Газократія

У вересні в центрі уваги громадськості знов опинилися теми об’єднання Нафтогазу та Газпрому (практично – поглинання), створення цими компаніями консорціуму з управління українською газотранспортною системою або спільного підприємства. Про це регулярно говорять і українська, і російська сторони. У такій ситуації варто вкотре повернутися до запитання: чого хоче Росія від України і чому? Відповідь на нього міститься в Енергетичній стратегії Росії до 2030 року, де поміж інших пріоритетів чітко окреслений такий: «Укрепление позиций ведущих российских энер­ге­тических компаний за рубежом». І далі, мовою оригіналу: «Решение задачи осуществляется с использованием дипломатической поддержки интересов российских топливно-энер­­ге­ти­ческих компаний за рубежом, а также следующих мер и ме­ханизмов государст­вен­ной энер­­гетической по­­лити­­ки:

– содействие формированию единого европейско-российско-азиатского энерге­­тического пространства;

– содействие обеспечению благоприятного и недискриминационного режима деятельности отечественных энер­­ге­­тических и сервисных ком-­­
паний (а также иностран­­ных компаний с долевым участием российских лиц) на мировых рынках, включая их доступ к зарубежным рынкам энерго­­ре­сурсов и рынкам конечного энергопотреб­­ления».

Таким чином, росіяни формують європейсько-ро­­сій­­сько-азійський енергетичний простір, намагаються отримати доступ до кінцевих споживачів ресурсів, експлуатуючи механізми політичної залежності та корупції в тих чи інших країнах. У цьому контексті на газовому ринку України Газпрому потрібно все й одразу.
    
Тихою сапою

Часті політичні пертурбації в Україні в останні п’ять років дали можливість російській стороні досягати чималих поступок від офіційного Києва (докладніше див. Тиждень, №34/2010. – Ред.). При цьому не йшлося про зміну форми власності НАК «Нафтогаз України», що могла виявитися й невигідною, адже поглинання цієї компанії Газпромом змусила б його нести відповідальність за соціальні програми та інфраструктуру. Набагато простішим для росіян було створення умов домінування та контролю на ринку газу України, зокрема за рахунок обмеження свободи господарського маневру Нафтогазу. І цього Газпром майже домігся.

У 2006 році Нафтогаз був змушений долучитися до спільної діяльності зі швейцарською компанією RosUkrEnergo (50% – Газпром, 50% – Дмитро Фірташ та Іван Фурсін) і після створення СП «Укргаз-Енерго» втратив найліквідніший сегмент внутрішнього ринку – промислових споживачів газу. Дещо пізніше група Дмитра Фірташа отримала контроль над багатьма облгазами. Ця схема реалізації блакитного палива в Україні існувала доти, доки Юлія Тимошенко вдруге не стала прем’єром. Їй вдалося зламати цю схему, але не вдалося знищити. Після вилучення RosUkrEnergo зі схеми газопостачання в сегменті українських промислових споживачів з’явилася інша структура – Газпромзбут, що, певна річ, не міг отримувати паливо безпосередньо від своєї материнської компанії, але став ідеальним плацдармом на майбутнє. До речі, схожим плацдармом було й Укргаз-Енерго, але там Газпрому належало лише 25%. У Газ­промзбуті, який у будь-який момент готовий стати провідним оператором ринку, російському монополістові належить 100%.

Навіть ураховуючи той факт, що Верховна Рада ухвалила в цілому Закон про основні засади функціонування газового ринку (який формально відповідає ІІ Газовій директиві ЄС), контроль над ним цілком може бути встановлений відповідно до чинних норм. Достатньо штучно створити видимість конкуренції з російським Газпромзбутом і віддати певну частку СП «Укргаз-Енерго». 

Але в нинішніх умовах РФ замало лише контролю над українським ринком газу. В Кремлі вважають, що за правління регіоналів слід отримати все. Російські політики переконані, що близькі до встановлення цілковитого контролю над економікою нашої країни, коли її статус де-факто буде зведений до рівня колишньої УРСР. Але ж такий підхід містить правові ризики. Жоден політичний режим не вічний, і нове керівництво держави, і нинішнє (якщо розчарується в Росії, як білоруський Бацька) може піти всупереч інтересам Газпрому. Тому в Москві вирішили формалізувати васалітет Нафтогазу через відносини власності. Чи через формат спільного підприємства, чи через злиття (яке буде поглинанням) раз і назавжди ці відносини можна жорстко зафіксувати, щоб вони не підлягали змінам. Якщо такий проект реалізують, переграти ситуацію можна буде лише шляхом націоналізації СП, але це малоймовірно.  

Гроші пахнуть  

Водночас просування інтересів російського Газпрому в Україні конфліктує з інтересами вітчизняних олігархів. Політичний режим у нашій країні, приведений до владних важелів зусиллями групи Дмитра Фірташа (яка окупувала чільні владні позиції – від крісла №1 до посади міністра палива та енергетики), є чітко газократичним. Команда Фірташа має ексклюзивний вплив на НАК «Нафтогаз України», що є їхньою дійною коровою. Таким чином, боротьба за НАК провокує латентний конфлікт інтересів цієї групи та Газпрому. У разі реалізації російського сценарію розвитку подій навколо НАК статус і доходи представників групи Дмитра Фірташа будуть зовсім іншими, ніж зараз. Із часом з ними перестануть рахуватися, а потім можуть і позбутися, як від відпрацьованого матеріалу.

Регіонали вважали, що російська влада мала діяти за принципом «наші прийшли, і ми їм будемо вдячні», але ж так не сталося. Свідченням цього є харківська газо-флотська оборудка. За кожну поступку з боку РФ доводиться платити дуже дорого. Логіка російської сторони – беремо більше, а даємо менше. Наприклад, Москва згодна допустити Україну до видобутку газу на своїй території за умови створення СП між Газпромом і Нафтогазом. При цьому мало кому відомо, що Україні пропонують родовища за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже», адже публічна позиція росіян – «ми даємо багато».

Кремль вдало користується тим, що наші чиновники під час газових переговорів керуються не національними інтересами, а кланово-олігар­­хічними. Регіонали вважають: якщо є в Росії примха тримати флот у Севастополі та Криму, чому б цим не скористатися в обмін на знижку на газ. Але при цьому забувається азбучна істина національної безпеки: будь-яка іноземна військова присутність (навіть дружня) завжди містить загрозу безпеці країни. Від самого початку стратегія владної команди програшна, оскільки во­­на не зайняла позиції, з якою рахувалася б Росія, а почала діяти за принципом «візьміть, що бажаєте, а нам дайте знижку». Продовження реалізації такої стратегії призведе до фіаско, як це вже було. Росія виставить максимально високу планку вимог та обіцянок преференцій (приміром, газ по $60 за тис. м3), але потім може з’ясуватися, наприклад, що Нафтогаз зобо­в’язали брати газ в обсягах, обернено пропорційних ціні, – у три-чотири рази більше, ніж потребує українська економіка. Перепродавати ж паливо в умовах нинішньої системи домовленостей без дозволу Газпрому неможливо.

Зараз Кабінет Миколи Азарова хоче змінити цю систему. Але варто пам’ятати, що всі спроби попередніх урядів щодо зміни контрактів закінчували­­ся підписанням іще гірших для нашої країни документів. У 2010 році може скластися така сама ситуація. Хоча насправді для укладання нормальних угод є всі підстави: міжнародне право передбачає, що чинні газові контракти можуть бути переглянуті, якщо ринкові умови змінилися. Добре відомо, що в 2009–2010 роках ціна газу на європейських ринках знижувалася. Наприклад, у 2009-му середня експортна вартість російського газу до ЄС становила $287,5/тис. м3, а вже в І півріччі 2010-го – $233. Хоча ціна на нафту й зростала, але на газ знижувалася, оскільки її рівень формували спотові угоди. Натомість ціна газу для України, прив’язана формулою виключно до кошика нафтопродуктів, наприкінці 2009-го становила $260,07, а в І півріччі 2010-го – $334,16 за тисячу кубів. Незважаючи на те що діє «знижка від Путіна» (прем’єр РФ може скасувати її в односторонньому порядку в будь-який момент. – Ред.), зараз ми сплачуємо ціну, дещо вищу за середньоєвропейську (навіть з урахуванням менших витрат на транспортування газу). Ось такий обман. Але плакатися Євросоюзу на це складно, адже самі винні – бачили, що підписували.

Азійська карта

Нещодавно один відомий казахстанський дипломат заявив, що Астана готова продавати газ безпосередньо Україні, якщо Росія погодиться на його транзит. Але чи потрібен нам цей газ, адже імпортованого палива в нас і так надлишок?.. Відповідь риторична: нашою країною править газократичний режим, і газ – джерело його живлення – потрібен завжди. Коли до Києва приїжджав президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв, то українська сторона (влада й олігархи. – Ред.) намагалася його переконати дозволити транспортування узбецького газу територією Росії. Отримали однозначну відповідь: «Ні». Будь-який інший газ відбирає в Газпрому частину ринку, який і так скорочується. Європа бореться за енергоефективність, використовує все більше скрапленого газу, починає перейматися сланцевим… Російський монополіст, звісно, тішиться, що обсяги ринку ЄС поступово відновляться, розраховує на вигіднішу кон’юнктуру, зростання цін. Водночас, поки цього не сталося, скрупульозно стежить, щоб Україна, що перебуває під ковпаком, не скорочувала споживання російського палива. Тому казахського газу нам не бачити в будь-якому разі. Можливий, звичайно, варіант ще одного RosUkrEnergo, коли олігархічні угруповання трьох країн домовляться закулісно, але в будь-якому разі очевидно, що Казахстан насправді не збирається ставати благодійником на ринку енергоресурсів. Ціна від казахів буде не меншою від російської.

Слід ураховувати і той факт, що Газпром вкотре переглянув прогноз щодо обсягів експорту газу до Європи на 2010 рік у бік зменшення – на 20,8 млрд м3 – до 140 млрд м3. Тож можна припустити і не помилитися, що газпромівські емісари намагатимуться нав’язати збільшення обсягів закупівлі блакитного палива країнам-сусідам, насамперед спорідненому газократичному режиму в Києві.

[2092]