Організували фестиваль «Вулиця ігор – ігри на вулиці» німецький культурний центр «Гете-інститут» та центр сучасного мистецтва «Совіарт». Самі вони визначили цей захід як «діалог про перспективи мистецько-соціальної реконструкції» Андріївського узвозу, та й Києва в цілому: як митці разом з громадськістю здатні корегувати драматичні зміни, від яких потерпає публічний простір у наш час. У цьому сенсі назва «Вулиця ігор» виглядає дуже вдалою, адже Spielraum німецькою означає не тільки «простір гри», а ще й «простір можливостей».
Брук Андріївсього узвозу пов'язує нижній та горішній світи Києва тисячоліттями. Офіційно узвіз є серцем державного історико-архітектурного заповіднику «Стародавній Київ». Офісні приміщення й автівки на цій історичній території – нонсенс: це місце митців й мистецтва. Комунальна влада нині проводить чи то реставрацію, чи то реконструкцію узвозу – принаймні, фасади оповиті зеленими будівельними сітками та загороджені будівельними парканами. Та час від часу громадські захисники автентичності нашої столиці вигулькують шпигунським способом здобутою інформацією: «продано триповерховий №18 (за 560 гривень!)», «у дворі №34-В один громадянин попросив безкоштовно надати йому «законні 10 соток» для будівництва котеджу», загалом «36 будівель Андріївського узвозу знаходяться на тендерному продажі»… Дуже вже смішні й старомодні акції цих громадських захисників, що проходять під гаслом «невже ми дозволимо знищити сучасним варварам диво Андріївського мікрокосму?!» і на яких, до того ж, самі захисники мають звичку пересваритися між собою з найдріб'язковіших побутових причин. Фактично, існування вулиці нині тримається на плечах групи стійких галеристів («Карась», «Совіарт» та ін.) Можливо, долучення європейських побратимів по мистецтву укріпить їхні позиції у цій війні з владою?
«Ігри», незважаючи на несприятливу температуру надворі, вийшли захопливими і вражаючими. «Прощавайте, хмарочоси!» – перформанс мисткині Оксани Чепелик, яка розфарбувала паперові ліхтарики хмарочосами і, підпалюючи їхній «фундамент», відпускала з Замкової гори у небо без вороття. Володимир Бахтов з Ольвії влаштував «світлову реконструкцію» Десятинної церкви. Німецький фотограф Андреас Герцау, що влітку назнімав серію світлин про Київ, надрукував їх у гігантському форматі й розвісив просто на стінах будівель узвозу. Митці Іван Губенко та Роман Целіков влаштували інсталяцію «Дай!» з по-чиновницькому невідворотньо простягнутими руками, що стирчали зі стіни просто на вашому доброму шляху. Графітчики намалювали на будинку №34-А величезного оленя з рожевими думками. Перформанс-група Tanzlaboratorium протягом години будувала на перетині узвозу й Боричевого Току стіну з намащуваних справжнім ферозитним розчином газобетонових блоків і живих голів своїх друзів і колег. «Якщо до чогось прикласти голову, то з цього щось може вийти», – пояснила значення перформансу керівниця групи Лариса Венедиктова, а друге значення, про затиснутих новобудовами киян, ставало очевидним у процесі споглядання скрючених акторів перформансу. При цьому живим «цеглинам» ще й вдавалося спілкуватися в такому положенні на абстрактні теми: «Що для тебе концептуальна архітектура?», питала одна голова другу. Інший перформанс, зрежисований київсько-черкаським об'єднанням «Контрабанда», зображував під якусь неземну музику «захворілі будинки», невблаганних манекенів-чиновників та лікарів, які «всіх нас вилікують». Лікарі приїхали з сиреною, поставили крапельниці й зробили непрямий масаж серця будівлям з пенопласту, розклали по їхніх стінах пігулки. І ось уже актори (серед яких була жіночка за немовлям) повдягали на себе пенопластові конструкції (себто знов заселилися в будинки) і давай радісно підтанцьовувати під ту саму космічну музику, наостанок «наслідивши» на сцені червоногуашовими супрематичними елементами з Малевича (що мало символізувати перемогу притаманного Києву мистецтва – бо Малевич тут жив – над чиновництвом).
Вся ця мішанина, навіть якщо ми говоримо тільки про її візуальну частину, не беручи до уваги аудіальну (чільно з шумливою «концертною інтервенцією» Герхарда Штеблера «Камені») добряче дратувала автохтонів узвозу, до неї непричетних. Погано ще в нас сприймають сучасне мистецтво, тим більше коли воно «відвертає увагу покупців», як висловилася одна продавчиня розписних тарілок. Торговлі, каже, сьогодні ніякої, через цю чудасію. А ще й «якась музика для божевільних, то мукання, а то наче кота тягнуть за хвіст» – вуха від неї болять. Коли ж торговці почули з теленовин, що на всю цю «чортівню» витрачено 100 тисяч гривень, взагалі мало глузд не втратили: «Це ж скільки грошей! І кому воно треба? Вкладіть гроші краще в шось реальне, відреставруйте будинки, а не оно брошурок ящики надрукували…»
Директор Гете-інституту Віра Багальянц не дуже зрозуміла таку реакцію. «Не наше завдання реставрувати будинки. Ми культурний центр, і можемо допомогти хіба що створити енергію для того, аби кияни, наприклад, повірили у власні сили відстояти свій публічний простір. Енергія надходить з оптимістичного бачнення майбутнього, на мою думку».
За оптимізм здебільшого відповідали німці. Архітектор Теодор Вінтерс прочитав лекцію про те, як у Німеччині ведеться «санація» старих будівель, під значущою назвою «Обачне поводження з містом». Пан Вінтерс з 30 років своєї кар'єри жодного року не працював в урядових установах, і при цьому планує і реалізовує «санацію» цілих районів – така у них в Німеччині система, що за тендером уряд передає цю роботу організації, що надала найліпший план, і більше не втручається. А найліпший план у них означає – якщо він зберігає і покращує існуючу естетику району, ще й не підносить ціни на житло після санації до неможливих для пересічного німця. Приклади «обачного поводження» демонструвала фотовиставка Ortzeit Local Time («Місцевий час») Штефана Коппелькамма, який сфотографував міські панорами Східної Німеччини вперше в 1990 році, а потім ті самі – через 10 років. Керівник «Совіарту» Віктор Хаматов на питання, «що нам дає досвід Німеччини, якщо у нашому суспільстві це неможливо, це ж зрозуміло» обурився: «Усім все зрозуміло, і ніхто нічого не робить! А що, ми мали запросити психіатрів?!»
За психіатрів спрацювали письменники: Герхард Фалькнер і Йоко Тавада з Німеччини та наші Сергій Жадан і Юрко Прохасько – обидва, що характерно, не кияни. Вони, кожен на свій кшталт, «відчули тутешні будинки, псів, котів, антени, небо, світло, сутінки» і тим «розширили контекст, знявши кришку над київською каструлею», як висловився Прохасько. Те, що на захист Андріївського не стали київські поети, він пояснив дійсно на рівні психіатра: «Тіло Києва менш щільне, ніж наприклад тіло Львова, і коли його ріжуть, менше відчуваєш втрату, і це менше спонукає боротися».
«Досвід імплантації» в наше місто одного з найвпливовіших сучасних німецьких поетів Герхарда Фалькнера вилився у неможливо довгу, як на 5-градусний холод (читка відбувалася на вуличній сцені), поему, що концептуально переривалася диктофонними записами реакції містян, до яких він звертався на вулицях: «Я зрозуміла, тільки ферштейн»… «коли мене розуміють це не краще, треба щоб і ти розуміла – бо діалогу не вийде»… «Ой, дядечко, замахав, ідіть додому!» «…Бо люди не розуміють вас – розумієте, от у чому проблема». Ці фрази, можливо, в контексті фестивалю мали нагадати кабінети рідних можновладців, до яких ти приходиш з проблемою, а вони тебе, мов іноземця, нерозуміють. Цікаву конструкцію вигадав пан Фалькнер, проте навіть присутні німці повтікали від її прослуховування з бурчанням «швайне кальт!» (тобто ну просто свинячий холод) у тепленький «Совіарт» пити чай. Шо поробиш, Абрахам Маслоу не помилився зі своєю пірамідою, коли казав, що не задовільнивши базові потреби, нема натхнення задовольняти більш високі – і письменники краще ніж будь-хто мали б це враховувати і не дратувати публіку, як це зробив Юрко Прохасько, розлогими діалогами на тему «Яке співвідношення між тотальністю твого сприйняття і фрагментарністю твого досвіду?»
Більше за все аудиторії зібрав блискучий, як завжди, Сергій Жадан. Якщо, коли читали німці, перехожі проходили повз, лиш здивовано пересмикуючи плечима (а якийсь юнак навіть підняв руку у жесті нацистського вітання), то на Жадана зупинились, слухали. Ми всі винні у тому, що наше місто забрали, «ми самі здали їм все, що в нас було». Наші міста як кораблі, які відходять у нічне море. Міста, які раптом втратили здатність опиратись. Нами керують «чоловіки з тисячма голок, всадженими в горло, від чого їх голоса робляться холодними й небезпечними», вони перекуповують нерухоме небо за нашими вікнами. Крикливі клоуни, що виловлюють тих, хто бачив їхні обличчя без гриму. «Та що вони зроблять нам, доки ми можемо почути один одного?» Браво, Жадан!
Оптимізм – ось чого дійсно нам бракує. Пані Венедиктова, повернувшись з перформансу зі стіною, розказала, як один перехожий запропонував їм «розвалити споруду навпроти, що її будує Табачник». Актори подумали, і припустили, що «за це дадуть 5-10». А серед вмурованих голів була іноземка, то іноземна вона подумала, що йдеться про гроші, які можна заробити, а не про роки, які можна відсидіти. Ось приклад іншого мислення, іншого погляду на одну й ту саму ситуацію. Герхард Фалькнер у своїй поемі пропонував замислитися щодо образу «місто – це книга», хто ми: читачі чи автори?
Все це питання реальності нашого мислення. Ви вірите, що ще можна все відіграти? Що, як вірить Жадан, «вони нічого не здатні будуть зробити, якщо ти повернешся і все пригадаєш – вибираючись на піщані дюни дитячих снів, щоб нічого не втратити, щоби все повернути»?