Фрагмент старообрядницької ікони, на якому зображені святі
В селі Майдан-Олександрівський, що на Хмельниччині,вдруге за рік пограбували старообрядницький храм Покровської Богородиці. Власне, від злодіїв старовіри боронять свої церкви вже не перше десятиріччя. І масштабність проблеми окреслюється не єдиним Поділлям. А недавній випадок став ще одним приводом,аби підняти гостру для цієї етнорелігійноїспільноти проблему, яка сягає корінням ще у радянські часи. Підпільна гонитва за цінною старовиною та іконами мала місце вже у 70-х роках минулого століття. А «відкрите полювання» перекупників на старовинні святині розпочалось після розпаду Союзу. Найціннішими у переліку таких святинь безперечно є старообрядницька ікона,вартість якої іноді оцінюється більше двадцяти тисяч доларів.
Двадцять дві ікони – не межа
«Коли весною були злодії,– взяли небагато, –каже староста церкви села Майдан-Олександрівський Максим Кулаков, – шість ікон, вісім мідних хрестиків та два Євангелія. Влізли вікном, а в сінях на внутрішніх дверях зрізали скоби. Влітку також вікно витягнули – те, що якраз біля крилоса було. Забрали двадцять дві ікони та вісім книг. Можливо, взяли б більше – люди бачили, що поблизу церкви стояв причіп. Під час першої крадіжки злодії виходили чоловічими дверима, зламавши замок. Після цього паламар встановив надійніший, то вони не стали ламати двері. Тому великі ікони не змогли винести».
Він продовжує: «Остання крадіжка завдала збитків на сто тисяч гривень, попередня – наполовину менше. Досьогодні у нашій церкві не було ані сторожа, ані сигналізації – тепер є. Мусили поставити, –гірко усміхається чоловік. – Найболючіше те, що наші проблеми пов’язані з церквою нікого не цікавлять. Більш ніж впевнений: крадіїв ніхто не шукатиме і покарання їх вже вкотре омине. Де шукати винних? А потрібно розпочати з того, що державі байдуже, що розкрадаються християнські святині та занепадає духовність в цілому. Хай навіть нас, старовірів, вважають “чужими”.От»
За даними науковця Сергія Таранця,за роки Незалежності з храмів старообрядницької церкви вкрадено щонайменше дві тисячі старовинних ікон на суму більше сорока мільйонів гривень. Вкрадену ікону з перших рук продають за 300-400 гривень, а до колекціонерів вона доходить за десять тисяч гривень.
Деякі старообрядницькі ікони входять до Світового каталогу дорогоцінних ікон . Один такий образ оцінюється у суму від чотирьох до двадцяти тисяч доларів.
«Ікони у церкву приносять люди, з двадцяти двох вкрадених образів церковними було лише два. Це традиція, яка пройшла через багато поколінь, –продовжує Максим Кулаков. – Вкрадене вже майже поповнили зусиллями селян. Вісім ікон лише не вистачає. А за книгами я їздив аж у Москву. Привіз Євангеліє, Пісну та Цвітну Тріоді, а також Осьмиглас. Іконописець з райцентру написав престольну ікону Покровської Божої Матері. Те, що він православний,не має особливого значення. Ікону просто освятимо у нашому храмі.
Попри маленький прихід, всього 60 дворів, вдається поки що берегти традиції. Коли я тринадцять років тому приймав його було 162 двори, де жили саме старообрядці. А село віддавна було заселене українцями. Наші старовіри прийшли сюди у 1824 році, коли відбулося переселення з села Катеринівки. Церква наша побудована ще у 1835-37 роках місцевим мешканцем Афанасієм Галкіним. Були і дзвіниця і купол, але за радянської влади все знищили. А пізніше у приміщенні церкви працювала школа –три класи. Сьогодні її вдалося лише трохи відремонтувати Реставрації не підлягає, бо сама церква глиняна, а ззовні оббита дошками. Та й на все, зрештою, кошти потрібні. У цьому й найбільша проблема. А ще дуже б хотілося аби молодь долучалася до наших давньоросійських православних традиції, аби у майбутньому мали гідну зміну. А їй цього, як встиг помітити, абсолютно не потрібно — повиїздили всі у міста і село порожнє. Останні хрестини у сільській церкві були вісім років тому, вінчання — п'ять”.
Там, де живуть люди без воріт
За вісімдесят п'ять кілометрів від Хмельницького,на самісінькому кордоні з Вінниччиною,є ще одне невеличке поселення, хутірець Дружба або Хлопов, як його називають в народі, де багато років також живуть старовіри. Серед трьох засновників хутора був і мій прапрадід Кирило. Надзвичайно мальовнича місцина з лісом на узвишші та ставком неподалік, де в дитинстві я частенько бувала на риболовлі з батьком та дядьком Василем. Наловити карасів і надерти раків влітку було святим ділом. Однак унікальність села у іншому. Від самого заснування тут не було церкви і службу правили у хатах селян, по черзі. Один з останніх молебнів проводився у мого нині вже покійного діда Юхима. Донині пам'ятаю цю світлу кімнату,вякій пахло ладаном та живицею. Акуратно складені стосики книг,серед яких були Євангеліє, Псалтирі та часословці,написані “напівуставом”,вабили якоюсь таємничістю. Найчастіше ці книги є рукописними,як і більшість старообрядницьких книг. Не маючи до 1905 року власних друкарень,старообрядці або свято берегли “доніконовські” книги, або переписували вручну.
Священик, як правило, приїздить на хутір на великі свята. Весь інший час службу відправляють, у невеличкій церкві, яка діє на хуторі з 2000 року, диякон та сільські співці.
Тут, як і у Майдані-Олександрівському, сусідніх Петрашівці та Пилипах-Хребіївських дотримуються старої традиції церковного співу — протяжний так званий “семиколінний”. Щодо священицьких уставів тут також бережуть давні традиції. Як відомо, старообрядництво має дві основні течії — попівство та безпопівство. Хуторяни з Дружби належать до першої з них. Попівство, яке зародилося одночасно з розколом церкви та остаточно було сформоване в останньому десятиріччі XVII століття, визнає необхідність священика при богослужінні та здійсненні будь-яких інших обрядів. Натомість старовіри-безпопівці, які живуть відносно близько від хутора у слободі Женишковецькій,не визнають духовенства.
Є на хуторі Дружба ще одна особливість, яка хоч не стосується релігійних традиції мешканців, аленадзвичайно цікава. Вхід майже на кожне подвір'я, щоправда з 30 хутірських хат “живими” залишаються менше половини, розпочинається з дороги без жодних парканів, воріт та хвірток, і тягнеться метрів двадцять садком, найчастіше яблуневим чи просто широкою стежкою порослою травою. І десь там в глибині дерев аж згодом можна розгледіти хату та вийти на подвір'я. Мене у дитинстві завжди цікавило як люди можуть жити без воріт, а головне — навіщо ці довгі “тунелі” і хто їх придумав? За версією мого діда Юхима такі входи селяни вигадали як своєрідний оборонний засіб у роки війни — аби німець не добрався. Отак і живуть старовіри –без воріт, проте, у Дружбі.
Чиє обличчя у святині?
Вдома у батьків зберігаються кілька старовинних ікон,якими їх благословили на шлюб. Ці старовинні образи передавалися через багато поколінь. За зображеними на них темними ликами святих можна зробити висновок, що писалися вони за “пізньою” давньоросійською традицією. Досьогодні версії науковців на предмет того чи належить старообрядницька ікона до традиції народних образів розходяться. Можна стверджувати що так, адже мальовані лінії, яскраві фарби та відсутність пластичності характеризують саме українську народну ікону.
Свого часу старообрядництво категорично не сприймало європейських традицій, які, на його думку,викривляли традиційні риси іконопису. Починаючи з другої половини XIX століття,ця традиція знову входить до офіційного церковного мистецтва, а пізніше — канонічні ікони просто стають модними. Від цієї пори потихеньку починає стиратися грань між офіційним церковним мистецтвом та старообрядництвом, пом'якшується взаємна релігійна нетерпимість. Старообрядницькі художники починають приймати замовлення у православних та й самі розписують православні храми. В хатах у старообрядців з'являються ікони з вираженими ознаками українського бароко та народного лубка.Багато хто з колекціонерів шанує саме таку історичну еклектику.
Де шукати винних у тому, що сьогодні старообрядницька ікона зі святині перетворилась на річ антикваріату? Це питання, мабуть, варто було поставити нашим урядовцям, які за роки Незалежності не зробили нічого задля збереження святинь та розвитку християнської культурної традиції в цілому . Так, контролювати яким чином старообрядницькі ікони потрапляють на контрабандний ринок і як їх переправляють через кордон – важко. І цьогоніхто не заперечує. Але якщо заплющитиочі на проблему, тов недалекому майбутньомустарообрядницькі храми стоятимуть порожніми.