«Мовчати вже немає сил, усе приховується. У нашій родині насилля відбувалося повсякчас: п’яні дебоші, запої, чоловік бив мене на очах у сина. Син навіть у трирічному віці запам’ятав, як чоловік кинув у мене кам’яною черепашкою. Для дитини на першому місці було те, що розбилася черепашка», – розповідає киянка Наталя Мазур, котра кілька років потерпала від безчинства в сім’ї.
Короткий номер, протяжні гудки, очікування відповіді, що, здається, триває вічно. Заявити про насилля в родині наважуються не всі його жертви. За останньою інформацією Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, цього року в Україні на застосування фізичної сили в родині поскаржилися понад 82 тис. осіб, із яких: 74 тис. жінок, 700 дітей і близько 7600 чоловіків. Тобто жінки стають жертвами насильницьких дій у сім’ї в більшості випадків. Водночас минулого року 65 684 особи, схильні до скоєння насилля, було взято на профілактичний облік міліції. Після місяців, навіть років страху й терпіння на жертв, які телефонують на національну гарячу лінію з питань запобігання насильству в сім’ї, чекає невідоме. Тиждень довідався, що саме відбувається з ними далі.
Н. М.: До розлучення я зверталася у міліцію, одного разу лежала в лікарні з підозрою на розрив селезінки, коли чоловік зламав мені ребро. Навіть після розірвання шлюбу насилля не припинилося – він міг мене вдарити. Міліція відписувала про відсутність складу злочину.
Телефон довіри
Національна гаряча лінія з питань запобігання насильству та захисту прав дітей Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» розміщується у невеликій кімнаті, заставленій стосами паперів із довідковою інформацією. У напрямі запобігання насильству, зокрема в сім’ї, тут почали працювати в листопаді 2004 року. «Практично в кожному регіоні є організації з притулками, психологами та юристами, які надають безплатну допомогу постраждалим від насильницьких дій, – запевняє консультант гарячої лінії Тетяна Татуревич. – У таких кризових центрах можна залишатися й отримувати допомогу». Тетяна відкриває товсту папку з переліком організацій і одразу уточнює: «Лише в Києві ми нарахували 43, зокрема й кілька притулків».
Жінці перш за все радять встановити контакт із дільничним інспектором, написавши заяву про вчинення над нею насильства. За потреби – пройти судово-медичну експертизу й зняти побої. Якщо потерпіла хоче розпочинати судовий процес, її проконсультують юристи центру й підкажуть, як правильно складати заяву. Якщо ж постраждала надалі не може проживати з чоловіком під одним дахом, її направляють до притулку.
На очах у дитини
Н. М.: У чоловіка батько був точнісінько такий самий: теж пив, на очах у сина вішався і стрілявся. Я хочу, щоб мій син виріс нормальною людиною. У вісім років він копіював поведінку батька: міг підійти і плюнути або вдарити мене. Нещодавно син сказав: «Я знаю, чому ви з татом розлучилися. Тому що він тебе бив і пив горілку».
Схильність до насильства закладається змалку. «Більшість насильників у дитинстві страждали від агресивного ставлення дорослих до них, – каже Тетяна Татуревич. – Здебільшого саме те, що вони свого часу пережили психологічну травму, і спричинює агресивну поведінку та зумовлює схильність до психічних розладів. Проте навіть якщо в них усе гаразд із психічним здоров’ям, вони потребують допомоги».
У рамках кампанії «16 днів проти насильства» відбулися кілька телепрограм, після яких на гарячу лінію центру «Ла Страда-Україна» надійшли сотні дзвінків. Тетяна пригадує жахливу історію: «Зателефонувала жінка, її вчора чоловік душив удома на очах у дитини, в неї залишилися синці на шиї. Потерпіла плакала у слухавку і запитувала, куди їй звернутися, щоб покласти цьому край. Вона хоче жити окремо, попри те що перебуває в декретній відпустці. Тому що її чотирирічний син, коли приходять гості, виходить на середину кімнати і всім оголошує, що батько б’є маму й душить її».
Н. М.: Я прийшла додому з дитиною, він звалив мене на підлогу, тож устигла лише крикнути синові, щоби тікав до бабусі, яка живе в будинку навпроти. Він приставив мені пістолет до скроні, і я зрозуміла, що зараз вб’є. Почала його вмовляти, що в мене за дверима лишилася сумка з грошима і мобільним телефоном, розуміла, що треба говорити спокійно, далі вирвалася і втекла. У нього були глибокі порізи на руках, а я – вся в крові.
Працівники жіночих правозахисних організацій розробили прості поради, які допоможуть жінці вберегти життя. «Якщо ви передчуваєте спалах насильства, тримайте під рукою документи, – радить Тетяна, – щоб була можливість покинути домівку, взяти дитину та речі першої необхідності. Не варто заходити в такі приміщення, як ванна, туалет, тому що там вас можуть просто замкнути, ізолювати. Також треба мати при собі мобільний і знати напам’ять екстрені номери телефонів».
Тимчасовий дім
До притулку на Новодарницькій вулиці їхати з півгодини від останньої зупинки метро повз похмурі закутки промзони й одноманітні міські квартали. Такий маршрут, навіть коли долаєш його щодня, чимось нагадує втечу. «Якщо жертві потрібно надати притулок і допомогу психолога, юриста й соціального педагога, тоді ми її приймаємо», – розповідає директор Київського міського центру соціально-психологічної допомоги Людмила Крупчинська. Центр може розмістити одночасно 30 осіб, які мають право перебувати тут до трьох місяців.
Чомусь очікувала побачити щось на кшталт радянського гуртожитку, але центр соціально-психологічної допомоги приємно вразив. Він збудований лише чотири роки тому, й умови проживання в притулку досить пристойні. У коридорі – дитячий майданчик та іграшки. Кухня, на якій можна приготувати їжу собі й дитині з наданих державою продуктів, затишні кімнати «Для одного батька з дитиною». Хоча перебувають у притулку все ж таки переважно матері. Для жінок без дітей тут є обмеження за віком – до 35 років.
Стикаючись із насильством, жінка не в змозі самостійно з цим упоратися. «Спершу стається вибух агресії, потім каяття, – зазначає Крупчинська. – Це відбувалося фактично в мене на очах у лікарні швидкої допомоги: чоловік падає на коліна, а жінка лежить із перебитим носом, тілесними ушкодженнями. Звісно, стояти навколішки легше, ніж загоювати рани. Переломи насправді бувають дуже різні. І взагалі нівечать здоров’я жінок».
Н. М.: Зайшовши у квартиру, я побачила дві передсмертні записки, одну з яких – на подушці в сина. Міліція вилучила в чоловіка пістолет і поїхала. Ще добу він продовжував тут пити, наковтався транквілізаторів. У квартирі все було розбите. Я в синцях і порізах, він травмував мене манікюрними ножицями.
У кабінеті психолога два зручні глибокі крісла. На консультації сюди приходять подеколи не лише жінки, постраждалі від насильницьких дій у родині, а й їхні кривдники. «Поведінку кривдника, якщо це не патологічні випадки, можна й треба психологічно корегувати, – вважає Людмила. – У нас розроблені шестимісячні корекційні програми. Деснянський центр у справах сім’ї та жінок їх успішно використовує». Приводять кривдників до таких центрів, щоправда, дільничні інспектори.
Політика України щодо жертви сімейних безчинств така: якщо ви постраждали й більше не можете перебувати вдома, вас розмістять у притулку. «У нас із квартири забирають жертву, а не кривдника, хоча бажано було би чинити навпаки, – зауважує Крупчинська. – Жінка з дітьми потрапляє до нас, натомість кривдник спокійно собі живе далі у спільній квартирі. Процес розподілу майна може затягтися на роки, а жінці, часто з дітьми, при цьому треба десь жити. Є необхідність створенні центру для перебування жертв насилля з тривалішим терміном – до року. За кордоном інша практика: існують кризові центри, куди поселяють якраз кривдника, де з ним працюють, застосовуючи корекційні програми».
Н. М.: У відповідь на мою заяву з міліції відписали про відсутність складу злочину: насилля в сім’ї немає, тому що він колишній чоловік, хуліганства також немає, бо сцена відбувалася в квартирі, громадський порядок не порушувався. Чоловік почувається безкарним, тому що це відбувається вже багато років.
Випробування ближнім
Шлюб Наталі Мазур тривав п’ять років, проте й після розлучення насилля з боку колишнього чоловіка тривало: «Я звернулася спершу до органів опіки, а потім до суду для того, щоби позбавити його батьківських прав, алкогольна залежність дає для цього підстави. Невідомо, що він може зробити завтра. У судах усіх інстанцій мені відмовили».
Дільничний Володимир Свищ називає різні виправдання дій чоловіка Наталі: ревнощі, квартирна суперечка і навіть любов та бажання зберегти родину. «Він так відреагував, – заявив Тижню Свищ. – За його словами, він її сильно кохав, надто ревнував. Звісно, у стані афекту людина здатна на якісь нерозсудливі дії: порізав собі вени, наївся таблеток. Хотів таким чином привернути її увагу».
Натомість на противагу стають сухі цитати з медичної експертизи про завдавання ушкоджень гострими і тупими предметами, таких доказів у Наталі цілий стос. Тут є і 2002 рік, коли чоловік сокиркою для рубки м’яса пошкодив їй руку, і 2009-й, коли приставив пістолет до скроні, бив, травмував руку ножицями. На це дільничний відповідає буквою закону: «Якби вони були не розлучені на той час, ми змогли би притягти його за насилля в родині до адміністративної відповідальності. А оскільки вони вже не перебували у шлюбі, то відповідно чоловік не був суб’єктом цього правопорушення». Обмежилися профілактичною роботою, роз’ясненнями. Наталя не зупиняється і подає позов до Європейського суду з прав людини щодо позбавлення чоловіка батьківських прав. Каже, що головне – переступити свій страх.
В Україні майже десятиліття чинний Закон «Про попередження насильства в сім’ї», проте його дія поширюється лише на членів родини, оминаючи розлучених осіб або громадянські шлюби. Захисні приписи, які можуть заборонити кривдникові наближатися до місця перебування його колишньої жертви або розшукувати про неї інформацію, нині сягають тримісячного терміну. Але кривдника притягають до кримінальної відповідальності лише в разі завдавання тяжких тілесних ушкоджень.
«Насилля як спосіб виживання – це проблема нашого суспільства, – переконана психолог Олена Тищенко. – Що нижчий соціально-економічний рівень суспільства, то більше в ньому безчинств. Телебачення, яке смакує насилля, звісно, теж його провокує». Але загалом у суспільстві ця проблема недостатньо усвідомлена – жертви часто не наважуються говорити про свої проблеми вголос. А патріархальні громади малих містечок схильні радше звинувачувати жінку в тому, що та не хоче зберігати родину. Вражаюча статистика щодо насилля в українських сім’ях, яка щороку зростає, свідчить про доволі неуспішну політику держави у справі подолання цієї проблеми. «Треба вчити жертву грамотно поводитися в таких ситуаціях, щоб насилля більше не повторювалося», – вважає психолог.
За дослідженнями Всесвітньої організації охорони здоров’я в Європейському регіоні, 10–60% жінок (залежно від країни) хоча б раз у житті ставали об’єктами насилля з боку свого інтимного партнера
Кількість жінок, які гинуть від сімейного насилля*
Росія 14 000
Україна 1000
Франція 140
Великобританія 100
*приблизна кількість на рік
[2230]
Якщо ви стикаєтеся з насильством у родині та потребуєте допомоги, телефонуйте на Національну гарячу лінію з питань запобігання насильству та захисту прав дітей за номерами 0 800 500 335 (дзвінки у межах України безкоштовні) або 386 (безкоштовно для абонентів Київстар, life, МТС).
Гаряча лінія працює щодня, окрім неділі,
з 9:00 до 20:00,
у суботу з 9:00 до 16:00