Наше рішення не валятися на пляжах Таїланду, а вирушити в глиб країни визріло після слів випадково зустрінутого ченця: «На півночі Таїланд справжній»…
Рано-вранці, вмостившись у позашляховик, ми поїхали з цивілізованого Бангкоку.
Верхи на слоні
Варто від’їхати кілька кілометрів, і картину розвиненого азіатського капіталізму витісняють сільські пейзажі. Розкидані посеред рисових полів бамбукові будиночки, селяни в національному одязі… Ритм життя за межами мегаполіса, схоже, не змінився з часів Королівства Сіаму.
Маленьке містечко Канчанабурі – перша зупинка нашої подорожі. Для тайців це місце особливе. Дія знаменитого фільму «Міст через річку Квай» відбувалася саме тут. Японці, захопивши Таїланд під час Другої світової війни, силами військовополонених будували тут залізницю, що мала з’єднати країну із сусідньою Бірмою. Понад 50 тис. тайців і 16 тис. американських військовополонених загинули на будівництві, а інженерна споруда через річку Квай навіки увійшла в історію як «міст смерті». Сьогодні від залізниці лишився лише невеликий відрізок – грізне нагадування нащадкам про жахи війни. По мосту можна проїхати на старовинному паровозі.
Сумні думки, навіяні історією, зникли, тільки-но ми в’їхали в село слонів. Незважаючи на очевидну експлуатацію цих тварин у туристичному бізнесі, тайці слонів обожнюють.
Видершись по мотузяній драбині на дерево, а звідти перескочивши у дерев’яний кошик, прикріплений до спини слона, ми вирушаємо в дорогу джунглями подібно до королів. Щоправда, монарша пиха швидко зникає: їздити верхи на слоні – справа не така вже й комфортна. Добре, що на шиї тварини сидить погонич, якому цей гігантський транспортний засіб довіряє і якого беззаперечно слухається.
Нашому погоничу було щонайбільше 14 років, і дивився він все більше на нас, попутно практикуючи свою англійську. «Мій» слон і сам упевнено рухався знайомими стежками, змушуючи нас завмирати від страху на спусках і підйомах. Побачивши річку, наш транспорт помітно пришвидшив ходу. І ось він із переможним криком увійшов у воду, збираючись, вочевидь, ощасливити нас купанням. Але, на щастя, вчасно передумав. І як після цього не любити цих милих тварин!
На річці Квай
Усе ще похитуючись на нетвердих ногах після катання на слоні, ми вирушаємо вниз за течією річки Квай на бамбукових плотах. На берегах навколо – глухі джунглі, що лякають дивними звуками зі своїх надр. І ні душі… На шляху нам зрідка трапляються плоти-будинки місцевих мешканців. Зупинка – пересідаємо в моторні човни на крихітному дерев’яному причалі. Швидкість, бризки води… До готелю River Kwai Jungle Rafts інакше не дістатися, він розташований посеред джунглів просто на річці. Тут усе наближене до природних умов: немає світла, тільки гасові лампи і смолоскипи, немає гарячої води… Але при цьому жодного дискомфорту, лише відчуття романтики.
Іншого такого вечора у своєму житті я не пам’ятаю: колоритні мешканці племені Мон освітлювали нашу вечерю смолоскипами, влаштувавши наостанок виставу з ритуальними танцями. Розмірено похитувався на річкових хвилях наш готель, догорали факели, а ми все ніяк не могли піти спати, слухаючи звуки джунглів і плескіт води під нами. Дивилися, як місяць відбивається в річці. Ідилія витіснила з голови всі сторонні думки, і стало зрозуміло, чому цей готель такий популярний поміж іноземців. Сюди тікають від благ цивілізації, тут можна відчути єдність із природою.
Вранці я прокинулася від пташиного гомону, що лунав з усіх боків. Побажати гостям доброго ранку, а заразом і прийняти душ у мене під верандою прийшло сімейство слонів. А з пернатими довелося поділитися своїм сніданком.
Тигрячий храм
За буддистськими легендами, перш ніж побачити повноту істини, Будда безліч разів перевтілювався в миру у різних тварин та людей. І одне зі своїх земних життів закінчив, добровільно віддавши своє тіло на поталу тигриці з голодними тигренятами.
Ченці невеликого лісового монастиря в провінції Канчанабурі ще не досягли такої духовної досконалості, як Будда. Але принаймні вже ділять із грізними хижаками свій дах і хліб насущний. І єднання з лісовими мешканцями, вміння відчувати їхній біль і радість, розуміти звірину мову не здається їм чимось дивним.
Знаменитий сьогодні на весь світ храм з’явився близько 20 років тому. І тільки-но відкрившись, став відомий в окрузі як притулок для всіх осиротілих та покалічених мешканців джунглів. Дикі тварини, що потребують допомоги, приходять сюди самі, інтуїтивно, стаючи або тимчасовими пацієнтами, або постійними жителями.
Півнячі забави
Наш позашляховик, взятий напрокат ще в Бангкоці, неквапливо котиться по гірському серпантину доріг. Поспішати нікуди і нічого – ми милуємося чудовими краєвидами з вікна: гори, смарагдового кольору поля… Можливо, не випадково статую Смарагдового Будди знайшли саме тут. Смарагдовий – колір рисових плантацій, а рис – це хліб країни, він годує всіх.
Північна столиця країни – містечко Чіангмай, що в ХIII столітті було столицею Королівства Ланна. Місто колись називали Трояндою Півночі (таїландської, звісно). І хоча відтоді багато чого змінилося – до неба злетіли хмарочоси, розділені швидкісними магістралями, – проте центр Чіангмая, як і раніше, зберігає свою колишню чарівність. У квітучих садах ховаються збудовані з дерева вілли, в тихих провулках височіють стародавні храми, а ресторани і сувенірні крамнички сперечаються одне з одним за увагу гостей.
По Чіангмаю можна бродити днями, не відчуваючи ні найменшої нудьги. А вечорами легко потрапити на змагання тайського боксу або на півнячі бої.
Володарки кілець
Провінція Мае Хон Сон виглядає на карті останнім елементом головоломної картинки-загадки під назвою Таїланд, якого бракує. Оточена з усіх боків горами і непрохідними джунглями, вона довгий час залишалася ізольованою від зовнішнього світу. Мае Хон Сон живе своїм розміреним життям, пожвавлюючись лише в ранкові години, у розпал торгівлі на міському ринку.
Мета нашої подорожі – Падаунг, гірське поселення довгошиїх людей. Шлях до них лежить заплутаними дорогами через джунглі. Побачене винагороджує сповна: одягнені в яскравий домотканий одяг, жінки гордо несуть десятки кілограмів блискучої міді на своїх тендітних видовжених шиях.
За однією з версій, здавна кільця були покликані захистити жінок племені від диких тигрів, що у великій кількості населяли джунглі. Інша, красивіша легенда розповідає про любов Вітру і Драконихи. Під час пологів первістка Вітер радісно кружляв навколо коханої, доки на світ не з’явилася перша людина племені. На честь того кружляння свого праотця жінки роду і носять на шиї мідні кільця.
Згідно з давньою традицією перше з них одягається на дівчинку в п’ять років. Протягом усього життя жінки ці кільця періодично додаються, витягуючи таким чином шию в середньому на 25–30 сантиметрів! Довгошиї жінки веселі й відкриті, із задоволенням розмовляють із прибульцями, грають на саморобних гітарах. Схоже, головна справа в сьогоднішньому житті Падаунга – приймати туристів.
Сонце ховається в глиб джунглів. Чернець мав рацію: хто не був на півночі, той не бачив Таїланду.
Повну версію статті дивіться тут: http://www.ut.net.ua/art/169/0/4124/