Фестиваль документальних фільмів про права людини всьоме пройшов у столичному Будинку кіно, на тиждень вдихнувши у нього життя. Правозахисна проблематика так чи інакше присутня в роботах документалістів, тож Docudays UA впевнено займає нішу головного форуму документального кіно, поки «Контакт» зник із фестивальної мапи, а менші імпрези намагаються конкурувати з «Молодістю» на ниві ігрових стрічок. У межах правозахисного та творчого конкурсів Docudays UA було показано понад чотири десятки фільмів європейських режисерів. До цього варто додати ретроспективи кіноробіт українця Сергія Буковського та членів журі цьогорічного дійства: француза Патріка Барберіса й поляка Яцека Блавута. Крім того, у Блакитній вітальні Будинку кіно проводилася міжнародна майстерня з документального кіно Dragon Forum, на якій можна було представити свій проект і спробувати знайти для нього європейське фінансування.
Добірка фільмів не вражала брутальністю зображення та змістів, як це часом трапляється, приміром, на правозахисному фестивалі Movies that Matter у Нідерландах. Але причин пережити втому від співчуття було чимало й тут. «Втома від співчуття» – це дефініція стану, який може відчути людина, котра вимушено чи добровільно заглиблюється у світ чужого болю, страждання, незахищеності. І не обов’язково це занурення має відбуватися безпосередньо.
Полюси проблематик
Відкривав фестиваль гучно анонсований «Кролик по-берлінськи» польського режисера Бартека Конопки, номінований на цьогорічний «Оскар» у категорії «Найкращий документальний короткометражний фільм». У світлі нещодавнього ювілею падіння Берлінського муру режисер знайшов неочікуваний кут зору, дотепно й захопливо показуючи долю розділеного історією міста на прикладі кроликів, які довгий час жили між стулками берлінських мурів.
На старті фестивалю було показано стрічку «Вбивство напередодні весни» режисера з Білорусі Вольги Нікалайчик, у якій розповідається історія правозахисниці Яни Полякової, котра вчинила самогубство. Певною мірою фільм задав тон фестивалю, бо дав підстави й матеріал порівнювати далі те, про що і як знімають західні документалісти з тим, що потрапляє у фокус східноєвропейців із наймеш благополучної частини європейського континенту. І ці порівняння так чи інакше унаочнюють одну принципову відмінність. Якщо західні документалісти мислять категоріями проблем у царині дотримання конкретних прав конкретних людей, то режисери з протилежного краю Європи і далі мислять категоріями виживання й боротьби за самі основи буття людини (право на життя, повагу до гідності, свободу совісті). Страх так їх і не відвоювати або ж знову втратити – це життєтворче емоційне тло такого кіно. Класичний приклад першого – фільм «Безлюдна місцина» грека Андреаса Апостолідіса, в якому йдеться про долю племені масаї у Танзанії, котре брутально вигнали із земель пращурів під час створення національного парку Серенгеті. Класичний приклад другого – згаданий вище фільм білоруської документалістки. Таким чином, правозахисне кіно Заходу в умовах нестабільного, рецидивного світу Сходу трансформується в людинозахисне.
Проте часом це відбувається і в західній документалістиці, коли режисери намагаються порушити проблему придушення свободи людини в недемократичному світі, як це робить данець Андерс Естерґорд у своєму фільмі «Бірма ВЖ – репортаж із закритої країни». Фільм є переконливим і за змістом, і за формою. Він змонтований на основі унікальних документальних кадрів повстання ченців 2007 року, яке активно підтримали пригнічені військовою диктатурою прості люди. Його автори також здійснили доволі органічну, позбавлену постановочної нав’язливості реставрацію дій бірманських журналістів, які, ризикуючи життям, готували репортажі для західних телеканалів. Диктаторська влада наважилася стріляти в ченців – і повстання захлинулося. Як і попередній великий спротив 1988 року. Відчай змарнованих і непочутих поколінь наповнював кадри стрічки, формуючи атмосферу отого самого людинозахисного кіно.
У фокусі – Україна
Окрім ретроспективи Сергія Буковського, на фестивалі було представлено два фільми українських режисерів. «Україна ще й досі є країною поодиноких героїв. Підсвідомо я обираю таких людей, які тримають на собі землю, є її охоронцями», – каже наш режисер Дмитро Тяжлов про головного героя стрічки «Я пам'ятник собі».
76-річний Євген Хватов із невеликого волинського села має дивовижне хобі: він ставить виготовлені власноруч пам’ятники, хрести на могилах німецьких, радянських, польських, українських солдатів. Для нього всі рівні: воїн УПА, воїн Червоної армії, солдат вермахту, солдат Армії Крайової. Режисер працював над фільмом чотири роки. У підсумку з’явилася документальна робота, що є дуже позитивним проявом оздоровлення українського кінематографічного дискурсу, коли кіно долучається до творення картини світу без ворогів, без плачів, без комплексів жертв, без пафосу й короткозорості хуторянства.
Інший український режисер Максим Васянович продемонстрував фільм «Мама померла в суботу на кухні», вже відзначений як найкраща стрічка «Української кінопанорами» на кінофестивалі «Молодість-2009». Зрештою, саме цей фільм отримав головну нагороду творчого конкурсу Docudays UA («за тишу, гучнішу за галас»). Лише присвячений матері, він насправді розповідає про батька режисера, який відмовився від кар’єри диригента в Москві, щоб залишитися з родиною у Житомирі. Стрічка дуже тонко втягує глядача в діалог із феллінівськими персонажами провінційної філармонії (алюзія на фільм Федеріко Фелліні «Репетиція оркестру». – Ред.). Саме в Житомирській філармонії пропрацював багато років головний герой Микола Васянович. Нерозбещені увагою і життям герої легко розкриваються перед камерою. Віддавши головну нагороду імпрези цьому фільму, журі запропонувало доволі широку, інклюзивну концепцію самого поняття «кіно про права людини». Західні фести знову ж таки більш зорієнтовані на конкретнопроблемні стрічки з приголомшливими кадрами й змістом. Київський фестиваль зробив вибір на користь світоглядності й оголеності не фактів, а душі героїв.
Куди частіше Україна поставала у кадрах іноземних режисерів, що звертали погляди своїх камер у бік нашої країни, документальне віддзеркалення якої так рідко випадає бачити на екранах. Так, у словацькому фільмі «Кордон» показана доля села Слеменце, одна частина якого – закарпатські Малі Селменці. Розділене ще після закінчення Другої світової війни, село переживає падіння одних кордонів і появу інших, значно потужніших.
Другий рік поспіль на фестивалі Docudays UA домінує Крим, до того ж зображується цей «рай на землі» як доволі депресивне місце. Поміж колоритних героїв фільму «Пірс Аполонівки» –
80-річна кримчанка Галина, двоє рибалок Вова та Андрій, колишній в’язень і відставний міліціонер, а також підлітки, які діляться своїми враженнями від вживання наркотиків. «Увесь світ такий, – каже німецький режисер румунського походження Андрей Шварц про свою стрічку. – Всюди є занепалі регіони. Я походжу з невеличкого району в Бухаресті, що лежить поза багатим центром міста. І тому ця атмосфера міської окраїни мені близька. Мені подобається знімати про такі соціальні острови. Показувати великі панорами – це завжди занадто теоретично, в той час як, спостерігаючи за таким островом, можна багато дізнатися про цілу країну. Але передусім це, звісно, люди, які захоплюють».
Деякі представлені на фестивалі фільми, попри непогане виконання, мали доволі передбачувані сюжети. «Телеканали на кшталт ZDF i ARTE погоджуються фінансувати документальні стрічки лише з готовим сценарієм, – відзначає тенденції сучасної документалістики PR-директор фестивалю сценарист Дар'я Аверченко. – Але ж документальне кіно – це жанр несподіванки і везіння. «Зроблені» документальні фільми видно за кілометр». А якщо вже вони претендують називатися документальними із залученням не професійних акторів, а звичайних людей, то ніде правди діти – деякі з них нагадують погано зіграні ігрові стрічки. Таке враження залишилося після перегляду фільму «Любов на відстані» шведського режисера Магнуса Ґерттена про киргизького заробітчанина в Москві. Однак, попри наявність кількох робіт-середнячків, програма цьогорічного Docudays UA була найсильнішою за весь час проведення фестивалю завдяки розширеній географії учасників, хорошій організації та різноманітній, а головне актуальній тематиці, що часто торкалася проблем Східної Європи.[1776][1777]
Творчий конкурс
Головний приз:
«Мама померла в суботу на кухні», режисер Максим Васянович, Україна
Правозахисний конкурс
Головний приз:
Головний приз: «Бірма ВЖ – репортаж із закритої країни», режисер Андерс Естерґорд, Данія
Нагорода студентського журі:
«Найгірша компанія у світі», режисер Реґев Контес, Ізраїль
Спеціальний приз Національної спільки кінематографістів України:
«Довга дорога додому», режисер Алєксандр Ґорелік, Росія
Cпеціальний приз Української Гельсінської спілки з прав людини:
«Інша планета», режисер Ференц Молдовані, Угорщина
Приз глядацьких симпатій:
«Футбольний батько», режисер Міхал Йозвяк, Польща
Премія імені Андрія Матросова (продюсера та ідейного натхненника фестивалю):
"Плати й одружуйся", режисер Атанас Ґеорґієв, Македонія
DocuПравда з галактики Кін-Дза-Дза
У межах фестивалю Docudays UА Вольга Нікалайчик презентувала фільм «Вбивство напередодні весни», 2010. Стрічка присвячена молодій білоруській правозахисниці Яні Поляковій. Після побиттів, звинувачень у наклепі, погроз і фейлетону в газеті «Советская Белоруссия» в березні 2009-го Яна наклала на себе руки
Коли я задумалася над тим, яка метафора найвлучніше описала б сучасну Білорусь, то спала на думку галактика Кін-Дза-Дза з однойменного фільму Георгія Данелії. Оті іржаві гравіцапи літають сьогодні в нашій країні. Це дуже актуальна паралель на рівні нюансів.
У білоруській незалежній документалістиці виживають лише найсильніші, ті, хто може працювати зі страшними темами. Займатися нею ще й небезпечно. Але правда сильніша за страх. Це основний принцип у такій роботі.
Сьогодні частина наших документалістів працює в повному підпіллі. Ми конспіруємося, коли потрібно організувати зйомку. Фактично це документалістика, яка робиться на кухні. Поміж публічних режисерів я б назвала імена Віктора Корзуна, Олега Дашкевича. Багатьох не хочу називати, бо вони працюють під псевдонімами. Себе я в титри ставлю, бо вважаю, що мене захищає моя публічність. Багато ж хто побоюється, що така діяльність може позначитися на дітях, які вчаться в університетах, на батьках, які ще працюють.
І ось у цих умовах підпілля регулярно з’являються якісні, талановиті роботи. При цьому білоруське «андеграундне» документальне кіно є стовідсотково білоруськомовним. Якщо ми колись зможемо запустити в нашій країні вільний телеканал, то вже на старті матимемо, що показати. За останні 3–4 роки в країні було знято щонайменше 100 хороших документальних фільмів. Вони менш близькі європейцям, але українцям дуже зрозумілі. Знято стрічки про злочини сталінізму, про Другу світову, коли, насправді, білоруси не раділи Червоній армії і не слухали біля пічки «Голос Москви». Тоді було вбито багато людей, ще до війни на території нашої країни проводили спільні марші німців та енкаведистів. Трапляються навіть такі рідкісні випадки, коли білоруське документальне кіно, яке успішно проходить цензуру, потрапляє на державний культурний телеканал «Лад». Це такі нейтральні фільми про замки, князів, навіть про Велике Литовське князівство. І це трохи дивує, бо, за ідеологією Аляксандра Лукашенка, все білоруське починається з Жовтневої революції. А от якщо хтось хоче отримати державні гроші на документальний кінопроект, то має обирати таку зручну тему, як, наприклад, «успіхи дружнього нам Ірану».
Коли порівняти нашу документалістику із західною, то насамперед упадає в око те, що там знімають фільми переважно про проблеми далеких країн та інших народів. Ми ж працюємо, щоб рятувати людей від небезпечних ситуацій у власній країні, рятувати від сфабрикованих кримінальних справ, від знущання з людської гідності. Звісно, хотілося б захищати людину в контексті її співіснування з природою, порушувати екологічні проблеми. Але це інший рівень правозахисного кіно, який можна розвивати тільки тоді, коли вже є стабільна, здорова політико-правова система. А коли в країні за величезні кошти будують гігантські палаци спорту й не будують жодної лікарні, то нам доводиться бити на сполох. До речі, це міф, що наші соціальна система й система охорони здоров’я функціонують добре. Приміром, білорусам треба чекати по два-три місяці, щоб здати спеціальні аналізи крові. Бували випадки, коли люди з Литви та України, наслухавшись державної пропаганди про нібито дуже благополучне життя в Білорусі, продавали квартири на батьківщині й переїжджали до нас. Але, зіткнувшись із реальністю, впадали в повний відчай.
Зараз у мене виникають певні побоювання щодо України. Ви в жодному разі не повинні звернути на той шлях, яким пішла Білорусь. Ваші правозахисники говорять про різке погіршення ситуації з правами людини, бо новим міністрам ця проблематика не цікава. Українцям потрібно щодень щось робити в цьому керунку. Нинішній шлях Білорусі – це занепад цивілізаційний, в умовах якого можуть траплятися такі трагедії, про які я зняла фільм. І ми вже маємо довгий список жертв. Крім того, ми, білоруси, сподіваємося на вашу допомогу: ви поруч, ви нас розумієте. Ви не повинні дозволити новій владі утвердити холуйське ставлення до людини.