Держава, яку критикують

Місцеві вибори, що відбулися в Україні 31 жовтня, дістали суперечливі оцінки закордонних спостерігачів. Одними з останніх свою доволі критичну доповідь оприлюднили євродепутати від Польщі Павло Коваль і Ян Козловський. У Європарламенті Коваль очолює комісію «Україна – ЄС», тож буває в нашій країні досить часто, хоч, як визнає сам, зі змінним успіхом.

У. Т.: З обранням Броніслава Коморовського президентом Польщі чимало спостерігачів в Україні висловлювали побоювання щодо змін у східній політиці Польщі, котра ґрунтуватиметься на прагматизмі, а не романтизмі. Можливо, нинішня Україна потребує саме такого підходу?

– З польського погляду було б ідеально, якби зник нині наявний ефект маятника, який полягає в гарних відносинах Польщі або з Росією, або з Україною. Коли б виявилося, що кращі відносини з Росією погіршують ставлення до України, це однозначно було б негативом для Польщі. Це послаблює Польщу та її безпеку. Проте ліпші відносини з Україною залежать від обох сторін, і фактично виходить так, що незалежно від нового курсу з Росією, який я сам дуже критично оцінюю, по­­льсько-українські зв’язки потребують нового імпульсу. Після смерті Леха Качинського цього імпульсу постійно бракує. Качинський спирався на регіональну політику Польщі, концентрував на ній свої зусилля, наразі цього не вистачає. Свідченням визнання такої ролі пана Леха є те, що вулиці на його честь з’являються не в Польщі, а в Україні, Молдові, Грузії.

У. Т.: На вашу думку, що може бути спільного між олігархічною Партією регіонів і Прогресивним альянсом соціалістів та демократів (друга за чисельністю партія, представлена в Європарламенті), з якою регіонали на диво вчасно уклали угоду про співпрацю?

– Нині очевидна інтенсифікація української політики на європейському щаблі, український політикум шукає шляхи до європейської політики. Ми це бачимо в Європарламенті: ще недавно непогані відносини із Європейською народною партією підтримували «Батьківщина», «Наша Україна» та Рух, а ось тепер з європейськими соціалістами підписала угоду Партія регіонів. Я сприймаю цей процес як намагання впровадити українське політичне життя до європейського кругообігу. А той факт, що регіонали тепер присутні на європейській арені, може бути позитивним саме для української опозиції, оскільки зміцнює її як партнера в очах християнських демократів – Європейської народної партії,  яка є першою за чисельністю політичною силою у Європарламенті. Парадокса­­льно, але таки зміцнює.

У. Т.: Як довго триватиме прихильне та поблажливе ставлення європейських політиків до Януковича, який у Брюсселі говорить одне, у Москві друге, а робить третє?

– Усі європейські співрозмовники відкрито кажуть українським політикам, у чому суть проблеми. Вона не лише в президенті Януковичі, хоч наразі саме від нього залежало проведення чесних місцевих виборів. Виявлено чимало порушень, проте не зафіксовано відкритих фальсифікацій, принаймні підтверджених на такому рівні, що можна було б говорити про цілковите спотворення результатів перегонів. Думаю, про ці порушення президент Янукович, а особливо представники його команди почують ще багато. Раніше темою номер один була нестабільність, що певною мірою виправдовує Януковича. Українські політики з помаранчевого табору роками чули: «Чудово, у вас усе прекрасно, але з вами неможливо співпрацювати, бо постійно змінюється уряд або якісь авантюри в парламенті». Деякі політики в Європі звикли, на жаль, до такої формули, що Україна є державою, яку постійно критикують. Спершу за брак стабільності, а вже коли вона з’являється, то випливає, що рівень демократії невідповідний. Українська влада може виправдати концентрацію влади лише пришвидшенням європейських аспірацій України. З цим має бути пов’язана не тільки демократизація, і не лише виборчих процесів, а й реформування, причому не поодинокого виборчого законодавства, а створення можливостей для конкретних дій. Найбільше мене вразили, і я про це написав у звіті про вибори (був в Одесі та Чернігові), напруга навколо цих виборів та залежність місцевого самоврядування в Україні від центральної влади.

У. Т.: Була інформація, що українська сторона відраджувала вас їхати на місця спостерігати за виборами.

– Парадоксально, але дуже серйозний тиск чинився з європейського боку. Була дискусія, чи робити місію спостерігачів, бо, зазвичай, коли вона організовується, то, власне, з тією метою, щоб стежити як за процесом підготовки, так і за самим голосуванням та підрахунком голосів. Вибори – це не лише голосування, але й процеси як до, так і після. Почавши зі змін у виборчому праві майже перед виборами, влада унеможливила повноцінну участь деяких партій у перегонах. На увагу теж заслуговує факт особливого статусу в бюлетенях (номер один) Партії регіонів у більшості областей. Я свій звіт написав, резолюція Європарламенту щодо ситуації в Україні з’явиться найближчими днями. У ньому є критичні зауваги до всього виборчого процесу. Але маємо зберегти дистанцію, ми поки що не можемо застосувати до України стандарти, які вдесятеро гостріші від тих, що застосовуємо до Білорусі чи Росії. У Брюсселі і Страсбурзі я маю бути оптимістом щодо України, у Києві – скептиком, і в цьому теж проблема.

У. Т.: Як часто вам говорять, що євроінтеграція України належить до категорії безнадійних справ?

– Часто, оскільки багатьом у Європі надто легко казати: вибори були погані, усе, що йде від Януковича, погане, а тому облишмо ту Україну. Натомість мене дивує, як дехто в Україні, коли чує щось таке, то вважає це чудовою звісткою, проте не усвідомлює, що за цими словами буде відповідний наслідок: закриваємо справу України взагалі. Дуже просто заявити, що все погано, що Янукович не дотримується виборчих стандартів, але важливо хоч якось вплинути на президента та його партію, щоби була змога щось змінити на краще.

У. Т.: Партія регіонів постійно наголошує, що прийшла надовго…

– Партія влади завжди каже, що прийшла надовго, а опозиція повинна мати в собі сили, щоб переконати кожного виборця або кожного, хто приїздить ззовні: ситуація складається так, що невдовзі ми виграємо. Якщо партія втрачає переконаність, то вона перестає бути опозицією і перетворюється на громадську організацію або ж товариство критиків влади.

У. Т.: Але нам потрібна не така кишенькова опозиція, як у Росії, – так звана опозиція комуністів і популістів.

– В українському політикумі є багато людей, які намагаються російськими методами будувати свою позицію у Європі. І навіть на Заході є люди, які хотіли б трактувати Україну як Росію, і забути про те, що Україна вийшла далеко наперед та наблизилася до Євросоюзу. Але єдиний вихід для України: сказати собі, що вона давно не належить до Радянського Союзу, що має значно кращі досягнення у проведенні виборів, що вона вже в на півдорозі до ЄС.

У. Т.: У чому українці програють росіянам у «коридорній дипломатії»?

– Російська дипломатія належить до тих, які десятки років прокладали собі шляхи до європейських політиків, вона має величезний досвід. Україна цього не робила роками. Дипломатичну активність України я б назвав стандартною. Це при тому, що її становище вимагало чогось більшого, оскільки вона мала проблему постійного ототожнення з Росією. Україна мала б представляти себе як державу, яка має власні амбіції, свій шлях. Те, чого мені та моїм колегам по Європарламенту бракує, це демонстрації того, що Україна не складається з самої влади. Себто проблема може полягати в тому, що дипломатія може бути дуже активною, але виникне враження, що працює вона виключно для Партії регіонів. Це найбільша помилка. То­­му я безупинно повторюю українським політикам, щоб використовували увесь запас української дипломатії, українських фахівців з європейських питань, бо неможливо запровадити Україну до Європи, опираючись лише на один політичний табір.

У. Т.: Однією зі справ, яка стосується як згаданих вами спеціалістів з європейських питань, так і процесу тяглості, є створення Східного Європейського університету, з проекту якого з легкої руки міністра Дмитра Табачника Україна вийшла…

– Нині можна зауважити, що бракує як мінімум однієї, а то й двох вищих шкіл, які б вели підготовку українських еліт з думкою про євроінтеграцію. Хоч Україна не належить до Євросоюзу, але все може змінитися за 15–20 років. І тоді треба буде мати не десять осіб, які знаються на європейській бюрократії, і не сто, а кілька тисяч.

Біографічна нота