Визнаю чесно, у затори, викликані проїздом на роботу нашого «гаранта і надії», раніше я майже не потрапляв. «Майже» – тому що раз я таки був зупинений в центрі Києва біля ТЮГу молоденьким і дуже сором’язливим працівником міліції (його явно лякало перекривати вулицю, якою можуть їздити справжні «мерси» і «бехи») через те що в «гаранта і надії» скінчився робочий день. Але там була майже порожня вулиця. Я не надто поспішав, тому просто підморгнув менту, розвернувся і поїхав в об’їзд.
І оце треба ж було мені рушити на зустріч у той самий час, коли наш «гарант і надія» виїхав «самі знаєте куди», аби перед щільними масами штатних прибічників і пересічних телеглядачів проголосити «самі знаєте що». Шляхи наші раптом перетнулися і опинився я у становищі не з чуток знайомому будь-якому водієві – запертим у заторі.
Наші пересічні земляки, для яких перебування за кермом є професією і яких весела доля закидала по роду занять в країни панування ненависного капіталу, щиро стверджували мені – заторів наш водій в житті ще не бачив. Те, що ми маємо на вулицях Києва, за їхніми твердженнями, то не затори – то так, дрібні негаразди. Бо хіба часто нашому водієві доводиться стояти по годині-дві без жодного руху? Зізнаюся чесно, мені довелося простояти тільки раз, через те що жодного повороту до найближчого перехрестя просто не було, а на «колі» сталося відразу три ДТП.
Брешуть чи правду говорять знайомі «лицарі керма і покришки», мені не відомо. За кермом так далеко доля допоки мене не заносила. Але за їхніми твердженнями, в столицях багатьох європейських країн такі затори – майже норма. Тож мушу визнати, до Європи, незважаючи на всі гарчання її ненависників, ми справді йдемо семимильними кроками. Ви праві, мені теж кортить, аби якістю доріг Україна до Європи наблизилася швидше, ніж якістю заторів. Але нічого не поробиш.
Коротше – стою. Сподівань на просування уперед – ніяких. Спереду та збоку сусідні машини стоять так само нерухомо, як стояли два з чотирьох засновників Києва, аж доки не дочекалися інавгурації нашого чинного «гаранта і надії». А стрілка годинника невпинно й лиховісно наближається до заповітної відмітки. Уява проти волі малює апокаліптичні картини проскакування на світлофори і гонитви вулицями на швидкостях, явно не схвалюваних Правилами дорожнього руху. Остап Бендер шанував Карний кодекс. Я – шаную Правила дорожнього руху. Але аж ніяк не менше я шаную час людини, з якою мені потрібно зустрітися. Ще більше я шаную тих людей, добробут яких безпосередньо залежить від результатів нашої зустрічі. Я чудово усвідомлюю, як відіб’ється на їхньому добробуті ситуація, якщо мій співрозмовник буде змушений чекати і до моменту зустрічі буде вже в поганому настрої.
Люди добрі, що ж це воно робиться?! Заради захисту добробуту людей, які волінням долі працюють зі мною разом, я змушений порушувати закон! Вірогідність і важкість моїх порушень прямо пропорційна часу, який я мушу стояти у заторі… допоки наш шанований «гарант і надія» таки скаже нарешті «те що самі знаєте» без помилок і чергових ляпів.
А стрілка повільно підповзає до заповітної відмітки. У них (стрілок) є чудова властивість. Наближаючись до певної відмітки, вони здатні змальовувати в нашій свідомості кадри, достойні героя Кіану Рівза з фільму «Швидкість», аби досягнувши її… занурити нас у повну байдужість. А що робити? Людські сили і техніка теж мають певні межі. Тож коли вже зрозуміло, що ти спізнився і мордувати людину нема чого, лишається тільки зателефонувати, вибачитися і відмінити зустріч.
До речі, ділюся чудовим винаходом. Пояснення факту, що приїхати ти не можеш через затор, створений внаслідок промови нашим «гарантом і надією» «самі знаєте чого», зі статком компенсує співрозмовнику всі незручності ситуації. Навпаки, у співрозмовника відразу ж поліпшується настрій і незрозуміло звідкіля виникають неосяжні обсяги щирого співчуття до тебе, сердеги. Ще б пак! Це ж не він серед вулиці у заторі стирчить!
А час триває. І тут у мене й виникла зрадницька думка: «А хай би йому грець! Ну чому попередній «гарант і надія» не створював водіям стільки незручностей?!» І просто відразу ж перед очима постав Майдан-2004 – незчисленні натовпи протестувальників та студенти, які лягали під колеса автобусів. Озирнувся навколо. На відстані зору у водіїв машин обличчя явно недобрі. Кожен кудись їде, в кожного свої справи, кожен поспішає. А тут – наш «гарант і надія», якого лихий заніс читати «самі знаєте що», яке не буде виконане, навіть якщо «гарант і надія» цього палко і щиро захоче. Які думки у вас народжуються в цю мить?
У мене народилися саме такі. Тому вийшовши з машини я підійшов до першого ліпшого з товаришів по недолі. Постукав у вікно. Привітався.
– Слухай, брате. Гайда вийдемо шлях перекриємо! До нас люди підтягнуться. Нас багато стане. Нас по телеку покажуть. Може, бодай тоді припиниться це неподобство?!
Товариш по недолі подивився на мене мов на навіженого. Нічого не відповів. Просто зачинив вікно (незважаючи на задуху) і відвернувся. Гаразд, несвідомий тип мені зустрівся. Спробуймо далі. Ось парубок явно спортивної статури. Наближаюся, стукаю.
– Брате, тебе ще ця дурня не дістала? Гайда дорогу перекриємо! До нас приєднаються люди. Треба тільки почати.
– І що це змінить? – відповідає він. – Покинь. Цю країну вже не виправити…
Уявіть собі цю ситуацію. На дорозі стоїть кількасот машин з людьми, які змушені втрачати кілька годин свого життя через чиюсь дурну примху. І ніхто, взагалі ніхто не прагне висловити авторові примхи все, що він про нього думає.
В машині сидять молоді хлопці. Висловлюю пропозицію.
– Ну, дядя, ти гониш! Класно придумав! Давай, смали далі…
За нею у «жигулях» сидить дідок-пенсіонер. Вислуховує. Не приховує обурення.
– Да Сталіна на ніх надо, Сталіна! К стєнке всєх! Порядок наводіть…
За Сталіна дідок пішов би битися залюбки. Без нього – не дуже. Певно – заградзагони недарма створили.
А далі у джипі сидять два вернигори. Цим точно боятися нічого. Висловлюю свою пропозицію. Регочуть у відповідь.
– Братан, ти що такий роздмуханий? Та не переймайся. Хильни осьо для настрою.
Відповіли, до речі, чистою українською. І хор-р-роший коньячок пропонували.
Коротше, з задумки моєї не вийшло нічогісінько. Відверто кажучи – не дуже й сподівався.
Але й стирчати у заторі мені вже стало несила. Тому кинувши машину уздовж дороги, попрямував я до першого ж непримітного кафе. Гадав, що через не надто старанно покинуту машину зі мною хтось почне сваритися. Але де там! Навіть коли потік рушив, мій «броньовичок» всі об’їжджали шанобливо і слухняно.
А я сидів, дивився через скло на завмерлі машини і карбував у голові не найсолодшу думку.
Боже, як просто нами повелівати. Як просто робити все що заманеться, не наражаючись на будь-яку суспільну відповідь. Ще вчора ми всі чіплялися до будь-якої скіпки у діях керманичів нашої держави. Нас усіх лютило те, що син Ющенка гуляв з дорогим мобільником! Або те, що Тимошенко хизувалася в гарненьких сукнях! Ми були обурені. Ми були вражені до глибини душі. Ми горлали, що так не годиться, що ми цього так не залишимо, ми їм… ми їм… ми за них не голосуватимемо! Ми зробили як обіцяли. Тепер над нами усіма панує «гарант і надія», який чхати хотів на наше обурення. Якому нічого не варто перекрити рух у всьому центрі столиці, і місто, яке ще п’ять років тому видерло у нього з зубів «чесно вкрадену» перемогу, мовчки облизується, розслабляється і смакує задоволення.
Як пояснити байдужість, яка опанувала суспільство? Що породило ту пасивність, з якою українці ставляться до своїх власних прав і свобод? Як сталося так, що місто, яке ще п’ять років тому вразило світ своїм прагненням боротися проти насилля і беззаконня, сьогодні мовчки облизується, коли йому перекривають його шляхи, давлять його водіїв, вбивають його студентів?
На ці питання я не знаю відповіді. Я знаю інше. Українське суспільство, обпікшись на невдалій спробі побудувати демократичний лад, мовчки схилилося перед керманичем, який вже не обіцяє демократичних цяцянок. Воно мовчить. Воно не протестує. Воно кориться.
Суспільство тихою сапою ділиться на тих, хто непогано облаштовується біля нової влади, і тих, хто ладен мовчки терпіти будь-яке знущання влади над собою. Для другої частини свого часу була вигадана влучна і всеохоплююча назва – бидло. Те, з якою готовністю суспільство стало в загін, ще раз доводить простий факт – попередню владу критикували не за те, що вона була погана, а за те, що вона дозволила себе критикувати. Певно, потрібно ще чимало часу, аби суспільство почало говорити з владою на рівних. Що поробиш? На панщину ходили спільнотами, на Січ – кожен особисто. Вільна людина в разі небезпеки б’ється. Мовчазне бидло – мовчить. На жаль, зараз наше суспільство крокує саме шляхами бидла.
В багатомільйонному Києві акція протесту біля Шевченківського РВВС, в якому вбили студента, зібрала аж 250 осіб. Краще – не змалюєш.