Normal
0
false
false
false
MicrosoftInternetExplorer4
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}
Ретродрама «Коко Шанель та Ігор Стравінський», що відкрила фестиваль «Молодість», продемонструвала універсальність французького режисера Яна Коунена. Після криваво-кримінального бойовика «Доберман», медитативного вестерну «Блуберрі» та іронічнї екранізації книжки «99 франків» Коунен взявся за реконструкцію пристрасті двох мистецьких величин
Я вирішив зняти «Коко Шанель та Ігор Стравінський», оскільки ця історія давала мені змогу розкрити тему стосунків чоловіка та жінки, але не в романтичному руслі, а в контексті дуже складної напруженої пристрасті. Крім того, це роман між двома видатними митцями XX сторіччя. Дія фільму відбувається у 1920-х – найпрекрасніша з погляду естетики доба. Однак найскладніше було відтворити не атмосферу двадцятих років, а прем’єру балету Ігоря Стравінського «Весна священна». Цією виставою розпочинається мій фільм, її відтворення – найамбіційніша сцена, яку я коли-небудь знімав у своєму житті. Я не намагався поставити її, як у театрі, адже ідея була в тому, щоб глядач побачив сценічне дійство, водночас відчув себе серед публіки, а також спостерігав за тим, що відбувається за лаштунками. У нас залишилося чимало історичних відомостей із приводу прем’єри «Весни священної» 1913 року: фотографії костюмів, креслення рухів танцівників, навіть, фрази, які кричала обурена публіка. Цей вечір був найгучнішим скандалом в історії сучасної музики, він став хрестоматійним випадком для всіх музикантів. Якщо уявити, що про балет Стравінського з часом забули і раптом знайшли б, усі тоді здивувалися б, наскільки сучасна і новаторська ця вистава, наскільки вона випереджала час! І я захоплююся творцями «Весни священної», а це і Ніжинський, і Реріх, і Дягілєв, відтак для мене було важливим віддати їм належне, а не скрупульозно вкорінюватися в їхню творчість.
Стрічку «Коко Шанель та Ігор Стравінський» можна сприймати по-різному: хтось зрозуміє її лише як сумну історію кохання, а хтось віднайде і глибші підтексти. Мені ж здається, що різні персонажі фільму та їхні складні почуття зрештою ведуть до трансцендентності. До зустрічі з Шанель Стравінський отримує музику ніби з космосу, він не проживає її в реальності, але ця раптова пристрасть допомагає йому оживити, «відфільтрувати» музику крізь своє серце. Я думаю, що загалом кіно – це мистецтво, що має спрямовувати глядача в бік трансцендентності.
Ми живемо в реальності, про яку нам наука постачає інформацію. Проте коли йдеться про почуття, ми не шукатимемо раціональних пояснень і не звертатимемося до науковців, а запитаємо про них у кіношників, поетів, музикантів… Водночас кіно може нас підводити до певних соціальних поглядів, навіть коригувати їх. Або виконувати суто пізнавальну функцію, наприклад, розповісти про якісь невідомі загалові звичаї чи історію народу. Кіно може розважати, збуджувати, виховувати, шокувати – що завгодно. Тому дуже важливо, які саме наміри має режисер, – одна річ, якщо він хоче просто налякати людину, і зовсім інша – якщо глядач завдяки його творчості відчує катарсис, по-іншому погляне на певну проблему. Думаю, передусім кіно має змінювати людину. На щастя, в реальному житті ми майже не стикаємося з ситуаціями, які часто зображують у стрічках, ми не опиняємося на межі життя і смерті. Порівняно з нашими бабусями й дідусями у нас спокійне життя – звісно, в когось більше, в когось менше. Але читаючи книжку чи переглядаючи фільм, ми переживаємо життя персонажів, які вирішують якісь метафізичні питання, чи стоять перед проблемою вибору, чи переживають страшні потрясіння. Будь-яка людина потребує інтелектуальної їжі, адже, зациклюючись на побутових проблемах і думаючи лише про те, як заплатити за газ, вона бідніє, поступово наближаючись до внутрішньої порожнечі.
Якраз європейське кіно і здатне наситити людину духовно, оскільки воно здебільшого відштовхується від принципів мистецтва. Європейський кінематограф надзвичайно важливий для всієї історії кіно. У Європі останнє слово на стадії монтажу завжди за режисером, а не за продюсером. Тобто у нас більш мистецька, артистична культура порівняно з Америкою. Раніше, якщо був потрібен великий бюджет для зйомок кіно, європейці працювали з американськими студіями. Однак зараз ця ситуація змінилася – європейські режисери можуть дозолити собі знімати масштабні фільми, не виїжджаючи з країни. Хоча говорити про європейське кіно як цілісне поняття важко, оскільки це неймовірне культурне розмаїття! Є італійське, шведське, англійське, німецьке, французьке кіно… І це справді величні кінематографи. Хоча зараз найкраще бути режисером у Франції. Це ідеальна країна для кінематографістів, адже нам дуже допомагає держава.