Заплутана лінія українсько-молдовського кордону постійно підкидає сюжети, які затьмарюють відносини між двома державами. То молдовські прикордонники вриваються на територію української Дністровської ГАЕС, захоплюючи там виробничі приміщення. Або ж держави не можуть поділити печеру «Попелюшка», яка має вхід на території Республіки Молдова, але сама простягається під територією України. То дипломати сушать голови, як вирішити питання з українською дорогою, що на кілька кілометрів заходить на територію молдовського села?
Але один територіальний програш України беззаперечний. Стосується він передачі Молдові частини дунайського берега біля села Джурджулешти 11 років тому. В Києві не дуже переймалися тим, що кілька сот спірних метрів віддали сусідній державі, та ще й союзникові по ГУАМ. Натомість в українських придунайських селах називають ці дії не інакше як зрадою. Що й не дивно: прописавшись на отриманій у подарунок землі, молдовани розвинули неймовірну економічну активність. На тепер уже чужій території торік запрацював надсучасний морський термінал. Він допоміг молдованам створити альтернативні транспортні потоки, а також забезпечив країні престижний дунайський статус. І водночас призвів до деградації сусід-
ніх українських районів.
Порт між двома кордонами
За радянських часів берег Дунаю був спільний, і ніхто на ньому ніяких знаків про приналежність до однієї чи іншої радянської республіки не ставив. Так само приблизно кордон позначали й на мапах. Та й загалом придунайські береги практично не використовували, повноправними господарями тут були прикордонники, які й на кілометр не підпускали до Дунаю. Залишки прикордонних інженерних укріплень можна побачити ще й сьогодні: це стовпи, нині пофарбовані в синьо-жовті кольори, з тризубами на місці відбитих радянських гербів і кілометри проіржавілого колючого дроту вздовж берега. Дріт натягнутий на ізоляторах: ймовірно, колись по ньому навіть ішов електричний струм.
У бессарабських степах лінії українсько-молдовського кордону на око непомітні. Хоча подейкують, що серед ланів розміщені датчики руху, через які ніхто не пройде непоміченим.
Ми, не намагаючись перевірити пильність вартових кордону, йдемо через міжнародний перехід Рені. Умови пішохідного перетину кордону тут досить ліберальні, мешканці прилеглих районів долають цей рубіж із загальногромадянським паспортом. Помічаємо, що на нейтральній землі стоять остови якихось легковиків, кинутих тут ще за царя Гороха – принаймні в іржавих салонах яскраво зеленіє трава. Далекобійники з кількох фур, що отаборилися на нейтральній території, варять між двома кордонами юшку на бензиновому примусі типу «Джміль». Вони мають підстави «незлим тихим словом» згадувати тутешню географію: щойно перетнули молдовський кордон, як через півкілометра вже румунський…
З українського боку село Джурджулешти також має статус вільної економічної зони. Та українська територія чомусь явно занепадає, в той час як молдовська сяє нікелем новозбудованих терміналів порту Джурджулешти, де використано кожен метр. Якщо дорога з українського боку кордону практично порожня, то на молдовській – десятки трейлерів вишикувалися в чергу до порту. Тут вони завантажуються імпортним зерном, яке розвозять потім країною.
На 430 метрах Дунаю й частково в гирлі Пруту тепер збудовано зерноперевалковий термінал, а також нафтоналивний термінал і пасажирський порт. Те, що не вдалося б молдовському бюджету, зробили приватні фірми, залучені у вільну економічну зону. Від радянських часів у цьому суперсучасному порту залишився хіба монумент – гармата з написом «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», символічно націлена в напрямку новітніх офісів. Загалом, рецепт успіху молдован дуже простий: віддати все приватним інвесторам і відмовитися від будь-якого втручання з боку держави.
«Кількість перероблених вантажів зростає стрімко. В період до червня 2010 року через Міжнародний вільний порт Джурджулешти було переправлено 147 698 метричних тонн вантажів. Для прикладу: за аналогічний період 2009 року цей показник склав 11 658 метричних тонн. Зернові культури становлять 65% усього вантажообороту за цей рік, а нафтопродукти – 14%, – каже головний інженер терміналу Михайло Редькін. – 29 липня ми прийняли найбільший за всю історію порту корабель – танкер «Мехамбет» вантажопідйомністю 12 тис. т. Корабель мав 149 м у довжину й 17 м у ширину, ним доставляють нафтопродукти з Греції до Молдови».
Щедрий сюрприз
Фахівці з міжнародного права запевняють, що підписані угоди Києва з Кишиневом уже не можна «відіграти назад». Бо юридично передача землі в районі Джурджулешт не була передачею української території (яку б мала санкціонувати Верховна Рада). Мало місце встановлення лінії проходження кордону.
На відміну від кордону, наприклад, із Румунією, який насправді існував за часів СРСР, делімітація межі України з Молдовою починалася буквально з нуля. Реально між двома колишніми союзними республіками не існувало ніякого офіційного договору про кордон, а лише санкціонований Верховною Радою СРСР протокол опису, в якому території розмежовані досить умовно. Та й навіть за цим протоколом опису кордон МРСР ішов від кінця села Джурджулешти до гирла річки Прут, тобто без виходу до Дунаю. Однак Україна була дуже зацікавлена отримати частину молдовської території біля села Паланка, по якій проходить дорога з Одеси на Болград, Ізмаїл та Рені. Почалися перемовини. Молдовани вперто відмовлялися віддавати землю в районі Паланки, запевняючи, що їхню територію можна змінювати тільки після загального референдуму – з прогнозованими результатами. Тим більше молдованам не подобалися українські пропозиції: спочатку планували передати Молдові 200 м берега – територію, явно не достатню, щоб збудувати повноцінний портовий комплекс.
Безрезультатні переговори йшли протягом 1998–1999 років, і зовсім неочікувано фінішували повною капітуляцією української сторони під час зустрічі прем’єр-міністрів Валерія Пустовойтенка та Іона Чубука. За спогадами свідків, звичайна протокольна зустріч закінчилася сенсаційно. Порадившись у перерві з Леонідом Кучмою, Валерій Павлович дав згоду поступитися вже аж 430 метрами українського берега. Ошаленілі від успіху молдовани «виторгували» ще й три гектари виноградників поряд, на які Молдова раніше навіть не претендувала. Цифру 430 м узяли буквально зі стелі, після запитання в молдовського прем’єра, мовляв, а скільки вам треба? Чим керувалися Валерій Пустовойтенко з Леонідом Кучмою, залишається загадкою. Класична риторика недолугих анекдотів (та що молдовани там можуть збудувати?) не спрацювала. Вони таки змогли спорудити, й дуже багато. За цей рік до розбудови порту на подарованій землі молдовани залучили $50 млн. Головні інвестори – голландський холдинг EASEUR і Європейський банк реконструкції та розвитку.
Вісь Європи
«Джурджулешти – центр європейських транспортних коридорів», – написано в прес-релізі Вільного порту, що й ілюструє відповідна карта. Ми ходимо й роздивляємося цей європейський центр. Звичайне бессарабське село, практично мононаціонально молдовське, хоч сусідні в більшості своїй населені гагаузами. На відміну від молдовських сіл в Україні, де в спілкуванні часто вживають російську, молдовська мова в Джурждулештах панівна. Термінал вражає своїм суперсучасним виглядом, натомість уже метрів за 100 від нього починаються класичні провінційні краєвиди: одноповерхові будинки, густо порослі виноградом, погані дороги, якими їздять запилені автомобілі радянських марок.
Місцевий стадіон у вільні від футбольних баталій дні використовують як пасовище. Функціонує невеличкий, але дуже строкатий базар, на якому продають усе необхідне: від товарів ширвжитку й до вина. Населення проводить вільний час у місцевому генделику. Дивина, проте руки тут заведено мити в спільному тазику на прилавку. Люди, однак, гостинні й завжди готові підказати, де можна знайти вино.
«Те, що продають на базарах, називається «чемергес», – пояснює завсідник такого закладу Ніколае Морару, – це продукт вторинної переробки винограду з вижимок та шкурок. Таке готують на продаж, для чужих, немісцевих. Місцеві ж вино не купують, у кожного в запасі є по кілька сот літрів свого».
У Джурджулештах дві ощадкаси, де можна поміняти валюту за курсом 1,4 лея за гривню. Коли ліньки стояти в черзі до віконечка, то в крамницях вільно приймають українські гроші за курсом 1,2 лея. Асортимент у них не надто відрізняється від наших сільмагів, навіть є українська горілка, яка великим попитом не користується через високу ціну. А ось молдовські цигарки коштують три-сім лей, і це за нашими мірками неймовірно дешево! Тож контрабанда цигарок в Україну стала тут досить прибутковим бізнесом.
Нинішній в.о. президента Республіки Молдова Міхай Гімпу сповідує концепцію молдовського народу як невід’ємної частини румунського етносу, який живе в іншій державі. Однак на стендах біля примарії (мерії) в Джурджулештах розміщено портрет молдовського князя Штефана Великого і кілька повчальних фраз про патріотизм і стародавню молдовську історію. Тут ставляться до інтеграційних процесів насторожено й голосують переважно за Партію комуністів.
«Наших односельців цілком влаштовує нинішній статус держави й статус селища в Молдові, – каже примар Джурджулешт (міський голова. – Ред.) Микола Торня, член Партії комуністів Молдови. – Хоча на минулих парламентських виборах сюди приїздили румунські агітатори, роздавали газети за об’єднання з Молдовою».
Мер розповідає про нові віяння: «Що стосується порту, то він дав серйозний поштовх розвитку селища: в нас з’явилися робочі місця, сюди провели залізницю, тепер ходить потяг на Кагул. І це лише другий рік функціонування порту, а далі перспективи не менш захопливі!»
А тим часом з українського боку залізниці демонтують. І в портах скорочують робочі місця…
На румунській околиці
П’ятдесятикілометровий рейковий шлях у Молдові нинішня провладна преса традиційно пов’язує з якимись приватними інтересами екс-президента Вороніна, який був головним лобістом будівництва залізниці Джурджулешти – Кагул. Ніяких серйозних аргументів на захист цього, щоправда, не наводили, хоч очевидним є те, що на останніх виборах транспортне відомство активно агітувало за очолювану Володимиром Вороніним Комуністичну партію Рес-
публіки Молдова.
Східною межею села Джурджулешти є кордон із Україною, а західна його межа проходить по прикордонній уже з Румунією річці Прут (протягом півкілометра від одного до другого краю села мобільний тричі переключився на операторів трьох різних країн). На Пруті збудували також пасажирський термінал, найпроблемніший для наших сусідів, оскільки повноцінного пасажирського морського сполучення молдовани організувати поки не зуміли.
«Регулярні рейси з Джурджулешт до Стамбула деякий час виконував теплохід «Принцеса Єлена» на 145 місць, який мало не спричинив наймасштабнішої аварії на цій ділянці річки, – розповідає одеський експерт Андрій Потиліко. – З румунського порту Галац вниз по течії Дунаю йшло морське вантажне судно, а «Єлена» виходила з гирла Пруту. Прут і Дунай біля Джурджулешт розділені островом, який заважає капітанам бачити одне одного. Саме для таких випадків існує міжнародна система сповіщення, однак молдовани нікого не поставили до відома про курс свого корабля. В останню мить румунські моряки відвернули майже неминуче зіткнення».
Спроба пошуку плюсів
Чи можна казати, що українську землю віддали зовсім без користі? Не зовсім так. Фактично молдовська сторона вже відмовилася від своїх майнових претензій на Дністровську ГАЕС. Електростанцію будувало союзне відомство, й Кишинів хотів поділити її активи навпіл, як спільну спадщину, однак відступив від своїх домагань. Втім, звичайно, це не взаємозамінні речі. Без сумніву, Україні потрібно зараз домагатися зменшення тих величезних тарифів, якими молдовани обкладають вантажі, що йдуть із українського порту Рені транзитом через Молдову до знову ж таки (!) України. Дивно, що ми не можемо добитися справедливості від держави, яка більшість своєї експортної продукції до цього часу відправляє через українську територію. Хоча сьогодні ми вже не маємо таких міцних позицій у перемовинах із сусідами, які були в України ще наприкінці 1990-х.
.jpg)
ЗБРОЯ ГЕОПОЛІТИКИ. Молдова як трофей отримала ще й гармату часів Другої світової
.jpg)
ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ.Написна ньому – не латинкою, а кирилицею. Зберігся ще з часів СРСР, бо так тепер молдовани пишуть лише у Придністров’ї.