«Вогнем і мечем» – не лише назва історичного роману популярного польського письменника Сенкевича та знятого за його мотивами блок-бастеру, а і принцип захоплення нових територій та поневолення народів, яким користувались – і користуються досі – держави з мисленням імперій. Незалежно від того, чи ідеться саме про меч або ж про хрест, принцип залишається єдиним: захоплюй і владарюй! Сучасний світ, звинувачений у глобалізації та нівелюванні національних цінностей, насправді підготував чудове підґрунтя для нео-імперського розвитку. І не кожна з держав, далека від подібної ідеології, готова боронити «честь, славу і народ»…
Чий привид блукає по Європі?
Свого часу, десь із сотню – півтори років тому, Європою блукав привід комунізму. Спроба надати йому матеріального вигляду закінчилася трагічно: ідеологи СРСР і Третього Рейху спробували утворити комуністичне суспільство, використовуючи диктаторські методі і тоталітарну машину масових репресій. Тож переляканий привід комунізму вирішив за краще зникнути. Натомість, після краху тоталітарних режимів, в Європу дочалапав, вибравшись з кремлівських підмурків, привід імперіалізму. Із модерним префіксом «нео», але із старовинною ідеєю конструювання сучасних імперій на руїнах імперій старих. Ні, навряд чи нинішні імперіалісти міркують категоріями, притаманними Габсбургам чи Романовим – їм ближчі Рокфеллери і Ротшильди, а також «нео імператори» нашого часу – Гейтс і Мердок. Тож ідеться про імперію «Газпрому» укупі з ФСБ, яка «ковтає» не тільки Україну, але і Європу, використовуючи енергетичний тиск, економічні та фінансові махінації, політичний шантаж і, як колись це робила імператриця Катерина Друга з українськими (козацькими) старшинами, звичайнісінький потяг окремих політиків та впливових чиновників до красивого багатого життя. «Не бачу, аби ситуація з корупцією в українських умовах ідеологічно змінилась від часів царювання Романових – просто значно, у тисячі разів, збільшились суми, пропоновані окремим політичним та державним діячам за ту чи іншу послугу», – визнає професор Богдан Гаврилишин. А керівник школи політ аналітики Києво-Могилянської академії Олексій Гарань навіть не упевнений, що змінилась на краще «якість політичної еліти України»: «У порівнянні з Польщею, Грузією, країнами Балтії якість, рівень професіоналізму та патріотизм наших чиновників і політиків – просто поза критикою, поза межею… Для них, за дуже рідким винятком, поняття «інтереси держави», «інтереси народу» є порожнім звуком – натомість, уся їхня діяльність спрямована на захист власних інтересів». Звичайно, будь-який нормальний імперіаліст, колоніаліст чи ще якийсь «іст», з модерним префіксом «нео» або і без нього, скористається нагодою і спробує «відтяпати» якийсь добрячий шматок від України, або ж просто її «захопити в економічний полон». І зовсім не обов’язково зразково-показово «перекривати кран», просто через свою людину або підставну компанію купити те, що хочеш. Тим більше, що в Україні досі є об’єкти, виробничі комплекси або цілі галузі, які, так би мовити, чекають на освоєння – від вугільних копалень до електроенергетики, від агропромислового комплексу до інноваційних розробок. Влада ж в Україні така, що з нею завжди можна домовитись – а можна просто її (владу) ставити перед фактом, що вже процес купівлі – продажу відбувся (приклад «Луганськтепловозу», можливо, набрид, але ж що було, те було…).
Але чому ми лише над українськими проблемами міркуємо?! Он, той же «Газпром» спокійно собі розвивається на теренах Словаччини та Угорщини, і розвиває тамтешню енергетику, а по ходу дії – і певний вплив політичний не втрачає. З ідеологією, щоправда, не дуже склалось: після парламентських виборів у Будапешті та Братиславі до влади прийшли радикально налаштовані сили, які натякнули, що внутрішню та зовнішню політику визначатимуть самостійно, без кремлівських – вибачте, «газпромівських»! – підказок. Натомість, нові політичні лідери Центрально-східної Європи гарантують росіянам: у разі не втручання у внутрішні справи цих держав, російський капітал та енергоносії може і надалі працювати на їхніх ринках. А щодо Західної Європи, то про спільність інтересів Москви, Берліну і Парижу писали всі і всюди, тож повторюватись немає сенсу. Варто лише відзначити, що, судячи з останніх виступів нового Президента Польщі Б. Коморовського, до цих русофілів долучиться ще і Варшава. З одного боку, Росія справді вдало позиціонувала себе як країна – постачальник енергоносіїв, без яких європейцям не витягти економіку після потужної кризи; як країна – власник великого капіталу, який можна вкладати для економічного розвитку «пригальмованих» кризою держав ЄС; як країна – носій корисних філософських і культурних традицій, яких потребує сучасний Євросоюз, який потроху почав «тріщати зсередини» унаслідок розбіжностей усередині держав – членів ЄС та поміж регіонами ЄС. Тож ідея «руського світу» озвучена якраз на часі!
«Руський світ»: ідеологія новітньої імперії?
Патріарх Кирило може скільки завгодно тлумачити, що ідея «руського світу» не має відношення конкретно до росіян і Росії, що це ідея наднаціональна і наддержавна, і базується вона на спільності православній. На «десяти Христових Заповідях», як обіцяв Патріарх вірним в Одесі. Але «рекламна кампанія» «руського світу», при уважному моніторингу, розпочалася минулого року з виступів Кирила у Москві на Соборі Російської Православної Церкви, а також була виголошена під час візитів до України та на зустрічах із закордонними ієрархами РПЦ. Перед тим, кроки з розробки ідеї та ідеології «руського світу», знаходимо у статтях і виступах нинішнього Патріарха, який раніше обіймав посаду «міністра закордонних справ» РПЦ. Тож, як стверджує релігіє знавець Андрій Юраш, «руський світ» від початку розроблявся як стратегія зовнішньополітичної діяльності РПЦ. НЕ секрет, що вплив Православної Церкви у самій Росії падає, якщо казати про пересічних росіян, для яких РПЦ є частиною діючої влади – тож священики шукають нову паству, на нових територіях. Ідеться не лише про Україну і Білорусь, ідеться про Європу, недарма Кирило з радістю повідомляє про збільшення кількості вірних РПЦ на теренах Європи. А незабаром у центрі старої Європи – у Парижі – буде збудовано Православний центр, що його будівництво і наповнення (бібліотека, інформаційно-ресурсний центр тощо) бере на себе РПЦ…». Також РПЦ виділяє кошти на реставрацію старих своїх храмів у Греції, Ізраїлі, державах Балтії (Латвія, Естонія, Литва, Фінляндія), а за даними МЗС Росії, також Синод через російські дипломатичні місії розповсюджує інформаційні матеріали про свою діяльність, про перспективи розвитку Православ’я як однієї з найбільш розповсюджених світових конфесій. І не варто забувати, що твори сакрального мистецтва, шедеври іконописного живопису, вироблені на теренах Російської імперії упродовж століть, успішно збирають повні аудиторії у світових музеях та галереях. І чи хтось виокремлює факти про вплив Києво-Руської ікони ХІ ст. на розвиток іконопису усього східно-слов’янського світу, чи на досягнення мистецької школи Києво-Печерської Лаври, презентуючи унікальні роботи майстрів, які жили, шукали Бога і працювали в Його ім’я на теренах імперії Романових?
Тож серед керманичів ЄС, вочевидь, знайдеться чимало таких, хто буде уважно вивчати досвід РПЦ як ідеології правлячих політичних та фінансових кіл, як ідеології експансійної та об’єднуючої довкола себе широкі верстви населення. А Євросоюзу конче потрібне єднання! Тому що справа не у Бельгії, готовій розділитись на дві автономні держави, і не у грецькій кризі, яка сама по собі стала важким випробуванням для ЄС і розділила Союз на тих, хто був готовий фінансово допомогти грекам, і тих, хто був категорично проти цього. І справа не у тому, що нові радикальні сили у країнах нової Європи повідомляють про наміри захищати свої інтереси (своїх народів і держав) навіть у разі, якщо європейські «аксакали» виступатимуть проти. Справа у тому, що утворення наднаціональних і наддержавних органів, на рівні ЄС, призвело до загострення протиріч між окремими країнами і цілими європейськими регіонами, замість назавжди їх знищити. Дехто з українських радикалів, не без цинізму, називає нинішню ситуацію з розбіжностями в ЄС «совковим ефектом», а європейські радикали пригадують, як утворювався і з яким гуркотом рухнув «Варшавський пакт».
А по-друге, за умов початку демографічної революції з боку мусульманських емігрантів, Євросоюз шукає християнську опору для свого подальшого духовного розвитку. За словами Юраша, «опинившись, унаслідок власних помилок та недалекоглядності, на порозі ісламізації Європи, взаємних між цивілізаційних непорозумінь уже на своїй території, європейці більш уважно і поважно ставляться до християнства. А християнство в ЄС представлене католицизмом, православ’ям та протестантством». Тож, імовірно, «руський світ» буде здатен врятувати світ європейський від дехристиянізації? Звичайно, разом з Ватиканом та протестантизмом…
Чи виживе слабший?
Риторичне питання – слабкі держави за тих умов та обставин, що склались у світі, виграти не можуть. Для них головне – принаймні зберегтись як державне утворення, як економічна і соціальна цілісність, як нація. Не ідеться про заклики «наздогнати та обігнати», чи увійти до 20-тки найсильніших держав, чи стати регіональним лідером – ідеться про елементарне виживання. Щодо України, то поки що влада (на всіх рівнях) здає позиції на користь власним олігархам, російському капіталу та ідеології, а також пасе задніх, коли треба відстояти державний інтерес чи то у міжнародних судах (потрібні приклади? Прошу – Міжнародний суд справедливості ООН по острову Зміїний, де Україна судилася з Румунією, та Стокгольмський суд по «Нафтогазу», довкола якого досі ідуть «розбори» у нафтогазових та урядових колах).
Ще одна проблема, яка не перший рік стоїть перед Україною – роз’єднаність її політичної еліти. «Донецькі» та «дніпропетровські», «галицькі» та «одеські» – а от українських немає досі! І чи будуть, допоки ідеологія «розподіляй і владарюй» замінила для тих, хто при владі, і для тих, хто стоїть за спинами тих, хто при владі, національні інтереси і здоровий глузд? Імовірно, як нікому поки що не вдалося спростувати економічні постулати К. Маркса, так ніхто й ніщо не змінить Мойсеєвих сорока років блукання на чолі цілого народу, аж доки не прийде в активне життя покоління вільних людей. Щоправда, Мойсея в українському житті не видно…