Розпочався новий навчальний рік. Для багатьох вчорашніх абітурієнтів день початку занять пов’язаний із великими очікуваннями – вони вступають до нового життя, торуватимуть свій шлях у майбутнє. Для них розпочинається час здобуття плідних перспектив, хвилюючого випробовування самих себе, час вільних пошуків і завзяття. Всі ці можливості уособлює одне магічне слово – університет!
Не хочу розвіювати сподівань юності. Хай вони живуть попри всі негаразди і складнощі. Зрештою, у випробовуваннях ми здобуваємо самих себе. Мова наразі не про юних, а про те, чим їхні прагнення, звитягу і мрії зустріне суспільство. Адже університет – це відповідь суспільства на творчі прагнення юності. Якою ж є зміст цієї відповіді, що пропонує українське суспільство своїй молодій генерації?
Університет є звичаєвою реальністю нашого життя, ім’я якої набуло надзвичайного поширення в останні десятиліття. Тепер кожен вищий навчальний заклад, бажаючий ствердити свою інтелектуальну гідність, першою чергою виборює (чи привласнює) собі ім’я університету. Однак часто-густо воно залишається лише втішливою етикеткою, за якою годі шукати відповідної сутності і якості. Статистика свідчить (мені в це важко повірити), що на сьогодні Україна має близько тисячі (!) університетів. Натомість, висловлю тезу, цілком протилежну цій фактичності. Вона полягає в твердженні, що наша країна не має жодного університету. На сьогодні існує парадокс, коли наявність численних освітніх закладів з ім’ям університету сполучається з відсутністю інституцій, які б відповідали його сутності та ідеї.
Висуваючи дану тезу, яка декому може здатися чи то екстравагантною, чи просто обурливою, аніскільки не прагну когось епатувати, а лише сумлінно виконую працю інтелектуального діагнозу явища. І принагідно зазначу, що з великою повагою відношуся до всіх намагань освітян – чи то керівництва українських університетів, чи то їх викладацького складу – підвищити якість національної освіти і досягти її відповідності світовим освітнім стандартам. Мова йде не про конкретні „недоліки в роботі”, а про умови можливості університету як певного культурного явища, яке постало у європейській традиції, і про наявність цих передумов в сучасній Україні. Проблема університету – це не проблема університету. Це передусім проблема суспільства, в якому існує університет.
Кожна культура створює свої освітні інституції, через які здійснюється трансляція культурного досвіду. Але європейський університет має більш широке значення, ніж освітня установа. Феномен університету неможливо зрозуміти поза врахуванням ключової ролі, яку відіграє у структурі європейської культури сила розуму. Розум у західноєвропейській традиції є не лише абстрактна властивість людини, що визначає її сутність. Розум тут – самодіяльна незалежна сила, яка є основним джерелом людської продуктивності. Як такий, європейський розум є незалежним від інших соціальних й духовних сил. Саме він складає основу самовизначення людини і конституювання всіх сфер та елементів соціального й приватного життя. Невід’ємною ознакою західної цивілізації є глибоко вкорінена в організацію людського життя автономія розуму. Саме як інституція, що відтворює, плекає, використовує, продовжує автономію розуму й постає історично університет. Щоб зрозуміти сьогодення, кілька слів про історію.
Від самого початку, від виникнення перших середньовічних університетів у 12 столітті, засадниче завдання університету полягає у відстоюванні прав розуму та організації найліпшого використання людської здатності мислення і раціонального пізнання. Дарма закидають середньовіччю схильність до ірраціонального. Компетенція розуму тут чітко визначена, його можливості визнані справді універсальними. Досить згадати, що розум схоластики підіймається до сміливого вирішення найскладніших теологічних питань, аж до питання про буття Бога.
Але повної автономії і культурної значущості розум досягає з початком модерної доби. Спочатку секуляризація світу за доби Ренесансу і Реформації, а потім рух просвітництва роблять розум визначальною основою людського буття в усіх його виявах. Разом з цим виникає нове покликання університету, класичним виразом якого стає гумбольдтівський університетський проект. На європейській арені з’являється новий діяч – нація, створена сукупною незалежною волею самоврядних особистостей. Відповідно перед розумом постає низка загальнонаціональних завдань, спільним знаменником яких є обстоювання і забезпечення свободи.
У модерному університеті інтелектуальна і соціальна місії поєднані нерозривно. Силу неупередженого розуму університет стверджує не менш вагомо, ніж цінність свободи. Власне кажучи, тут навіть не можна казати про дві місії, а точніше говорити про взаємообумовлені чинники. Адже розум і строге мислення не можуть конституюватися інакше, ніж за умови свободи; і так само свобода не знайде надійнішої підтримки, ніж з боку неупередженого розуму.
Автономія розуму – це вираз, який начебто вказує на особливу якість мислення і, максимум, положення мислячого. Але разом з тим автономія розуму – це й чітка характеристика суспільства та властивої йому системи відношень. Якщо переводити це поняття на мову соціальних реалій, то можна виокремити кілька характерних для нього рис.
По-перше, воно означає, що розум стає самостійним і незалежним чинником у вирішенні будь-яких питань і проблем. У всякій справі повинен бути задіяний не лише ресурс влади, багатства, сили, а й ресурс розумності, відповідного інтелектуального вишколу та професійної компетентності. Тільки коли цей ресурс стає повноправним учасником будь-якої справи, визначаючим її хід, сама справа стає цивілізованою. Причому розум тут слід розглядати не як індивідуальну здатність міркування, а як продукт інтелектуальної культури людства, яка уособлюється у постаті незалежного компетентного інтелектуала.
По-друге, автономія розуму передбачає емансипацію інтелектуальної праці від держави. Очевидно, що державна регламентація цієї праці є чи не самою неефективною формою її існування. У своєму русі наука з необхідністю повинна самовизначатися. Лише тоді її розвиток є продуктивним.
По-третє, слід враховувати, що мислення (передусім у вигляді наукового пізнання) не є суто індивідуальною справою. Це – діло організованої комунікативної єдності, наукової спільноти. Діяльність розуму як соціального інституту потребує розвиненої інфраструктури інтелектуальної праці. Новоєвропейський університет став найважливішою ланкою, навіть, можна сказати, осердям цієї інфраструктури.
За модерної доби автономія розуму отримує міцну і продуктивну культурну форму. Нею стає наука. Університет – не суто освітній, а передусім науковий заклад. Повторю: певні форми й інституції освіти властиві кожній культурі. Вони виконують функцію передачі знання і досвіду, завдяки ним відтворюється і розвивається культурна традиція. Натомість, університет, як зазначає Гумбольдт, не лише передає знання та навички, а й здійснює пошук істини. Його характерною ознакою є „ставлення до науки як до нерозв’язаної проблеми, а відтак постійний стан пошуку, на відміну від школи, що має справу з готовими, остаточними знаннями та викладанням”.
Відтак маємо подвійне покликання університету. По-перше, соціальне покликання забезпечення громадянської свободи, збереження й відтворення публічної відкритості національного життя. По-друге, університет стає провідною установою модерної науки, основу якої складає математизоване експериментальне природознавство.
Таке поєднання соціальної емансипації з емансипацією розуму, звичайно, не випадкове. Його пояснює феномен просвітництва з властивою йому фундаментальною роллю розуму. Саме вільний людський розум і стає тим діячем і тією силою, яка здійснює радикальне перетворення людського буття і вивільнення людини. Відповідно покликання університету якраз і полягає в тому, щоб бути інституцією, яка забезпечує автономію розуму, тобто статус розуму як основи і рушійної сили суспільного життя і особистого самовизначення. Продукуючи строге, неупереджене, соціально не ангажоване мислення, готуючи компетентних науковців, університет перетворює знання на дієву силу, здатну визначити спрямованість і успіх будь-яких видів діяльності. Звичайно, сам по собі університет не здатен створити автономію розуму. Це широкий суспільний процес, який передбачає глибокі соціальні і культурні перетворення. Університет радше підтримує, відтворює і продовжує його досягнення. Можна сказати, що університет не створює автономію розуму, а лише забезпечує спеціальні умови її самовідтворення та використання у культурі. Це – його базова культурна місія.
Головна проблема українського університету вкорінена у стані українського суспільства. Вона полягає в тому, що автономія розуму, яка для Європи складає багатовікову культурну очевидність, ще не досягнута нашим суспільством. Тому існує доволі причин. Серед них можна назвати специфіку вітчизняної культурної традиції, в якій культивувалися інші засновки людського існування, ніж строге мислення. Протягом століть в країні панували деспотичні та авторитарні політичні режими, якими придушувалися людські права і свободи. Але найгірше, що посттоталітарні трансформації суспільства вже в період незалежності далекі від конструктивного сценарію розвитку. Власне, взагалі важко казати про створення нових продуктивних умов. Фактично маємо інерцію існування тих самих форм, які більш-менш зовнішнім чином прилаштовуються до вимог і впливів, що їх породжує нова ситуація буття.
За останнє десятиліття в Україні склалося кланово-корпоративне суспільство, в якому чинники розуму, раціональності, професійної компетенції не мають самостійного значення і підпорядковані системі вузькосоціальних, корпоративних інтересів, цінностей, вимог. Так само і особистість визначається більшою мірою не на підставі своєї компетентності і здатностей, а вписуючись у порядки соціальної нормативності, торуючи свій життєвий шлях через причетність до успішної групи впливу і виконання корпоративних вимог.
Безумовно, ця соціальна ситуація відбивається на освіті і стані українського університету. Чинники самоорганізації університетів декларативні і мізерні, повсюдно панує самовладдя університетських адміністрацій, заручниками яких є практично безправна студентсько-викладацька «маса» (вибачте за це слово, яке доводиться застосовувати; дуже не хотілося б, але…). Ректори великих українських університетів перетворюються здебільшого на таких собі феодальних баронів (роль, яку чимало з них грають з задоволенням і навіть не без успіху). Треба бути вельми неординарною и сильною особистістю, щоб не піддатися спокусам, які надає цей стан.
Також одним з найнегативніших чинників існування університету є загальна деградація і занепад української науки, адже коли йдеться про занепад науки, то одночасно це означає різке звуження можливостей нормального існування університету. З крахом радянського соціалізму назавжди пішли у минуле як специфічний для тоталітаризму попит на наукове знання, так і великі ресурсні можливості для розвитку деяких галузей науки, які цей лад міг штучно мобілізувати. Наука залишилася немов би “ні для чого” і без належних засобів існування. Противагою міг би стати природний попит на наукове знання з боку промисловості і суспільства, що розвиваються. Але для цього потрібна для початку суспільна динаміка і розвиток промисловості на основі використання нових технологій.
Відтак твердження, що нині в Україні університет не існує, має на увазі невідповідність українських вищих навчальних закладів ідеї університету за всіма трьома головними пунктами:
– невиконання громадсько-суспільного покликання,
– зведення нанівець ролі університету як інстанції наукового пізнання,
– відсутність головного продукту університету – незалежного компетентного інтелектуала як важливого соціального персонажа.
Що ж далі? Далі – завжди відкрита, хоч і непроста можливість змінювати ситуацію на краще. Запорукою продуктивних змін є енергія і прагнення самих університетських спільнот, кістяк яких утворюють викладачі та студенти. Тому ті, хто сьогодні входять в університетські двері, мають розуміти: вони матимуть ті перспективи, які великою мірою будуть створені лише їх власними зусиллями. Зусиллями, в яких можливо і треба не залишитися поодинокими, а солідарно поєднатися з усіма, кому не байдужа доля українського університету. Бо ж це, одночасно, відбиток і провіщування долі всієї країни.