Галюцинація наживо

Є міста-сади, є міста-побачити і вмерти, а є Амстердам. Місто-Не-Можу-Повірити-Що-Таке-Буває. Місто-глюк. Мали рацію індійські мудреці – все майя, насправді Амстердама немає. До речі, Рембрандта також не було. А й справді, хіба можна повірити в реальність міста, яке починається з того, що прикордонник на паспортному контролі, мигцем глянувши в документ, вітає тебе з днем народження, що якраз за два дні? Ще й шкіриться у всі 64 зуби. Так отож.

 

Та ні, якраз Рембрандт, схоже, був. Є матеріальні підтвердження. Але відтоді його рідне місто зазнало чималих трансформацій. По-перше, колись, за рембрандтівських часів, амстердамці мали репутацію скнар і зануд. А він – він був, говорячи сучасною мовою, асоціальним елементом. Малював, що хотів і як хотів. Не дуже переймався продаваністю сюжетів і творчої манери, не кажучи вже про терміни здачі готової продукції. Відверто випробовував терпіння спонсорів. Свої борги він повернув через 350 років. Половина туристів приїздить до Амстердама, щоби побачити картини та офорти Рембрандта. Rijksmuseum, де виставлено основні його роботи (й, зокрема, знамениту «Нічну варту»), не дуже великий, але тут можна ввібрати атмосферу епохи, так би мовити, контекст. Адже зізнаймося: моделі художника видаються нам дещо… дивними, ніби неправильними. Не те, що в Гальса чи Вермеєра, які теж виставлені поруч. І тільки перебування в цьому повітрі, серед цих пам’яток (музей – свого роду гібрид між історичним і образотворчим) трохи прочищає свідомість і спонукає любити не ідеалізовані, добре зачісані ікони, а життя у формах самого життя. Так від самого початку – адже знайомство з містом починається з музею, чи не так? – Амстердам якось виправляє нормативну естетику, деформовану спогляданням дівчат із обкладинок «EGO» та пупсиків Євгенії Гапчинської. Процес остаточно закріплює відвідання музею Ван Гога.

 

 

На мерседесі до раю не заїдеш. Та вільним і щасливим мерседеси не потрібні. Вони їздять на роверах. Себто те, що всенький Амстердам пересувається виключно на велосипедах, знають усі. Але масштаб цього веселого божевілля відчуваєш лише наживо. Відразу, вийшовши з вокзалу. Всі інші будують паркувальні майданчики для автівок, в Амстердамі зводять багатоповерхові паркінги для роверів. Лісапеди скрізь, довжелезними лавами прив’язані до бильців кожного мосту, до стовпчиків, огорож, ліхтарів, гаків та парапетів. На роверах їздять на шопінг, на роботу, на каву, на побачення, «на буряки», на власне весілля й похорон любої бабусі. А бабуся в той же час наближається тим самим транспортним засобом до об’єкта охорони Св. Петром. Це форма свободи від статусних стереотипів. Ніщо так не зрівнює в правах злидарів та мільйонерів як ровер, якщо й ті, й інші вважають себе просто людьми. А людина – це насамперед особистість, що має право самовиражатися. Тому амстердамський велосипед здебільшого арт-об’єкт. Розписаний квіточками, з неймовірними кошиками за заднім сидінням, із гнутою виделкою «під чопер», із тачкою між кермом і переднім колесом. У тачку складуються діти, собаки, горщики з квітами й лантухи з супермаркету. Тільки в Амстердамі ви можете долучитися до пивної культури на «ровер-кнайпі»: спершу з-за рогу лунає пісня, потім вигулькує дерев’яна «гравіцапа», яка являє собою дашок, під ним – шинквас, на ньому – гальби з пивом, під ним – діжки з ним же, навколо – лави з відвідувачами, які… крутять педалі. Вся ця конструкція рухається за вільним маршрутом повз «пам’ятки архітектури». Троянди й виноград, і ніякої дихотомії. Взагалі, виникає враження, що ровер – це логічне продовження нижніх кінцівок пересічного амстердамця. Бо руками за кермо вони тримаються рідко. Це виглядає так: в одній руці пиво, в іншій цигарка… або: в лівій – кофр із контрабасом, у правій – мобілка… тощо. Перелік різних предметів можете скласти самі. І повне відчуття гармонії. Бо лише завдяки їй можна побачити щасливого тлустого чорного хлопця на ровері, який, прикривши в насолоді очі, «оперно» висвистує арію Ізабелли з вебберівських «Котів» на всю вулицю. До речі, ви теж можете легко влитися. Прокат роверів на кожному кроці. Щастя – це не дорого.

 

Середньовічних міст у Європі не бракує. Про давню забудову тут дбають, до того ж, не кожній столиці пощастить мати своїм мером Черновецького. Проте такої концентрації автентичної і водночас побутово-освоєної, яка активно діє, архітектурної старовини не зустрінеш ані в Празі, ані в Парижі. Навпроти дому Рембрандта – кнайпа, назва з натяком: «Нічна варта». Мовляв, сам геній тут банячив. Насправді брехня: пивниця відкрилася через 26 років після його смерті. Але ж три століття на одному місці для закладу громадського харчування – все одно вражає. Назви здебільшого без надмірної фантазії: «Три пляшки», «Три вершники», чомусь «П’ять мух». Окрім пива тут подають гіркі настоянки, які п’ються непомітно. Але якщо до того ти був неуважним, на виході на тебе чекає неприємний сюрприз: ландшафт навколо виглядає підозріло. Тобто геть усі будиночки якісь скособочені. Доводиться переконувати себе, що це результат не твого зловживання, а звичайної середньовічної практики: верхні поверхи нависають над нижніми, а з даху ще й стирчить балка з гаком. Авжеж усередині сходи вузькі, щось занести нагору – навіть не крам, якщо тут жив колись купець, а звичайне, скажімо, ліжко – доводилося виключно через вікна. Проте це раціональне поясненя. А емоційне перше враження – місто трохи випило. Або покурило.

 

 

«Куріння обов’язкове» – неодмінне застереження на кожному кафе-шопі. А то справді, ти що, витрішки ловити сюди зайшов? Це ж не зоопарк, а заклад громадського втикання. Зрозуміло, про маріхуаново-грибний легалайз у Голландії відомо скрізь. Амстердам пахне солодко. Те, що називається «штин», є питомою частиною міської атмосфери. Ти можеш, як лягава, принюхуючись, іти «великим каннабісним шляхом» від кафе до кафе, завертаючи в тісненькі вулички й тьмяні провулки, штовхатися в картатих замріяних компаніях і втикати на психоделічні вітрини в пахучому мороці. Віддаватися паралельному топосу, покладаючись лише на один із органів відчуттів. І ловити себе на думці, що ти вільний робити, що хочеш – можеш зайти й замовити дозу перпендикулярного щастя, а можеш так, швендяючи вулицями, «відвисати на вторяках» (пардон за специфічні вульгаризми, але точніше й не скажеш). Коли заборонений плід стає банальним продуктом базарних яток, він звільняється від додаткових обов’язково-адреналінових підпільних ритуалів. Хочеш пива – попий, а хочеш трави – покури. А хочеш – не покури. Свобода вільного вибору не дає шансу навмисного протесту проти соціальних табу й самому інституту табуювання, а залишається… свободою вільного вибору. А з вільною людиною фіг ви що зробите. Мені найсмішніше було уявляти real heart attack пересічного київського міліціянта, який («я в шоці») дивиться на кафе-шоп, обкурених веселих піплів під ним і нічого не може вдіяти, ані заарештувати, ані кийком по дупі, ані хабара струсити. Клас. Солодкі пахощі свободи.

 

 

 

Загальновідомо, що Амстердам – місто на воді. Системою каналів можна дістатися будь-якого місця в межах історичного центру, навіть на велосипед не треба сідати. Хай як дивно, але водний транспорт тут не вельми поширений, це вам не Венеція. Вештаються водою екскурсійні катери, біля порту стоїть трищогловий вітрильник часів «Піратів Карибського моря» – на жаль, не самих піратів, а фільму: бездоганно виконана копія. Сам порт до романтики міста не має стосунку, звичайна фабрика з обслуговування контейнерів. Залишаються хіба що баржі. Баржі як житло відомі навіть у Києві – екзотична й дорога забаганка. Тут це органічна частина пейзажу, без жодних ознак позерства. Згори вони прикрашені квітами, на палубі – шезлонги. Ввечері в них сидять господарі, п’ють пиво, реалізують забутий місцевий звичай жити на видноті. Донедавна ніяких ані завіс, ані жалюзі у вікнах голландців не було – звичай, який вів свій початок від іспанської окупації трьохсотрічної давнини. Нині це радше додаток до загальної атмосфери безтурботності. Але головне відчуття свободи дається тим, що на баржі ти нібито не прив’язаний до місця. Набридло – викликав буксир чи увімкнув двигун і рушив далі. Тільки де ще ти знайдеш таке вільне повітря?

 

 

Ви помітили, що не-вільне, затиснуте суспільство пізнається за ставленням до старих, дітей та тварин? Амстердам – край неляканих котів (зрозуміло, що зі старими й дітьми там теж усе гаразд). Коти скрізь. У них усміхнені ситі мармизи й зазвичай вони не швендяють, не шмигають і не жмуться злодійкувато під стіночкою. Вони млосно вилежуються. На сонячному боці вулиці, на дахах житлових барж, на газонах і стільчиках у кав’ярні. Зазвичай, так уже склалося, я перевіряю толерантність та ментальність якого-небудь міста за… кількістю та якістю котів. Собак усюди повно, а от коти, тварини зазвичай тероризовані й зашугані, вільно себе почувають не скрізь. У нас таким світлим «котячим» містом є Полтава. Але Амстердам б’є всі рекорди. І коти там незвичайні, «вільна тварина у вільному краї». По-перше, таке враження, що амстердамські коти теж ходять по кафе-шопам. По-друге, вони надзвичайно дружні й відкриті до спілкування, якщо вам вдалося таки тваринку розтуркати, то вона починає муркотіти, вигинатися звабливо, підставляючи черевце, й дозволяє гладити себе до нестями. По-третє, вони не їдять ковбаси. Не тому, що вередливі, а тому, що ситі. І по-четверте, амстердамські коти всі, як один, якихось неправдоподібних психоделічних барв – антра­ци­то­во-чорних із пурпуровим відливом, помаранчевих, блакитно-білих і божевільно-картатих, як ковдра з клаптиків. Напевно, насичене повітря свободи й хіпові традиції впливають на генний код. Люди там теж чудові.

 

 

Чому не французи з їхнім тяжінням до гарного й витонченого? Чому не англійці з їхньою любов’ю до садів? Чому голландці стали провідними постачальниками квітів для цілого світу? В цьому безперечно є щось ментальне: вдавати безтурботність, яка досягається важкою працею до сьомого поту. Зрозуміло, що в Амстердамі квіти скрізь. Їх продають на кожному розі, є чудовий ринок квітів на каналі Зінґель, де натураліст знайде все, що його душа забажає: насіння й щепи, цибулини й добрива – і, звичайно ж, усі можливі квітучі рослини, зрізані чи в горщиках. У мініатюрі те саме, в принципі, можна побачити й у нас (адже всі тюльпани, що продають в Україні, експортують із Голандії), тільки… розмір має значення. Ну й, звісно, кожне підвіконня, кожна шпаринка між стінами слугує для того, щоби поставити чи повісити горщичок із бегонією, про газони годі казати. Навіть у ставку в міському парку серед очерету ростуть не бур’яни, а дикі жовті півники заввишки метра в півтора. Є сенс вирощувати квіти, якщо їх ніхто не рве й не топче. Скажімо, це ще одне випробування свободи й випробування свободою.

Курви