Нещодавно в інформаційних стрічках промайнуло дивовижне повідомлення. Згідно із ним, Венеціанська комісія вважає, що уточнити дату проведення чергових парламентських виборів в Україні повинен Конституційний Суд. Чи це буде весна 2011, чи весна 2012, чи осінь того ж року. А ще Венеціанська комісія, як було повідомлено, наполягає на обмеженні функцій прокуратури і на тім, щоб запрацював нарешті передбачений Конституцією суд присяжних. Оце, власне, начебто і всі її вимоги до України та влади Української держави.
Перше, що при прочитанні цього спало на думку – так це слова безсмертного Сталіна: “Эта штука сильнее, чем “Фауст” Гете”. Бо й справді, якщо збираються кращі європейські фахівці з конституційного права, ретельно вивчають українську ситуацію і виносять вердикт, що на шляху до торжества розвиненої демократії нам не вистачає законодавчо обмежити функції прокуратури і впровадити суд присяжних, а заодно точно визначити дату парламентських виборів, щоб не було політичних ігор навколо неї… Це означає повний швах. І нам, грішним, і європейській демократії. Невже ж?
З таким же успіхом можна було би стверджувати, що папузі для того, щоби стати зовсім схожим на людину, не вистачає, крім здатності матюкатися, тільки ще вміння грати на тромбоні.
Просто-таки око засмикалося: невже все це після формування “коаліції тушок”, після засвідчення чинності цієї коаліції Конституційним Судом без скасування попереднього вердикту про неможливість такої коаліції, після переписування цим же судом Основного Закону з вилученням звідти політреформенних складових (на основі яких, між іншим, був сформований нинішній склад Суду), після абсолютно неполітичних арештів опозиційних політиків і високопоставлених чиновників, пов’язаних із минулою владою (привіт тим, хто продав “своїм людям” у 2004 році “Криворіжсталь” уп’ятеро дешевше за її реальну ціну!), після відзначених усіма незалежними міжнародними журналістськими інституціями посилення цензури і само цензури? Список визначних досягнень нинішньої влади за 10 місяців її діянь можете продовжити самі, бо надто вже великим він виходить – то невже ці діяння не означають чогось серйозного, головне – правильно призначити дату і потім якось прийнятно провести наступні парламентські вибори?
На щастя, за кілька днів з’ясувалося, що йдеться про чергову туфту від одного із головних ньюсмейкерів нинішньої влади, якого 2004 року Майдан дружно закликав: “Підрахуй!” З’ясувалося, що згадана Венеціанська комісія насправді має значно більш серйозні претензії до чинної в Україні влади, ніж невизначеність із датою парламентських виборів. Ба більше: з’ясувалося, що європейські конституціоналісти взагалі сумніваються у легальності та у легітимності всієї системи чинної влади – і президента, і парламенту, й уряду України, оскільки вона будувалася на підвалинах зміненої у грудні 2004 року Конституції, яку не зовсім конституційним шляхом Конституційний Суд (даруйте повтори ключового поняття) оголосив неконституційною.
Іншими словами, не все так погано у їхньому (Європейському себто) Домі, бо ж звідти пролунав чіткий і недвозначний сигнал: пацани, ви зарвалися.
Проте Венеціанська комісія, за всієї її впливовості, – орган за своїм статусом консультативний. З одного боку, її рішення та рекомендації тиражуються як “європейські стандарти демократії”, з іншого боку – їхнє невиконання далеко не одразу потягне за собою політичні санкції проти того чи іншого уряду. Ба більше – ці санкції далеко не обов’язково виявлятимуть себе в очевидній для недосвідченого в дипломатичних тонкощах формі. Скажімо, з тобою менше ручкатимуться на європейських самітах, а то й спиною повертатимуться, саджатимуть за круглим столом ледь не за фінікійською абеткою, переговори про гуманітарну співпрацю непомітно заморозять… Але ж хіба цим проймеш “конкретних пацанів”? Поки з ними не поведуться так, як із Лукашенком, вони й не помічатимуть нічого – крім, звичайно, кількох персонажів, яким щось микитити належить за посадою і які якраз і поширюють через усі можливі канали чутки, що всі українські проблеми в європейських очах – це точне визначення дати найближчих виборів.
Слід сказати, що певні підстави для таких висновків існують. Не знаю, чи варто зайвий раз перераховувати всі ті не надто приємні для України кроки, зумовлені Realpolitik у розумінні нинішніх європейських лідерів та їхнього консультативного оточення (яка різниця, скажімо, з Максом Вебером, котрий на початку ХХ століття вважав, що унезалежнення України та входження її до спільноти цивілізованих європейських націй якраз і вимагається тією самою Realpolitik!). Мають значення тут й очевидні успіхи Кремля (в тому числі зумовлені корупційною складовою) на зовнішньополітичній арені, про дійсне підґрунтя яких чимало пишуть, скажімо, Елен Блан та Едвард Лукас. Якщо вже про Путіна деякі західні оглядачі пишуть як про “наймодернішого соціал-демократа”, а його ідеологію (точніше, висловлювані ним час від часу думки про “піднімання Росії з колін” та “мочіння сепаратистів у сортирах”) цілком серйозно аналізують як взірець ефективності та демократизму. А якщо дозволено Путіну, тим більше, “модернізатору” Медвєдєву, то…
Отож, схоже, що з подачі своїх штабів (злі язики плещуть, начебто вони привезені, бодай частково, із Білокам’яної) можновладці України переконані: якщо час від часу проводити священне для Заходу дійство під назвою “вибори” на багатопартійній основі, а в проміжках між ними кілька разів щиросердо поклястися у “відданості ідеалам демократії, у захисті свободи слова та всієї сукупності прав людини”, то нічого страшного не відбудеться: закордонні рахунки не заарештують, в’їзд до Євросоюзу і США їм самим та їхній челяді не заборонять, антидемпінгові розслідування щодо українського експорту не проводитимуть.
А, ледь не забув, ще треба постійно говорити про “реформи”, скорочувати під виглядом “руху до ринку” бюджетні виплати, остаточно добиваючи науку, освіту (для плебсу) та медицину (для нього ж), плюс підвищувати тарифи на газ, електрику та тепло, мотивуючи це “приведенням їх до реальних цін”, благо, енергетичний сектор цього року остаточно перейшов до рук “правильних пацанів”, отже, “реальні ціни” встановлюють саме вони, виходячи з обсягу власних кишень…
І тоді, переконані штабісти та політтехнологи чинної влади, більшість західних офіційних осіб уподібниться тому легендарному чи то британському, чи то американському сержантові, котрий 1945 року, випроводжаючи на східний берег Ельби зарюмсаних жінок та похмурих чолов’яг із числа тих втікачів від принад Совєтів, яких світ ловив і таки спіймав, щиросердо сказав: “Чого ви нервуєте? Вам не подобається Сталін? Так оберіть собі іншого керівника!”.
Та навіщо ж іншого, якщо вже зараз дружно працює чітка влада вертикаль, коли за помахом руки Михайла Чечетова Верховна Рада з голосу і без обговорення ухвалює будь-який законопроект, якщо у бюджеті намальоване істотне зростання зарплати, а всім, кому не вистачатиме грошей на оплату житлово-комунальних послуг щедра держава надасть допомогу? Навіщо іншого, якщо вже зараз зрозуміло, що в Україні у суворій відповідності до ухвалених більшістю Верховної Ради законів народ на будь-яких виборах дружно обере більшістю голосів ту саму більшість та її очільника?
Чи порозумнішали геть усі західні офіційні особи у порівнянні із щойно згаданим сержантом, чи ще не всі – питання дискусійне (принаймні, багато хто вже давно не ведеться на магію слів “вибори”, “багатопартійність”, “ринкові реформи” тощо, чого не помічають на Печерських пагорбах), але у всьому цьому прикметними є безмежний цинізм, з яким упроваджується “демократія з українською специфікою” – і відсутність ефективних контрдій проти такого впровадження з боку всіх опозиційних партій і громадських організацій. А за відсутності таких контрдій будь-які вибори з будь-якими результатами перетворюються на торжество лінії партії – самі знаєте, якої. І жоден Захід не допоможе, якщо ти не допомагаєш собі сам.
Ось до таких висновків спонукає та не надто велика, на перший погляд, інформаційна катавасія, яка стала фактом наприкінці 2010 року.
І ще один висновок: допоки інформаційні агенції та ЗМІ України готові поширювати будь-які нісенітниці з вуст “провідних ньюсмейкерів влади” без критичних коментарів справді обізнаних осіб – як з України, так і з Європи, – справи будуть погані. Бо це, з одного боку, переконуватиме адептів Realpolitik у тому, що українці не розуміються на сучасних політичних процесах і готові вірити всіляким дурницям, з іншого боку – заохочує речників влади використовувати будь-які, без озирання на правдоподібність та моральність, інформаційні приводи для обробки мас та деморалізації інтелігенції, руйнації в її свідомості цінностей свободи та демократії.
А це вже небезпечно не тільки для України, а і для самої Європи – тієї, що за Бугом, Тисою та Дунаєм. Чи треба пояснювати, чому саме?
Ну, а нам, в Україні сущим, залишається тільки одне. Не вірити жодній заяві речників влади, йдеться про зовнішню чи про внутрішню політику, передана ця заява вітчизняною чи зарубіжною інформагенцією. Вміли ж ми свого часу добувати інформацію – ще до доби Інтернету! – із джерел, від тутешньої влади аж ніяк не залежних? Уміли. Тож час воскресити (а хто молодший – тим набути) ці вміння. Знов-таки, на користь собі, країні та Європі. Бо ж хто має знання про світ – той якщо і не володіє ним, то і не дозволяє використати себе як раба творців дезінформації.