12 вересня у найвищому місті України Рахові, що на Закарпатті, відбулвся фестиваль-ярмарка «Гуцульська бринза». Його проводять тут уже одинадцятий рік поспіль, й цей фестиваль – надзвичайно цікава атракція. На той час із полонин спускаються отари, ґаздівські бочки битком набиті бринзою, а вівчарі святкують закінчення полонинського літа. Сюди з’їжджаються з усіх куточків України, з гірських районів сусідніх Румунії, Словаччини, Угорщини, Польщі. Виглядає це надзвичайно колоритно, але – що за тим? Як виглядають вівчарські будні на полонині, на висоті 2000 метрів над рівнем моря?
На полонину – джипом
Громада села Луг, що недалеко від Рахова, споряджає на полонину дві вантажівки з дошками для побудови нового помешкання для вівчарів на полонині. Вантажівки ці не звичайні, а з надпотужними «джипівськими» двигунами. Інакші в гори не з'їдуть.
Всього за кілька хвилин їзди Рахів опинився біля наших ніг – у глибокій ущелині. Ще трохи підйому – і будинки видаються сірниковими коробками. Вигляд як із літака.
Їдемо старою військовою дорогою по гірському хребту, десь на рівні якого знаходиться Говерла – найвища вершина України. Цю дорогу колись спорудили австрійці, й вона мала стратегічне значення. Нею добре підніматися в гори. «Добре» – це гучно сказано: що вище, то страшніше. Дорога петляє, мов змія, тулиться то до височенної гори, то проходить над прірвою. Сільський водій вправно маневрує і видно, що така їзда для нього – звична робота, а для нас – екстрім.
Минаємо високогірну туристичну базу, куди колись діставалися тільки вертольотом або дуже загартовані відчайдухи-туристи, закинуту колгоспну ферму і напіврозвалене помешкання для доярок. За часів колгоспів на гірських полонинах паслися й корови: сюди переселялися цілі бригади. Місцеві газди розповідають, що тут, на полонині, навіть робили масло.
Десь після години підйому – перепочинок біля джерела. Потрібно, щоб остиг нагрітий мотор – для цього водій поставив машину просто над джерелом. I знову – в гори, знову тією ж стратегічною, мощеною каменем, дорогою.
В один момент проїжджаємо крутий поворот над самісінькою прірвою. Заплющую очі. Коли ж їх розплющила – завмерла від надзвичайної краси краєвидe. Під колесами нашої автівки – гори, вкриті смереками, полонини із кущами афени (чорниці), і над у сім цим гордо кружляє сокіл.
Полонина Пелиця взагалі-то знаходиться над селом Луг, але дорога до неї веде через Рахів. Як же ж сюди добираються вівці? Виявляється, напряму. Сходження на полонину розпочинається о четвертій годині ранку, і вже після обіду отара там. А ще з села можна дістатися на Пелецю конем, але зараз лугівчани більше практикують ось такий, сучасний спосіб – автомобілем. Приїжджають сюди, як правило, двічі на тиждень – щоб забрати будзи бринзи, привезти вівчарям щось домашнього. Поїсти і… не лише.
Гроза, блискавка, вовки
З горами жартувати не можна. А я сказала: «От було б добре відчути усю романтику: грозу із громами і блискавками, побачити вовків». Наче не всерйоз, бо вдень і натяку на негоду не було. Піднімалися в гори в супроводі сонця, що заходило. Ось вони – справжні гори, а не ті, що при дорозі у Яремчі чи в іншому місті з готелями і ресторанами-колибами.
Зачувши гул машин, назустріч нам вибігають полонинські вівчарки. Одна з них – з важким металічним нашийником із шипами. Після кількагодинної подорожі в гори крутиться голова, у вухах шумить від перепаду тиску. А тут ще й п’янієш від чистого гірського повітря. Перше, що чую на полонині – мелодійний передзвін… «Дзвони! Невже десь тут є церква?» – сама задаю собі безглузде питання і раптово прозріваю: «Та це ж вівці!» Кожна овечка має свій дзвіночок, а їх тут 460, й усі 460 дзвоників творять дивовижну мелодію: це отара повертається до своєї кошари. Мелодійний передзвін переплітається із беканням і блеянням тварин, чути запах диму і вівчарської кулеші.
Сидимо біля багаття, отаман розповідає різні вівчарські історії. «Найстрашніше було тоді, коли «вуйко» (ведмідь) зарізав чотирнадцять овечок, – каже отаман Василь Герасим. – Йшов прямо на мене, але я з переляку вискочив на смереку, так і урятувався. То була найбільша втрата за все моє чабанування. А зараз вовки завелися неподалік. Уже кілька разів цього літа нападали на овець. Дякуючи собаці Кірі, не забрали. І рисі тут є».
Вівчарям допомагають на полонині три пси: ще Добош і маленький Барсик. Без собак тут – ніяк. Кіру недавно добряче покусав вовк: хватка була мертвою – за горло, але її врятував металевий нашийник з шипами. Така розповідь на ніч трохи страшить, та вечір гарний, спокійний, ніщо не віщує тривоги.
Десь посеред ночі ми усі прокинулися від страшенного грому і блискавки. Раптово почалася злива. І хто не чув, як гримить у горах, на висоті дві тисячі метрів, той взагалі не знає, що таке грім, гроза і блискавка. У якусь мить здавалось, що над нами розколюється небо. Вимикаємо мобільні, виймаємо їхні батареї і кидаємо далеко від себе – про це нас попередили, але ж ніхто не сказав, що дуже сильно притягує блискавку собача шерсть і шерсть тварин взагалі. Собаки зі страху так і тулилися до людей, а блискавка нахабніла. А поруч в кошарі тремтіли майже півтисячі овець.
За півгодини зливи наш намет і все в ньому було мокрісіньке. Розводимо ватру, сушимось і гріємось біля вогню.
Десь під ранок настала тиша. Собаки пішли до овець, і раптом чуємо страшенний гавкіт, стукіт конячих копит. «Вовки!» – скрикнув отаман і миттю побіг до загороди. Скориставшись поганою погодою, до кошари справді підібралися вовки. На щастя, їх вчасно почули собаки, зчинили галас і відігнали. Поруч пасся табун гірських коней, і вони зі страху так втікали повз нас, що мало не повалили наші намети.
А вже о четвертій годині світанку на полонині починається день.
Вівчарські будні
Бо вівчарі встають о четвертій. Тут їх – четверо:
отаман, два пастухи і хлопець-помічник чотирнадцяти років. Йосип уже друге літо проводить на полонині. Встає разом з усіма вдосвіта, виганяє з кошари овець під час доїння, а троє кремезних чоловіків тим часом сидять рядочком і доять у відра молоко. Триває доїння дві години. Вівцематка, до слова, не дає багато – до чотириста грамів на раз. Доять їх тричі на день. Після ранішнього доїння два пастухи виганяють овець кудись далі на полонину. Отаман залишається виготовляти сир, хлопець має свої обв’язки: принести хмизу на вогонь, води, щось помити, зварити їсти собакам.
Близько полудня вівці знову повертаються в загороду, починається обіднє доїння, а вечірнє – о шостій вечора. І це – щодня. Так було на полонині й сто, двісті років тому, і дві тисячі також. Усе молоко зливають у путеру (велику діжку), додають до нього закваску (фермент із шлуночка молодого теляти), десь за годину воно скисає, і починається процес народження будзу овечого сиру або бринзі, як кажуть на полонині.
«І раптом з дна посуди, з-під молока піднімається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі. Само біле і ніжне. І коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду… Славний родився будз. Ватагові на втіху і на пожиток людям…». Так описував хвилюючий момент на полонині Михайло Коцюбинський у своїх «Тінях забутих предків». Це дійство відбувається на полонині й зараз, в епоху надсучасних технологій. Після того, як з путери виймають будз, решту молока виливають у величезний котел і ставлять на вогонь. У ньому народжується ще один цінний продукт – урда або вурда, другий сир. Він не менш цінний, ніж перший, але солодший, бо більше збагачений білком. І ще після вурди у котлі залишається сироватка – жентиця.
Великі будзи сиру (по 10-15 кілограмів у кожному) вивішують, щоб стікали. Приходить час – їх забирають господарі. Хто сам приїжджає, кому передають. І ділять усе по-справедливості. Як?
Свято міри
Ще перед тим, як вівці мають іти на полонину, у деяких закарпатських селах збереглася традиція проводити міру. Це відбувається у травні, на свято Юрія. Вівцематок випасають на якійсь ближчій до села полонині, й на Юрія у присутності господарів здоюють і записують, скільки кожна дає молока.
Так виводиться їй міра на ціле літо. Молоко множиться на загальну кількість овець.
Як розповіли нам у Рахівському районному відділі сільського господарства, зараз на Закарпатті іде процес відродження вівчарства. Уже є кілька фермерських господарств і кооперативів, які тримають по 500- 00 вівцематок, також увіходить у моду вівчарство у приватних селянських господарствах. Для сім’ ї потрібно 5 – 10 вівцематок. Як і колись, бринзу для збереження солять і набивають нею діжки. Додають її до будь-якої страви: кулеші, картоплі (по-закарпатськи – ріпи), роблять з неї вареники, навіть додають до борщу. Зараз люди уже навчились зберігати її більш сучасними способами: кладуть у скляні банки і стерилізують або ж зберігають у холодильнику чи морозильнику.
Зранку знову почав падати дощ. Під укриттям, з якого капало за комір, вівчарі доїли овець. Потім погнали їх пасти – теж під дощем. Я бачила, як пастухи виливали воду зі своїх гумових чобіт, як викручували мокрісінький одяг і сушили його біля вогню. Виглядало, що злива затягнулася надовго – на кілька днів. Як тільки вона трохи вщухла, ми втекли вниз, до цивілізації. А на полонині залишилися вівчарі – аж до зими.