У київській галереї "Дукат" триває виставка "Українська альтернатива", присвячена 50-річчю українського андеґраунду. Тут експонуються роботи 1950-80-х років, які створювалися "проти течії" – на противагу й у піку тодішньому "єдино вірному" соціалістичному реалізмові.
У ті роки в арт-середовищі відбувалися дуже неприємні, а часом жахливі для художників явища. Лояльних влада заохочувала й нагороджувала, а тих, хто був в опозиції – хоча б навіть "тихій", естетичній чи моральній – виключали із творчих союзів, їм фабрикували кримінальні справи. Тільки в період 1965-72 років опинилися в неволі Опанас Заливаха, Сергій Параджанов – це лише з найвідоміших. Аллу Горську знайшли загиблою за нез’ясованих обставин. Українську музику, живопис, літературу, кіно заганяли батогом і пряником в гетто комуністичної сервильності, примітивної дидактики, махрового провінціалізму.
Андеґраунд же з його несамовитою незалежністю форм і стилістик однозначно сприймався як протест. Але, незважаючи на тотальний диктат, вільне мистецтво в СРСР все-таки жевріло – у підвалах і на горищах, нерідко – під загрозою обшуків з боку КДБ, арештів, провокацій. Наприклад, дисидентка Раїса Мороз згадує, у яких умовах працював Опанас Заливаха: "Хата стара, та під дахом було щось на зразок мансарди. Вона не опалювалася. Вітри свистіли в ній крізь усі шпарини, Алі завдяки Опанасовим талантам та умінню влаштовувати свій побут із нічого ті піддашшя стало незабаром майстернею й спальнею. Неприваблива вбога кімнатка під дахом перетворилася в "художній салон", стіни якого швидко заповнювалися Опанасовими шедеврами. Тут він малював, сюди запрошував гостей". Й такі побутові умови для діячів андеґраунду епохи розпаду "Імперії Зла" уважалися ще цілком сприятливими. Бо, наприклад, Сергій Параджанов взагалі як художник найбільше своїх колажів створив у таборі, ні маючи для того ні добрих матеріалів, ні інструментів. На виставці в галереї "Дукат" можна побачити один із параджанівських колажів.
В чому ж полягала «альтернативність» і навіть «антирадянізм» мистецтва українського андеґраунду? У нонконформізмі. У розумінні мистцями того очевидного факту, що художник не може по-справжньому працювати з-під ціпка, що талант – не зручна плантація для колонізаторів. Але влада вважала, що якраз має бути навпаки: художник – це керована маріонетка, слуга ідеології. Й тоді нейтральне, загалом, висловлення Федора Тетянина, мовляв, "мені не потрібно летіти до інопланетян за мільйон світлових років, або їхати в Москву, аби тільки запитати в когось дозволу: що мені робити?", прочитувалося як заклик до повалення колоніального режиму.
Очевидно, що за умов жорсткого пресингу незалежні творчі пошуки не надто часто знаходили шлях у галереї або музейні зали – оскільки виставочна й закупівельна діяльність теж перебувала під контролем правлячої КПРС і її ідеологічних інструментів. Пам'ятаю, як на початку 1980-х якимось дивом виставку робіт Івана Марчука влаштували в бібліотеці Медичного інституту. Адресу цієї бібліотеки за тиждень знав весь нонконформістський Київ.
Що означає ювілейна дата, до якої присвячена виставка у «Дукаті»? Пунктом умовного відліку взятий момент заснування в 1960-му році Клубу творчої молоді під орудою Леся Танюка. Тоді, прийнято вважати, й виникло шістдесятництво як явище в суспільній думці й мистецтві України.
Сьогодні у в "Дукаті" можна побачити різножанрові роботи тих, кого так чи інакше відносять до андеґраунду радянських років: Сергія Параджанова, Івана Марчука, Вудона Баклицького, Марка Гейка, Миколи Тригуба, Федора Тетянича, Анатолія Антонюка, Олександра Гнилицького, Олександра Голосія та небагатьох інших. Хтось із них трагічно пішов з життя, інші ж вряди-годи продовжують брати участь в арт-процесі. Відомий мистецтвознавець Борис Лобановський про підрадянський андеґраунд: "Без усвідомлення цього напівпідпільного етапу українське мистецтво… не може, не повинне обійтися. Це не тільки питання публічної справедливості, але й питання упізнавання суспільством того, що незримо відбувалося в ті роки в українській культурі".
Втім, андеграунд поки що так і не став коштовним товаром для просунутих арт-ринків Європи й США, на відміну від пересмішницького соц-арту або навіть від соцреалізму, яким давно промишляють арт-дилери в асортиментному ряду із матрьошками й будьонівками. Тож мимоволі пригадується, як гірко міркував про українське альтернативне мистецтво Федір Тетянич: "От японський магнітофон – це Японія, так? Національне досягнення. А в нас тільки показують фарбовані яйця – от які ми, українці! І не вдовбеш у макітру, що це і є "Слава Україні!" Це теж – національне досягнення".
Зусилля власника галереї "Дукат" Леоніда Комського спрямовані на те, щоб активізувати внутрішній художній ринок України, підсиливши інтерес до українського андеґраунду. Адже це художнє явище має високий громадянський, моральний статус, а головне – становить непересічну цінність, тому що створювалося в умовах тоталітаризму не просто талановитими а внутрішньо вільними і щирими людьми.