Сировинний диктат

Минулого року в Україні відбувся масштабний перерозподіл ринків, на яких працюють великі фінан­сово-промислові групи. Деякі олігархи майже втратили колишній політичний вплив, а їхні економічні позиції послабилися, деякі – навпаки. Причому такий перерозподіл був зумовлений не лише зміною влади в країні, а й іншими чинниками, зокрема фінансово-промисловою кризою, браком та подорожчанням сировини для великих підприємств. 

У металургії розгорнулися справ­­жні сировинні війни, переможцем із яких вийшов власник компанії «Метінвест» Рінат Ахметов. У 2010-му в усьому світі спостерігався дефіцит залізорудної сировини. Загострення ситуації спровокував Китай. «Піднебесній потрібно купувати 50-55 млн тонн залізорудної сировини щомісяця. Країна активно розвивається після кризи, інвестує в роз­виток інфраструктури. Окрім того, Китай хоче зменшити залежність від трьох найбільших виробників – BHP Billiton, Vale, Rio Tinto, що разом контролюють приблизно 70% світової торгівлі ЗРС. Олігополія на ринку руди призвела до різкого зростання цін на сировину для металургів», – пояснює аналітик ІК BG Capital Євген Дубогриз. У результаті на світовому ринку саме сировинні компанії є найрентабельнішими поміж підприємств ГМК. 

На сировинному ринку України, на відміну від світового, домінують не три, а лише одна компанія – «Метінвест». Монопольні позиції вона закріпила ще 2007 року, коли приєднала до себе Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат. Цей рудник контро­лювала група «Смарт» Вадима Новінського, який віддав його Рінату Ахметову в обмін на 25% акцій «Метінвесту». Відповідно в руках найбагатшого олігарха країни опинилася левова частка українських ГЗК: Центральний, Північний та Інгулецький. Одразу ж після цього Рінат Ахметов установив вигідну для себе схему відвантаження сировини на металургійні підприємства інших олігархів: в усьому світі руда дешевшала, однак доходи «Метінвесту» залишалися стабільними, адже компанія продавала її за фіксованою ціною (встановленою раз на рік). У 2010-му правила гри змінилися – ціни на руду у світі різко пішли вгору, а Рінат Ахметов почав коригувати їх не щороку, як раніше, а щокварталу. 

 Жорсткі дії «Метінвесту» змусили інші металургійні комбінати країни (які не мають власної сировинної бази) купувати руду за завищеними (порівняно зі світовими) цінами. Йдеться передусім про Запоріжсталь, підприємства групи ІСД, але найголовніше – про ММК ім. Ілліча. Його власник Володимир Бойко кілька років чинив спротив Рінату Ахметову, але в 2010-му після рейдерської атаки та чергового подорожчання руди капітулював – комбінат увійшов до складу «Метінвесту». Ще рік тому здавалося, що такий альянс червоного директора та олігарха просто неможливий, проте 2010 року це стало реальністю. Увійшовши до скла­­ду металургійної імперії Ріната Ахметова, ММК ім. Ілліча отримав 25-річний контракт на постачання сировини.

Сировинні труднощі мотивували Едуарда Шифріна та Алекса Шнайдера продати Запоріжсталь. Підприємство май­­же купив Рінат Ахметов, але в останній момент більшу ціну за об’єкт запропонувала група російських інвесторів. Зараз перехід прав власності на Запоріжсталь заблокований у судовому порядку головним спонсором Партії регіонів. Але Шифріна і Шнайдера в будь-якому разі можна вважати переможеними у сировинній війні – фактично їх витіснили з металургійного бізнесу. 

Одна з причин продажу контрольного пакета акцій корпорації ІСД росіянам (їхні інтере­си представляв державний Внєшекономбанк) на початку 2010 року – також відсутність власної сировинної бази. Окрім того, підприємства, що входять до складу ІСД, мали багато боргів, виплачувати які було вкрай складно через фінансову кризу. Бізнесменам Сергію Таруті та Олегу Мкрт­чяну зараз належить лише 49% корпорації. Ще один їхній партнер – Віталій Гайдук – залишив бізнес раніше, у 2008-му. 

Неважко передбачити, що нові власники ІСД та Запоріжсталі будуть змушені працювати в умовах сировинного диктату з боку Ріната Ахметова. Через дорогу руду обсяги їхнього виробництва зменшуватимуться або зростатимуть значно повільніше, ніж у комбінатів зі своїми рудниками. За словами Євгена Дубогриза, у 2010 році зростання металургійного виробництва склало близько 10%. Цей показник був би оптимістичнішим (на рівні 18–20%), якби руда в Україні продавалася за цінами, які, наприклад, встановлюють російські ГЗК.  

Сировинні війни точаться не лише на металургійному рин­­ку, а й на хімічному – також ключовому для багатьох українських ФПГ. Він 2010-го так само пережив перерозподіл. Основною сировиною виробництва азотних добрив є природний газ, частка якого в собівартості сягає 60–75%, тобто залежність від сировини хімічних підприємств України просто тотальна. А виробників товарного аміаку – ще більша (блакитне паливо – до 90% собівартості). 

Вітчизняний хімпром споживає переважно газ, імпортований із РФ. У 2010-му завдяки поверненню НАК «Нафтогаз України» 12,1 млрд м3 газу структурам Дмитра Фірташа (11 млрд м3 палива було відібрано в нього в лютому 2008-го) – Group DF значно зміцнила позиції на хімічному ринку. Доти цій групі належав лише один завод – виробник азотних добрив в Україні – Рівнеазот, а в 2010-му Дмитрові Фірташу вдалося купити потужного конкурента – хімічний концерн «Стирол». Причина того, що депутат-регіонал Микола Янковський продав підприємство, видається очевидною: газ дорожчає, а попит на мінеральні добрива не завжди стабільний. Як наслідок – виробництво час від часу стає нерентабельним. На початку кризи в 2008–2009 роках Стирол вимушено працював лише наполовину потужності, а іноді взагалі зупинявся. 2010-го газ на російсько-українському кордоні подорожчав, натомість Дми­­тро Фірташ отримав у розпорядження обсяг палива, якого вистачить на кілька років пов­ноцінної роботи Стиролу та Рівнеазоту.

Зараз Дмитро Фірташ націлений на купівлю черкаського «Азоту» в Олександра Ярославського, за словами якого сторони поки що не змогли до­мовитися про ціну підприємства. Також Group DF заявила, що планує долучитися до приватизації ще одного великого аміачного заводу – Одеського припортового. Якщо ці наміри буде втілено в життя, присутність Group DF на укра­­їнському хімічному ринку стане тотальною. Річ не тільки в тому, що компанія контролюватиме одразу три-чотири з шести азотних комбінатів країни, а й у тому, що ОПЗ є фактичним регулятором експорту аміаку, який транспортується до порту Південний по артеріальному аміакопроводу Тольятті – Горлівка – Одеса. 

Проте навіть без ОПЗ Фірташ став найпотужнішим гравцем хімічної промисловості – він на крок від створення титанового концерну, який об’єдну­­ватиме всіх без винятку українських виробників двоокису титану. Group DF володіє 50%-1 акція ЗАТ «Кримський Титан» (контрольний пакет у держави, проте керівництво ЗАТ лояльне до олігарха). Ще одного виробника двоокису титану – державний Сумихімпром – Кабмін планує включити до державного холдингу, керуватиме яким, скоріш за все, креатура Фірташа. Представники уряду вже зробили кілька відповідних заяв.

Вочевидь, і на хімічному, і на металургійному ринку сиро­­вин­­ні війни точитимуться і в 2011 році, що може зумовити подальший перерозподіл власності на користь сировинних королів.