Побоїще 11 грудня в Москві, супроводжуване дещо менш жорсткими, але такими самими за змістом подіями в низці інших великих російських міст (передусім Санкт-Петербурзі), традиційні ЗМІ України висвітлювали не надто широко.
Проте, наприклад, у блогосфері ситуацію обговорювали досить жваво. Найактивнішими, як завжди, виявилися радикали. І сьогодні багато де в УА-неті можна знайти слова підтримки на адресу футбольних фанатів, які «помстилися» за вбитого в сутичці з дагестанцями впливового представника фан-клубу команди «Спартак» Єґора Свірідова.
Менше говориться про те, що молодики вийшли на Манежну площу російської столиці під цілком нацистськими гаслами. «Россия для русских, Москва для москвичей» – найбезневинніше і водночас найцензурніше з них.
Тут важко не згадати, наскільки популярною в Росії, та й в Україні в останні роки була тема «українського агресивного націоналізму». Ще не вивітрились з пам’яті, наприклад, істерики, які влаштовували російські ЗМІ два роки тому, коли у Львові з’явилися лайтбокси на честь дивізії «Галичина». Разом із тим уже тоді було добре відоме співвідношення за іншим, якщо можна так висловитися, критерієм: кількість убивств на етнічному ґрунті в Росії 2009 року – близько 80 (за даними центру СОВА), в Україні – вісім.
Чи убезпечена Україна від повторення чогось подібного до московських подій 11 грудня? Питання не таке просте. Будь-яка тенденція має як об’єктивні, так і суб’єктивні підстави.
Об’єктивні підстави нацистського шабашу в Москві можна сформулювати дуже просто: це стало можливим тому, що Росія – велика держава в прямому сенсі цього слова. Це досить велика країна, щоб мати національні «окраїни», спосіб життя й мислення яких принципово відрізняються від способу життя й мислення власне росіян. А російська столиця досить багата, щоб туди прагнули десятки й сотні тисяч мешканців «окраїн». Щодо суб’єктивних підстав подій на Манежній, то передусім це, звичайно, старанно культивований російською владою протягом останнього десятиріччя комплекс «вставання з колін».
Усіх цих причин в Україні немає. Проте вбивства на етнічному ґрунті, як уже було зазначено, таки є (цікаво, до речі, буде побачити статистику за нинішній рік). У липні 2009-го набув розголосу погром у Марганці на Дніпропетровщині, причиною якого стала загибель у п’яній бійці з вірменами 22-річного міліціонера на прізвище Бондаренко. У квітні того самого року «антифашисти» вбили в Одесі ультраправого Максима Чайку, котрий позиціонував себе як український націоналіст. Зберігається напруження в стосунках російськомовного населення Криму з кримськими татарами – і перспективи тут погіршилися після того, як Віктор Янукович розігнав Раду представників кримськотатарського народу при президентові України, не кажучи вже про призначення міністром внутрішніх справ Анатолія Могильова, відомого жорстким придушенням «земельних» виступів кримськотатарської спільноти.
І все ж об’єктивні обставини дають підстави для поміркованого оптимізму. На абсолютній більшості території України населення є відносно гомогенним за етнічною ознакою. Особливо коли врахувати, що дві головні національні групи – власне українці та українські росіяни – в більшості регіонів зазвичай не почуваються принципово відмінними групами населення.
Відтак можна сказати: те, що часто сприймається як типово українські недоліки, наприклад, слабка вкоріненість національної ідеї та порівняно невеликі розміри країни – у певному сенсі виявляється своєрідним запобіжником від притаманного посткризовому суспільству радикалізму. Хоча об’єктивно недоліки залишаються недоліками. Випадки на кшталт погрому в Марганці свідчать про те, що покладатися на лише «природні» запобіжники етнічному радикалізмові так само ненадійно, як і на нібито «природну» миролюбність українських громадян. Та найстрашніше, що, як і в Росії, маятник етнічного радикалізму в Україні розхитує влада: закон про мови, нехтування кримським питанням, злісні випади представників влади на адресу галичан тощо.