Будь-який український банк, навіть найменший, – це практично безплатний фінансовий ресурс для його власників і топ-менеджменту, яким властиво за рахунок депозитів та кредитів рефінансування НБУ забезпечувати грішми потрібні фірми без особливої оцінки ризиків. Не дивно, що, прийшовши до влади, донецька команда прагне встановити контроль над фінансовими потоками найбільших українських банків – п’яти державних структур, що займають 17% банківського ринку країни (за обсягом активів).
Не можна сказати, що нові управлінці НБУ і держбанків чимось гірші чи, навпаки, кращі за своїх попередників. Більшість – досвідчені банкіри, за винятком кадрового податківця Анатолія Брезвіна, який очолив Укргазбанк (керівництво Мінфіну вивело таким чином фінустанову з орбіти впливу львівського губернатора, регіонала Василя Горбаля). Усі вони є політично залежними. При цьому керувати держбанками зараз нелегко – саме їх уряд використовує для вирішення бюджетних проблем, продаючи їм облігації внутрішньої держпозики. Держбанкам, як і багатьом іншим учасникам ринку, доводиться вибивати борги з проблемних позичальників, залучати депозити в умовах підірваної кризою довіри українців до системи, шукати джерела дешевих і довгих ресурсів. «З початком економічної кризи українські держбанки працюють, як реанімації на колесах, – каже екс-керівник однієї з цих фінустанов. – Увесь час потрібно кудись бігти і когось рятувати. А потім ще й відповідати за це!» Навряд чи щось дуже змінилося в державному сегменті банківського сектору з приходом до влади донецької команди.
Принципова відмінність нинішньої ситуації – «приватизація» регіоналами Нацбанку. Нагадаємо, що в грудні 2004-го, після приходу до влади помаранчевих, головою регулятора призначили досвідченого й гнучкого банкіра Володимира Стельмаха (який очолював НБУ в 2000–2002 роках, за часів президентства Леоніда Кучми). У листопаді 2004-го тодішній голова Нацбанку Сергій Тігіпко сам подав у відставку, а призначення Стельмаха сприйняли на ура і політики, і банкіри. Оцінювати ефективність роботи Володимира Семеновича під час кризи важко. З одного боку, банківська система не обвалилася, а з іншого – мільярдні кредити рефінансування, які щедро давав НБУ в 2008–2009 роках, деякі банки перевели у ВКВ і вивели з країни. Хай там як, а характерною рисою управління Стельмаха можна назвати вельми виважену кадрову політику, не орієнтовану безпосередньо на задоволення якихось комерційних чи політичних потреб. Принаймні до приходу донецьких Нацбанк був рівновіддалений від різних груп впливу – як бізнесових, так і політичних. Гучні демарші з Нацбанку заступників голови Сергія Яременка у вільне плавання й Олександра Савченка в керівництво Мінфіну уряду Тимошенко були продиктовані особистими мотивами.
Поза сумнівом, НБУ в усі часи був незалежним від президента й уряду лише формально. На практиці і Леонід Кучма зі своїми прем’єрами, і Віктор Ющенко не раз тиснули на його керівництво. Однак навіть зиму 2009-го, коли піднявся на поверхню конфлікт голови Нацбанку та прем’єрки Юлії Тимошенко, Володимир Стельмах зараз, напевно, згадує з ностальгією. Тоді він міг не тільки впливати на ухвалення важливих рішень, а й публічно обстоювати свою думку. В нових умовах Стельмах – весільний генерал в очікуванні своєї відставки. Реально рішення за всіма найважливішими напрямами приймають його перший заступник Сергій Арбузов і заступник Ігор Соркін (обидва – вихідці з Донецька).
Кадрові чистки в НБУ тільки починаються. Так, відправили на заслужений відпочинок Наталю Гребеник, яка очолювала Департамент монетарної політики. На черзі ще кілька начальників департаментів, рішення щодо яких ухвалюватимуть, найімовірніше, після заміни самого Володимира Стельмаха. Навіть прес-служба традиційно консервативного регулятора трансформується – в Департамент зовнішньоекономічних зв’язків НБУ, зокрема, вже запросили нового спеціаліста, який свого часу вибудовував прес-службу в одній із великих компаній Ріната Ахметова.
Загалом центральний банк готовий обслуговувати інтереси донецьких бізнес-груп, зацікавлених у девальвації гривні задля збільшення експортної виручки, вирішення бюджетних проблем за рахунок її емісії та викупу урядових ОВДП, освоєння кредитів рефінансування тощо. Інтрига в тому, хто очолить цей процес.