Кого не запитаєш в Україні, як, на їхню думку, живуть білоруси – всі відповідають: краще ніж у нас, і білоруси вважають, що вони живуть краще ніж ми. Мовляв: «У нас, у Білорусі, жити погано, але у Вас, в Україні – ще гірше».Чим же краще – державними підприємствами, дорожчими продуктами, опозиціонерами у тюрмах, заангажованими людьми, запліснявілою ідеологією, найбільшою кількістю безробітних жінок у Європі, жеврінням мови, боязню відстояти свої права? У Радянському Союзі люди також жили «найкраще», навіть за кордон не було заради чого їздити, а потім усе виявилося пшиком – і «світле майбутнє» уже не наздогнати.
«Не дом и не улица…»
Радянська історіографія виводила походження білоруської державності з 1919 року, ігноруючи її культурне і державне існування за часів Великого Князівства Литовського у ХІІІ столітті, і наголошувала на селянському походженні її нації. Воду скаламутили так, що й сьогодні – одні білоруси вважають себе європейцями, інші не можуть усвідомити, що СРСР вже немає, але майже ніхто не пізнає себе, як білоруса. «Я вообще, считаю себя гражданкой Советского Союза и до сих пор не могу смириться с его развалом. Но, слава Богу, Беларусь не забыла того, что в нее вложил СCСР», – часто повторювали під час опитування білоруси, але не менше були і тих, хто не міг називати себе радянським.
Терплячі, інертні, м’які, гостинні, підпорядковуються чужій волі, працелюбні, колективні, не дуже радісні, не заповзятливі, скуті, невибагливі – так охарактеризували себе білоруси під час соціологічного опитування «Етнічна ідентифікація білорусів» лабораторії «Новак», проведеного на замовлення громадсько-культурної кампанії «Будзьма».
Ще не оговтавшись від «совка», Білорусь нікуди не спішить вступати, до того ж її підтримує Захід, коли вона їсть російський сир. Роль домашньої миші, що чекає, коли героїчно тягтиме ріпку і ній чудово ужилася. Через цю мишачу позицію білоруси, як і ми, ніколи не кермували власним кораблем, тільки веслували, співаючи народних пісень. Коли українці починали займатися політикою, то їх одразу запроторювали до Сибіру. Із білорусами чинили так само: от вам поля, квіточки, ліси, а в політику зась. “У меня чувство негодования. Это чувство, когда любого человека ставят в узкий коридор и говорят, что дальше будет вот так. И мы согласны”, – не часто обурюються білоруси, але дехто й так думає: «Белорусом быть прекрасно. У нас самая чистая страна, не то что Россия или Украина, где везде взятки. Тут у всех порядок в крови».
Старше покоління білорусів у своїй більшості стверджує, що їхня країна взяла з СРСР все найкраще, а молодь, у свою чергу, що вихід із Союзу – це шанс Білорусі повернутися до власного коріння і відтворити власну історію. “Сейчас дети знают больше, чем мы. Например, про княжества, какие войны были, как белорусы становились на ноги. А у нас в сознании одна картинка – мужчина и женщина в белорусских одеждах”, – гнівався старший білорус Іосиф у згаданому опитуванні, а молодий Уладзімєр його доповнив: «Белорусы – это молодые люди. Потому что у старых еще мышление Советского Союза. Они не понимают, что и головой можно заработать деньги. Не только копая землю».
«Будівничий світлого майбутнього»
Серед білорусів популярний такий анекдот: «На стілець із цвяхом сів єврей, його закололо, він дістав цвях і поклав до кишені – знадобиться. Наступним сів німець, уколовся, встав, взяв інший стілець – сів на нього. Останнім сів білорус, закололо – а може так і треба». У білорусів такий характер, що вони пристосуються до будь-чого: “Вось я папрасіла спадарыню прынесці мне вады, і яна два разы прынесла мне каву, і я ее выпіла, нармальна. А чаго? Усё нармальна, нармальная кава, хоць я вады хацела”, – описала свій народ Дар’я з Мінська, а щодо порівняння наших народів вона розповіла таку історію: “Не важна дзе, на зямлі, гуляюць два дзіцёнка – украінскі і беларускі, гадоў па 5 дзе-та. І тут бачаць бацькі, што спрэчка завязалася, яны падыходзяць бліжэй. І украінец кажа: не, цэ кінь. Беларус кажа – лошадка. Украінец – не, кінь. Беларус – лашадка. Украінец – не, кінь! І пайшоў. А беларус сеў і пачаў катацца”.
Феноменальним є те, що загалом старше та середнє покоління білорусів, як і українців, виявляють сильну громадянську позицію у відношенні до СРСР, не знаходячи у собі автентичності, оскільки це суперечить гомо советікусу. Натомість молоде покоління, що вважає своєю батьківщиною Білорусь, не має чіткої громадянської позиції, а більше схильне до етнічних витоків. Також особливістю молоді є те, що вона відчуває відповідальність за свою країну, як ось молодий хлопчина Андрій: “Я – дистанцируюсь, моя хата з краю” – это не белорусский принцип. Мы своим пространством должны ощущать всю страну и брать за нее ответственность. Если нет ответственности, нет ничего”.
«Ми – не раби, раби – не ми».
Люди, які розмовляють у Білорусі білоруською, є музейними експонатами. До них можуть на вулиці підійти і запитати: ти чого розмовляєш білоруською? Ті, хто знає рідну мову, володіють чимось сокровенним, ті хто не знають і вчити не хочуть: “Мне нравится мілагучнасць нашей мовы. Красивый язык. Из всех языков мне нравится наш – белорусский, звонкий такой язык. И еще французский. Но говорить я предпочитаю по-русски”. Білоруси роблять те, що їм скажуть – є план будувати комуністичне майбутнє, то вони й будують, сказали хвалити бацьку, то вони і хвалять, а пошепки розповідають, що у них люди пропадають.
Ми і білоруси маємо намір створити свої оригінальні держави, вдихнути друге життя в історію, культуру. Але сьогодні не легко підняти тих, чия гідність коштує 10 грн. надбавки до пенсії і 1 кг гречки. Ось так – “хоць сову аб пень, хоць пень аб сову, ўсё сову баліць”.
Тягар бути собою
автор: соціолог та історик Надзєя Сичугова: «Білорусом треба уміти ще й стати»
У Білорусі склалося так, що народитися білорусом недостатньо, але ним ще треба й стати, при тому, що до усвідомлення цієї істини доходить доволі невелика частина населення. Інша ж живе, не заморочуючи голови, належить вона насправді до тих самих білорусів, чи ні. Для них ці поняття залишилися поза особистою системою цінностей. Таких людей досить легко упізнати в розмові, оскільки на питання про національність вони зазвичай починають перераховувати усі ті різноманітні національності, що мали відношення до їхньої появи на світ. Враховуючи те, що територію Білорусі ніколи не обходили увагою ані ближчі, ні дальші сусіди, кожен із яких намагався залишити по собі слід, цей список є досить чисельним. Тож при відповіді почуємо про цілу низку народів – білоруси, росіяни, поляки, українці, литовці, євреї, німці, татари, караїми тощо. І всі вони так чи інакше є членами їх родин. Тож вибирайте собі, що більше подобається, оскільки при такому розмаїтті вони самі самоокреслитись нездатні. Як гадається, ці люди ніколи не намагалися поставити собі це запитання – вони комфортно існують без такої відповіді, оскільки остання знаходиться у цілком іншій, не відомій для них реальності.
А між іншим, ця паралельна реальність існує поруч, на тих же вулицях, у тих же будинках. У ній люди не лише називають себе білорусами, але й на щодень вибирають ними бути. Нерідко через неймовірні зусилля, змагаючись із суспільством, яке відмовляє тобі у праві на існування. Розмовляючи білоруською, не зважаючи на те, що друзі і батьки вимагають, нерідко в ультимативній формі, говорити з ними «по-нормальному», себто по-російськи. Доводячи за межами батьківщини, що є такий народ – білоруси, і що мають вони свою білоруську мову, свою особливу і багату культуру та історію, котру вони так само як інші культури та історії, люблять і поважають. Сидячи у в’язницях, оплачуючи шалені штрафи [лукашенківський метод розправи з інакомислячими – ред.], борються за своє надане від народження право: Бути Білорусом. Так і існують ці дві білоруські ментальності у двох паралельних білоруських реальностях. Проте часами, приблизно раз на півсторіччя, і вони об’єднуються, однак лише тимчасово, оскільки того потребує наявна дійсність.