Свідомі українці у своєму уявленні про виживання власної країни поміж великими потугами цього світу завжди небезпідставно спиралися на історичний досвід Фінляндії. Цілком справедливо, хоча, як виявляється, знали про нього не все. Дещицю. Ми не знаємо найкращого та найповчальнішого.
Зазвичай наші оцінки їхнього досвіду перебувають у царині певної екзотики: далекий північний народ, який у своїх рідних лісах і болотах перемолов «непереможну й легендарну» лихої зими 1939–1940 років. Ну принаймні вони протрималися, аж поки німецький фюрер і радянський вождь не зійшлися в кількарічному двобої двох монстрів. На отій «зимовій війні» наші уявлення й закінчуються. Але в багатьох, хто цікавився історією наступних років Другої світової, залишилася одна цікава біла пляма: а чому це Фінляндія як усюди в нас прописаний «сателіт нацистської Німеччини» не була окупована Радянським Союзом? Усіх східноєвропейських спільників Німеччини разом з останньою перемогла (а отже, завоювала) Червона армія. І Румунію, і Угорщину, і Болгарію… А фіни, на яких радянське керівництво мало дуже свіжі образи, залишилися на наступні 40 років «дружніми нейтралами». При цьому Фінляндія – єдина не «нейтральна» країна континентальної Європи, яка брала участь у Другій світовій війні, але не була врешті окупована жодною стороною.
Цій цілком детективній історії з вражаючою й водночас цілком реальною інтригою присвячена книжка фінського історика Олі Вехвіляйнена (видавництво «Темпора»). Як, ледве уникнувши радянської окупації, Фінляндія відчула можливість скористатися конфліктом Москви та Берліна й повернути свої втрачені землі. Як фіни розпочали свою цілком приватну «війну відплати» 1941–1944 років. Якими були їхні сподівання на відживлення зв’язків фінів і підросійських карелів і яке розчарування їх спіткало. То все було, поки німці прагнули дійти до Москви. І один вельми цікавий нюанс: Фінляндія не мала явної симпатії до свого тимчасового об’єктивного союзника – Третього Рейху. Адольф Гітлер будував імперію для нордичної раси, а в фінів була інша ідеологія, схожа за назвою, – «нордичний порядок». Звучить як у нацистів, але визнаймо: є набагато нордичніші за німців народи. І їхній нордичний порядок може бути зовсім іншим. Скандинави та фіни мають певні звичаї, яких схильні дотримуватися: кожна людина є вільною, її права незаперечні, а вся спільнота має піклуватися про її членів. Із нацизмом це несумісно. В Олі Вехвіляйнена це називається саме так: «нордичний порядок».
І приклади втілення цього в книжці вражаючі: як фінська 3,5-мільйонна спільнота під час війни могла переміщувати з-під загрози радянської або німецької окупації по 300 тис. людей з одного кінця країни в інший, у той час коли решта співгромадян ледве виживали, а більшість чоловіків були на фронті. Коли всі політичні партії та рухи разом розраховували стратегію керування країною поміж поки що нездоланною потугою Німеччини, збереженою симпатією Америки та очікуваною перевагою Росії. Затятий опір військових та вперта єдність громади не допустили навіть формальної окупації. Тепер визнані фінами радянські переможці легко поставили на потрібні посади комуністів, але ті були просто неспроможні виявити бодай якусь ефективність, адже фінська спільнота їх ігнорувала. Москва зневірилася у своїх спільниках.
І тому помстилася: провідників Фінляндії доби війни на вимогу Кремля було засуджено. Фінський суд це зробив, переступивши через себе. Але, мабуть, то був єдиний випадок в історії Європи ХХ століття, коли ув’язнення провідних політиків країни відбувалося з їхньої згоди. І, напевно, єдиний (хоча автор про це не пише), коли в’язням носили каву в ліжко (особисто я в це вірю). Єдиний, кого радянські претензії не торкнулися, – дідуган Маннергейм. Як виявилося, його «лінії» так ніхто насправді й не перетнув.
.jpg)