячої влади вже відбулася і соціум це асимілював. Місцеві вибори означають конфронтацію, а отже, підвищення напруги, невизначеність, які підвищують у людей фрустрацію, стресові переживання. Якщо стан є надто складним, люди опиняються у кабінеті лікаря. Якщо вони звертаються по допомогу до психолога чи психотерапевта, йдеться про перепади настрою, спад фізичних і душевних сил.
Людина не бачить світла в кінці тунелю і не вірить в добрі перспективи своїх майбутніх справ. Вона втрачає працездатність, фіксується на психологічних переживаннях, може бути розсіяною, «зриватися» в стосунках з іншими. Все, що змушує нас лякатися майбутнього, не вірити в його позитивність, буде означати кризові переживання, пов’язані із соціальними процесами, дотичними до кожного громадянина.
– Тобто після виборів все стане на свої місця?
– Якщо не буде чергових несподіванок. Люди ідуть на вибори з певними очікуваннями. Звісно, будь-яка криза це ще й шанс. Якщо згадати Імануїла Канта (який казав, що все, що нас не вбиває, робить нас міцнішими) то міцнішими ми стаємо, коли переживаємо те, що нас не вбиває. Але гарантії, що ми обрали те, що нас не вб’є, немає. Якщо результати виборів не відповідатимуть нашим очікуванням, фрустрація збільшиться. Вибори це – протистояння різних сил, і ті, хто програє, переживатимуть емоційне незадоволення, і будуть якось це відреаговувати. Основа психічного здоров’я це – стабільність: соціальна, економічна, політична тощо.
– Вона нам «світить»?
– Так, але у тому випадку, якщо частина людей, які будуть незадоволені результатами виборів, буде незначною. Носієм спокою буде більшість, яка отримає свою сатисфакцію.
– Ви якось зауважили, що Україна несе в собі ментальність кріпацтва і це є однією з причин того, що ми є країною третього світу. Натомість розвинуті країни виросли на ґрунті хартії прав і свобод людини. Виходить, що ми приречені на «третій сорт»?
– З одного боку, ми – розвинута європейська держава, яка має свій соціальний та психологічний устрій: ми, наприклад, є суспільством колективізму, в той час, як США – суспільство індивідуалістів. Але йдеться не лише про США та Європу. Україна та Росія – держави, де кріпацтво було відмінено у 19 ст. Соціально-демократичні революції за економічну та політичну свободу у європейських державах датовані 17-18 століттям, а у деяких країнах ще раніше.
Менталітет швидко змінити неможливо. До того ж, зараз деякі країни третього світу переживають свої найкращі часи, як наприклад, Індія, Китай та ін., бо вони мають можливості розвитку, стрибка. У китайців є прокляття, сенс якого – жити в часи перемін. Друга частина цього побажання звучить так: «Не дай Бог не скористатися можливостями цього часу». З одного боку – напруга, ризик, а з другого – шанс – збудувати щось досконаліше, провести відповідні реформи, зміни. Це вже питання до тих, хто за це відповідає. Чи робитимуть вони це і в який спосіб?
– Ви зауважили, що розвинуті країни переживають стагнацію, коли розвиватися стає складніше. Тому у них високий рівень суїцидів?
– Йдеться про інший аспект. У країнах третього світу рівень самогубств нижчий, ніж у розвинутих державах, ще й з тієї причини, що у перших саме життя є цінністю. Людина повинна багато працювати, щоб заробити на хліб, отримати житло, людина постійно бореться за життя. І це дає їй можливість відчувати радість від задоволення своїх потреб. Натомість у високо розвинутих суспільствах, соціальні потреби забезпечує держава.
За останніми даними ВООЗ, друге місце серед хвороб цього століття, посіли депресивні стани. Пов’язане це з не тільки з економічно-політичними процесами, але й високим рівнем інтенсивності життя. Людська психіка багато часу адаптовувалася до іншого режиму існування та інших способів реагування. Вистачить згадати час, коли комп’ютер не був невід’ємною частиною нашого життя, як зараз, коли ніхто не мав поняття про мобільні телефони, а домашні телефони мали не всі люди. Інформаційне суспільство вимагає постійного контролю, нашої участі у подіях, що відбуваються. Перевантажений всім цим організм не встигає відновлюватись, у світі збільшується кількість людей, які не створюють сімей, увесь їх час займає робота та навчання.
– Але без інформаційних технологій вже не обійтися.
– Напевно, психіка не встигає за тим, що творить людський розум. Створити нові технологічні принципи будівництва, чи нову моду, це – справа кількох років. Якщо ми кажемо про зміни ментальності, світоглядні, то такі речі за такий короткий час не відбуваються. Недаремно Моїсей чотири покоління по пустелі водив, щоб помер той, хто пам’ятав останнього раба. Що для цього можна зробити? Не тільки у віртуальному світі сучасних технологій і хайтеку будувати своє життя, а ще й залишатися в реальному житті. Японія, – одна з найрозвиненіших високотехнологічних держав, але це не заважає, наприклад, японським менеджерам прямо з роботи виходити на вулицю, щоб помилуватися як падають пелюстки сакури під час цвітіння.
– За статистикою згадуваної вами ВООЗ, Україна посідає п’яте місце серед європейських країн, за рівнем насильства серед молоді. Її випереджає Росія, Албанія, Казахстан, Білорусь. Що не вистачає нашій молоді?
– Юність – період нестабільності, коли закінчується дитинство й починається доросле життя. Коли ми маємо юнацький екстремізм, радикалізм, коли немає поміркованих, виважених оцінок. Це – вікові речі, вони транзиторні, тобто з часом проходять, але якщо до цього екстремального радикалізму та емоційної нестабільності додати нестабільність соціальну, тоді, напевно, її лихоманитиме більше. Економічна криза в першу чергу, стосується молоді, яка не є конкурентоспроможною на ринку праці. Якщо звільняють фахівців із здобутками, досвідом, то у молоді шансів ще менше. У формі насилля молодь відреаговує свої незадоволення і страхи.
– Мене цікавить психологія політиків. Письменниця Оксана Забужко у пресі порівняла Юлію Тимошенко з жіночим фашизмом у гламурному обличчі. Влада здатна довести людину до божевілля?
– З фахової психологічної точки зору зазначу, що в дорослому віці ми маємо у своєму багажі ті якості та індивідуально-психологічні особливості, які у нас заклали в ранньому дитинстві, тому ніжному, латентному віці, коли життя та наші близькі робили нас тим, ким ми станемо потім. Коли ми кажемо про політику, це швидше теж прояви того, ким ми є. Про вибір – як саме ми до неї приходимо, як у ній поводимося, для чого обираємо владу в контексті самореалізації. Головне слово тут – відповідальність. Якщо влада, якої людина прагне, поєднується з її відповідальністю, тоді ця ситуація виграшна для всіх. Якщо ж поняття влади і відповідальності роз’єднані, або делегуються іншим, тобто, влада мені, а відповідальність за те, що я роблю, – комусь, тоді виграш не «світить» ані одному (народу), а ні другому (політику).
– Але наші політики постійно перекладають відповідальність, думаю, вони не почувають себе тими, хто програв.
– Це питання до них.
– Я знаю, ви зі своїм чоловіком пишете книжку про емігрантів. З якими труднощами ви стикнулися під час її написання?
– Це буде книга не стільки про українських емігрантів у Канаді, скільки про психологію еміграції взагалі. Не має принципового значення з якої країни та куди емігрує людина – з України, Польщі чи Англії. Соціально-культурну та психологічну адаптацію проходять усі емігранти. До речі, еміграція з Англії складає кілька сотень тисяч людей в рік. Емігранти це – люди, які хочуть залишити свою країну й реалізуватися в іншій. Кожен емігрант має свою історію, чому та як він це робить. Саме тому в нашій книзі розглядаються основні питання про те, чому людина приймає рішення про еміграцію.
Що здебільшого очікують отримати від виїзду за кордон? Як проходить адаптація у новій країні і від яких факторів залежить її успішність? Який буде баланс матеріальних, соціально-культурних та психологічних здобутків і втрат після певної кількості років життя за кордоном? Що відчуває людина після повернення з еміграції? Серед причин еміграції, важливим після бажання покращити своє матеріальне становище я б назвала все ж таки психологічний компонент. Особистість хоче знайти себе в іншій державі, зовні називаючи це соціально-економічними мотивами, але правда в тому, що навіть отримавши матеріальне благополуччя, людина може не відчути себе щасливою та задоволеною від життя. Отримати відповіді на всі ці запитання можна буде прочитавши нашу з чоловіком книгу «Психологія еміграції», яка вийде наступного року.
– Тобто ми, тут, на своїй землі, щасливіші від них? І психічно здоровіші?
– Говорячи саме в цьому аспекті про психічне здоров’я, варто звернути увагу на проведені дослідження та статистику. Світові мігранти мають більше психосоматичних скарг, більше особистісних розладів та психічних порушень. Потенційні емігранти мають ідеалізовано-позитивне уявлення про еміграцію, у той час, як психологи відносять її до однієї з найбільш психотравматичних подій у житті людини. Щоб бути щасливим, не обов’язково їхати в еміграцію. Та і щастя кожна людина розуміє по-своєму. Головне – мати задоволення від життя, а цього можна досягнути як у себе вдома, так і в еміграції.