Ой, на ярмарку в Сорочинцях…

А все ж таки шкода, що не можна деяких осіб примусити відвідати подібні заходи. Шкода що не можна силою притягти на Сорочинський ярмарок тих журналістів та політиків, котрі дозволяють собі заявляти, що ніяких українців у природі не існує, а ті, що ще є – то ополячені росіяни. Шкода, що не можна на тлі численних виробів народних майстрів змусити їх прилюдно повторити тезу, що українці, мовляв, не мають власної культури.

Етнічний фестиваль завжди виказує усю глибину різнобарвності культурної спадщини народу. Вироби майстрів, виступи народних колективів, національна кухня та цікаві елементи побуту завжди привернуть увагу глядача. Завжди знайдеться щось, що зацікавить саме цю конкретну людину. Тож удвічі приємніше усвідомлювати, що культурна спадщина представлена на Сорочинському ярмарку – це спадщина саме твого народу.

Мінус. Культурно-комерційний захід

Найбільше побоювань дорогою до Великих Сорочинців викликали можливі проблеми з паркуванням. Але якраз вони виявилися марними. Ще на під’їзді до ярмарку міліція зупиняла машини і завертала на платну зупинку – прямо на полі. Ті відвідувачі, кому такий «сервіс» здався аж занадто «нав’язливим», ставили машини на подвір’ях у тамтешніх мешканців – але для цього треба було заїхати до села з іншого боку.

Враження від ярмарку, загалом, склалося неоднозначне.

Нечувано пощастило шанувальникам японістики. Про наявність їхнього павільйону зі слів директора ТОВ «Сорочинський ярмарок» Юлії Єрмакової проспівали ледь не усі ЗМІ. В реальності ж Грузія та Узбекистан у вигляді національних їдалень були представлені на фестивалі набагато ширше. Невеличкий японський павільйончик дуже гармонійно вписався у загальну експозицію і вражень від ярмарку явно нікому не псував.

Враження псувало інше.

Якось неоковирно виглядав посеред ярмарку павільйон, в якому кілька дядьків у камуфляжі майже без перерви співали пісні ветеранів афганської війни. Прискіпатися, щоправда, ні до чого, афганська війна теж історія України. А якщо хтось вважає, що афганські пісні так само пасують українському етнічному фестивалю, як лижі до смокінга – то це його власна справа. Певно, організатори ярмарку розвиватимуть цю тему й надалі, і під час наступного ярмарку ми почуємо пісні повстанців УПА та анархічно-махновські твори від майстрів «кабацько-попсового» жанру.

Ще одне лихо – комерційна складова заходу.

Шкода, але золотої середини між комерцією та культурним заходом організаторам віднайти не вдалося.

Впритул до рядів народних майстрів було розташовано намети звичайних підприємців, котрі торгували цілком сучасними товарами – одягом, шапками, взуттям тощо. Враження від усієї події таке щільне сусідство псувало миттєво. Ярмарок зразу ж починав нагадувати таку собі суміш «Країни мрій» і Троєщинського ринку.

Та ряди підприємців містилися хоч і впритул до крамниць народних майстрів, але все ж таки окремо. Ще кострубатіше виглядали стенди та представники фірм, які рекламували свої товари прямо серед майстрів.

Судячи по номерах машин, до Великих Сорочинців приїхали люди з усіх регіонів України, а також з близького та далекого зарубіжжя. Тож навряд чи всі ці люди приїхали, аби прямуючи між вишиванками та глечиками, раптом потрапити на подобу машинобудівної виставки чи програми «Їмо вдома» з ведучою, що говорила російською мовою з шаленим московським акцентом.

Організаторів ярмарку явно хтось шалено підманув. Всі ці радощі життя гості ярмарку залюбки можуть здобути і вдома. На ярмарок вони точно завітали за чимось іншим.

Тим більше, що були приклади реклами промислових фірм, ідеально вписані в тематику заходу. Наприклад,  увагу відвідувачів привертав кремезний дядько у шароварах та брилі, що вистукував мелодію на розкладених перед ним цеглинках. Придивившись уважніше, глядачі з подивом усвідомлювали що це – не виступ музики-аматора. Це реклама цегли.

Виглядало дивовижно.

Звичайно існує принципова різниця між ярмарком і українським етно-фестивалем. Комерційна складова у Сорочинському ярмарку буде присутня завжди. І все ж таки у рівновазі між комерційною та культурною складовою організаторам ярмарку було б корисно просунутися більше в сферу культурну. Більша увага культурній складовій приведе більше людей наступного року, а це безперечно позитивно відіб’ється і на комерції.

Всі вищенаведені зауваження можна залічити організаторам ярмарку у «мінус». У «плюс» ї можна залічити все що лишилося.

Плюс. Я стверджуюсь, я утверждаюсь…

Без перебільшення та пихи можна стверджувати упевнено – організаторам ярмарку вдалося зібрати на свій захід величезну кількість людей. Переважна більшість відвідувачів – мешканці Полтавщини та сусідніх областей – Харківщини, Сумщини та Донбасу. Те, що всі ці люди покинули свої буденні справи та приїхали до Великих Сорочинців, говорить про одне – їх справді цікавила тематика ярмарку. Вони приїхали не тільки в місце, де можна придбати чимало стилізованих предметів побуту та цікавих сувенірів. Перш за все відвідувачів ярмарку заохотила можливість приїхати на справжній український етнічний фестиваль – на свято живої української культури.

В української культури, як певно у будь-якої, існує два найтихіших вороги – нищівні інформаційні атаки з-за кордону та своя «рідна» шароварщина. І перше, і друге робить одну й ту саму лиху роботу – вбиває у людей цікавість до свого минулого. До своїх коренів.

На щільні інформаційні атаки на українську самосвідомість з боку російського телебачення та своїх рідних прибічників «єдиної-неділимої», навіть в часи президенства Ющенка українські можновладці майже не відповідали. Якоїсь ефективної національно-просвітницької роботи, глибшої за набридлу шароварщину, вони не проводили в принципі.

Зараз же, коли українську освіту опанував пан Табачник, а Інститут національної пам’яті – політична сила, котра сама  винна в організації Голодомору, на якусь просвітницьку роботи з боку держави марно й сподіватися. Що ж можуть протипоставити патріоти-українці зазіханням на їхню національну ідентичність? Як не дивно – саме такі от культурні заходи на кшталт Сорочинського ярмарку.

Подібні фестивалі мають кілька важливих властивостей. По-перше – це реклама української культури в розгорнутому вигляді. На відміну від музею чи виставки, будь-який предмет можна потримати в руках, а в разі бажання – придбати. По-друге, те, яку кількість людей збирають такі фестивалі, краще за будь-які куплені статистичні дослідження змальовує наскільки українці люблять і цікавляться своїм минулим та своїми національними традиціями. Й третє, саме у місці, де збирається велика кількість людей небайдужих до культури свого народу, пересічний українець починає усвідомлювати свою справжню природну силу. Гасло «нас багато – нас не подолати» набуває реального наповнення. Стає зрозуміло, влада може переписати підручник історії та відмінити українське дублювання фільмів, але пам'ять і дух цього народу їй не зламати ніколи.

І влада це чудово розуміє. Саме через небезпеку, яку несуть їй подібні заходи, з ініціативи депутата-українофоба Колесніченка вже були заборонені фестивалі «Техно проти наркотиків» та «Русь» під Васильковом на Київщині. Був зірваний і не відбувся фестиваль BeFree-2010 у Чернігові. Так само, як у радянські часи, влада забороняє українській молоді приходити на концерти українських рок-команд. Щоправда, невеликий молодіжний фестиваль заборонити набагато легше за ярмарок, який має національний статус згідно з указом президента України.

Сорочинський ярмарок без перебільшення зібрав представників всієї України. Оскільки цей культурний захід відбувався у безпосередній  близькості до областей сходу України, на нього змогли потрапити чимало східняків, яких з одного боку подібними етнічними українськими фестивалями вдома не балують, але які фізично не можуть потрапити на «Країну Мрій» або на Шешори. Народні майстри, що завітали на ярмарок, представили тисячі виробів. Вишиванки і козацькі шапки. Плетені личакові капці і діжки для солінь. Дитячі хутряні черевички і глиняні горщики. Вироби теслярів, різьбярів, чинбарів та ковалів. Виступи численних пісенних колективів. Все це знайшло своїх шанувальників і своїх глядачів.

І нехай кажуть, що українська культура – культура села, яка нездатна зацікавити сучасного мешканця міста. Цілі поля, зайняті приватними машинами з номерами усіх українських областей, є найкращим доказом протилежного.

Тож честь і хвала людям, котрі організували цей захід – справжнє свято невмирущої української культури посеред складних буремних часів,  що оточують нас щоднини.

Має ярмарок і ще одну користь – він добряче сприяє зміцненню «регіонального патріотизму» жителів Полтавщини. Та увага яку привертає до ярмарку вся Україна і сотні закордонних гостей ще раз підкреслює важливість і силу їхнього регіону.

На зворотному шляху довелося бути зупиненими працівниками ДАІ. На питання, де мовляв їдете, відповіли чесно – з Сорочинців, з ярмарку. Треба було бачити щирі відверті посмішки якими миттю замайоріли обличчя простих міліціонерів.