В одному із своїх творів Оксана Забужко дала таке пояснення столиці (йшлося про Київ): місто, яке має сто лиць. І до кожної людини воно повертається різним боком, тим, на яке вона заслужила. Перефразовуючи вислів Забужко, зазначимо, що особистість Мар’яни Савки не менш багатогранна: поетеса, дитячий письменник, перекладач, головний редактор і співзасновник „Видавництва Старого Лева” у Львові. Автор поетичних збірок "Оголені русла" (1995), "Малюнки на камені" (1998), "Гірка мандрагора" (2002), "Кохання і війна" (у співавторстві з М.Кіяновською, 2002), „Квіти цмину” (2006), „Бостон-джаз” (2008), кількох книжок дитячої поезії («Чи є в бабуїна бабуся?», «Лапи і хвости», «Корова кольорова») та монографії "Українська еміграційна преса у Чехословацькій Республіці (20–30-ті рр. ХХ ст.)" 2002).
Спілкуватися із Савкою вкрай приємно: від неї завжди йде позитивна енергетика. Можливо, це одна з причин, чому її невелике видавництво навіть у кризу тримається на плаву. Характер видавця впливає на вибір творів, стосунки з авторами і читачами. Ну, а діти, вони люблять врівноважених і позитивних людей.
Розмова з Мар’яною Савкою відбувалося у столичній книгарні «Є» в оточенні книжок, покупців, продавців. Згодом виявилося, що її стихія – не лише література. Що надихає Савку писати поезію, кому вона її присвячує, як оцінює ювілейну «Коронацію Слова», а також плани на цьогорічній літературний форум видавців Савка розповіла в інтерв’ю Українському Тижню.
Нещодавно нагородили переможців «Коронації Слова», де Ви були у складі журі. Як оцінюєте цей конкурс?
– Оцінювати двадцять рукописів було важко. А як експерти оцінювали сімдесят, мені взагалі не зрозуміти. Я не можу швидко прочитати такий обсяг літератури. Там же пишуть романи, романюри. Я не знайшла серед них свого роману, тобто такого, який би читала з завмиранням серця, але деякі читала з приємністю. Здивувалася, що половина рукописів це – історичні романи.
– Про це свідчить?
– У нас довгий час ніхто не писав історичних романів, дозрівали письменники, які б узялися за цю неоднозначну тему. Описати минулі події – не складно, натомість треба філософськи осмислити сьогодення через призму історичного зрізу, як це зробила Оксана Забужко у своєму новому романі «Музей покинутих секретів». Більшість творів, які подавали на «Коронацію», це – історичний наратив. Твору «Із сьомого дна» я поставила високу оцінку, бо мені сподобалася ідея і мова роману. Були й жіночі романи, вони легко читалися, не скажу, що з великою насолодою. Їх можна читати у метро, ванній кімнаті. Траплялися рукописи, де суцільні діалоги, без епітетів, з абсолютно вихолощеною лексикою. Це – не література. Але не треба думати, що кожна книга має стати світовою класикою. Є книги для розваги, розслаблення. Я сама не можу багато романів читати. Ритм життя не дозволяє. Сядеш читати товстезний інтелектуальний роман, а тебе аж підкидає: а ти зробила те, те і те? От були часи 18, 19 ст. – знать сиділа собі в помістях, байдикувала і читала романи. Хоча моя родина до знаті не належала, і якби я тоді народилася, то, мабуть, довелося б гарувати на полі.
– Хто знає, можливо, Ви б одружилися із знатним принцом? Але без жартів. Мар’яно, поезія у нас світового класу?
– Думаю, що так.
– Тоді чому про українських поетів мало знають у світі?
– Бо українська поезія часто неможлива для перекладу. Книжка – це продукт, його треба продати. Західний видавець, який купує українську книжку, теж хоче її продати. Купувати поезію, про яку ніхто не чув, це дуже великий ризик. Це можна робити у рамках великого культурного проекту, тоді з’являється зацікавленість цієї літературою. На фестивалях, зустрічах поет може засвітитися – тоді й книжку видадуть іншою мовою. До речі, у мене є книжка, видана англійською У США. Це маленька збірочка моїх віршів «Eight Notes from the Blue Angel», перекладена Аскольдом Мельничуком. Втім, ця книжка – подарунок. Коли я була у США, де писала збірку «Бостон-джаз», Мельничук перекладав тексти англійською, а потім видав її у своєму власному видавництві. Ця книжка мала маленький наклад, її розсилали американським поетам. Вона також потрапила у тамтешні книгарні, що спеціалізуються на поезії.
– Тобто, щоб автор був виданий за кордоном, його мають знати в Україні?
– Не обов’язково. Андрій Курков ще не мав шаленої популярності в Україні, коли став відомим на Заході. Ясно, що не держава зробила йому підтримку і популярність. Держава просто повинна підтримувати такі культурні ініціативи, як-от Львівський Форум видавців (Міжнародний літературний фестиваль). Зараз наших прозаїків почали перекладати, а поети катаються по фестивалях. У серпні я також поїду на фестиваль вина і поезії у Словенію. Крім поезії, там ще буде багато вина (сміється). Нормально.
– Андрій Кокотюха каже, що пише книги для заробітку і для душі. Вам це знайоме?
– Інколи так. Але рідко. Переважно для душі.
– Я знаю, що Ви закінчили свою нову поетичну збірку «Тінь риби». Про що вона?
– Про рибу… Насправді складно сказати, про що поезія. Взагалі, це метафізика. Пишеш про сад, пустелю, гори, а насправді про життя, людські стосунки, емоції. Скажу, що там багато моря. Напевно, мені його бракує у Львові.
– Що є Вашою водою?
– Довкола мене люди хороші. Рід діяльності притягує їх. Не можу згадати людей, з якими була у конфлікті. Я таких людей оминаю. Навіть якщо читаю про себе критичні відгуки, сприймаю це спокійно. Колись я писала критику і мені від цього було погано: критичний дискурс вводив мене у стан критичного сприйняття світу. Треба це скидати і намагатися жити в мирі. Я зараз живу у селі Вороців, 20 км від Львова. Там мальовничі місця, недалеко від Стратчу. Простір, тиша, жайворонки співають, киця і пес з нами живуть. Останній побіг до великих псів у зграю, вони перекусили йому лапу, у ветклініці йому зробили складну операцію. Тепер він у нас ветеран воєнних дій з перебинтованою лапою (сміється).
– Ви перманентно пишете поезію? Чи з перервами?
– Звісно, що з перервами. Переважно, не пишу кілька місяців, а потім напливом можу написати кілька віршів за день. Під час написання «Родинної абетки» за один день з’явилося 19 віршів. Часом надихає мета: ти поставив ідею зробити книжку, думаєш, яка вона має бути в оформленні, налаштовуєшся на цю хвилю і пишеш. Я довго не могла закінчити свою казку про Старого Лева. Вісімдесят відсотків написала, решту відклала. Потім самій стало соромно: невже не зможу дописати таку класну казку? Читала дітям у школі, вони запитували: «А що буде далі?» Тоді я себе примусила: сяду й допишу. І дописала. Так що Музу інколи треба брати за хвіст. Хоча в дорослій поезії я себе ні до чого не змушую.
– Що ви відчуваєте, коли читаєте вірші? Ви у цей час з людьми чи з мікрофоном?
– Люблю бути з мікрофоном, але у цей момент відчуваю людей. Коли немає контакту із залом, не можу читати віршів. Пригадала випадок: багато років тому кілька поетів зі Львова читали вірші у київській кав’ярні «Остання барикада»: Іван Лучук, Маріанна Кіяновська, Віктор Неборак. Ми почали читати вірші для відвідувачів, а ті цок-цок ножами, плям-плям ротами. Словом, їдять. Мене це так розізлило! Ми що – музиканти, які створюють фон? Публіка теж має бути в контакті з поетом. Вірші треба читати у тиші. Або не читати.
– Чи будете на цьогорічному Літературному форумі у Львові читати вірші?
– Презентуючи «Тінь риби», я б хотіла зробити акустично-перкусійний проект. З шумовими інструментами, дзвіночками, дощовиками, голосом океану та голосом природи. Є ще в мене ідея запросити чудового гітариста – Олега Ярему. Якщо вже сказала, треба робити.
– Хочу запитати про поетичну збірку «Квіти цмину». Як вона з’явилася?
– Ця збірка присвячена моїй бабуні, яка померла у 2000 році, вона мене бавила у дитинстві. Вірші писалися після її смерті. Після 2000 року у мене був складний період життя, тоді я шукала те, на що можна опертися. Я дуже любила своїх рідних, але не задумувалася, хто стоїть за мною. А потім зрозуміла, що у мене міцний гарний рід: здоровий, від землі. У ньому багато мудрих людей, на яких можна внутрішньо покластися. Багатьох із них зараз немає. Але вони постійно зі мною. Це – якийсь захист, основа, відчуття, що не у порожньому світі крутишся. Я потім помітила, що ця книжка має терапевтичний вплив. Коли було важко, я розгортала її й ставало легше. Можливо, я відчувала моральний борг перед бабцею. Коли ми молоді, то живемо своїм дорослим життям, мало віддаємо себе старшим. А вони – раз і відійшли. І вже нема кому віддавати. І тоді ти починаєш цінувати те, що довкола. Я люблю з кожним роком ставати дорослішою. З одного боку, знаю, куди йду насправді, але з іншого, розумію, для чого прийшла у цей світ, як треба ставитися до людей, що хочу по собі залишити. Тоді сам починаєш віддавати свій досвід, який комусь може стати в пригоді.
– «Квіти цмину» ілюстрована світлинами. Чому вони не підписані?
– Я спеціально їх не підписувала, бо тоді б це був лише мій родинний альбом. Ви знаєте, що таке старі фотокартки? У них люди бачать і свої родини. Я нещодавно була на сторіччі рідної школи у Копиченцях, на Тернопільщині. Там була галерея фотографій різних випусків, я, звичайно, шукала фото свого класу і щоразу помилялася: «О, це наш клас. Ні, це наш клас!». Дивлюся на іншу фотографію: «О, це наш клас. Ні, це не наш клас!». У дівчат фартушки стирчать, бантики, всі схожі. На старих фотографіях час сам робить свої узагальнення.
– Звідки Ваша бабуся?
– З Тернопільщини, села Баранівки, що біля Бережан. Воно зображене на суперобкладинці збірки. За церквою видно стодолу нашого прадіда. Бабусю звали Анна Тернова, вона з польської родини, а її чоловік – українець, мій дід Ярослав, з родини Івахів. Він мою бабуню швидко українізував. Зараз у мене вже немає нікого з того покоління. Я дуже шкодую, що не знала моєї другої бабці, Стефи, бо вона померла ще до мого народження, але за тим, як мій тато зворушливо про неї говорить, знаю, що вона також була особливою жінкою. Обидві мої бабусі були звичайними сільськими жінками із заможних родин, обидві не отримала освіти. І в обох брати здобували вищу освіту, в той час як жінкам це було недоступно. Така була традиція.
– Ваш прогноз: як розвиватиметься культура, зокрема книговидання при нинішній владі?
– Те, що книговидання скоротилося на 5 млн. книг, – це вже наслідок процесу, що триває кілька років, а не один рік. Книговидання потрапило під кризовий ніж. Знаєте, я не обирала цю владу, мене, як і більшість людей нашого кола, шокує багато речей, які зараз відбуваються. Але я не буду стояти на чолі колон, які намагатимуться силою її скинути з цілком метафізичної причини. Я не хочу загострювати увагу на негативних речах, бо в такий спосіб ми підживлюємо їх і додаємо їм сили. Якщо ти працюєш на себе, якщо ти на своєму місці, якщо задоволений своїм життям і даєш радість іншим, то гармонізуєш і суспільні процеси.
– За словами Куркова, український книжковий ринок повернеться до рук російських видавців. Ціна на українську книжку підніметься на 40-50%. І в Україні зараз фактично ніхто не видає ніяких книжок. Ви поділяєте думку Куркова?
– Так, статистика сумна. Але перебільшенням є казати, що ніхто нічого не видає. Просто видається набагато менше. Це складний період для багатьох, особливо для невеликих видавництв, які, як ми, не мають додаткових джерел надходжень, окрім збуту в Україні. Зважте на те, що реальна двомовність країни не на користь україномовних видань. Українізація в державі так і не відбулася. Сподіваюся, що русифікація новітнього періоду дасть реальний спротив. Бо якщо ні, то україномовний ринок може просто зникнути. Він і так дуже малий і дає не рівносильну зусиллям віддачу.