23 травня завершився 55-й Варшавський міжнародний книжковий ярмарок, який у Польщі здобув репутацію найпотужнішої книжкової події року. В Палаці культури були традиційно представлені національні стенди країн-учасниць (географія яких доволі широка й охоплювала Японію, Пакистан, ПАР тощо) та їхніх видавництв. Книжкове дійство відбувалося під знаком Фридерика Шопена. До річниці композитора поляки випустили багато продукції: книжки, музичні обробки та повне зібрання його творів.
Україну цього разу репрезентували три стенди: державний, видавництва «Темпора» та Книгарні «Є». Теоретично національний інформаційний щит охоплював 70 українських видавництв – приблизно стільки ж, наприклад, зібрав стенд Росії. Однак на практиці він символізував усю печерність державної промоції української культури. Саме печерність, а не «печерність». Книжки лежали зібганими стосами на землі біля стін. Для того щоб спілкуватися з відвідувачами, господарі українського національного стенду вибрали «найміжнароднішу» мову – російську. Однак це не допомогло їм дохідливо пояснити зацікавленим в українських новинках, які саме примірники в них є, а яких немає. Тому складалося враження, що далеко не всі заявлені в програмі 70 видавництв привезли хоча б одну книжку. Напис на національному стенді чи не єдиний на виставці не був транслітерований латинкою. Для повноти картини бракувало тільки шароварів, великого короваю з вишиваним рушником та сала з самогоном.
Натомість приватні стенди, які брали участь у ярмарку без жодної державної підтримки, виглядали цілком пристойно на тлі інших. У їхніх програмах були презентації й зустрічі з українськими письменниками та вченими, які набагато краще представляли вітчизняний книгодрук, ніж національний стенд. Отож варшавська виставка вкотре унаочнила, що попри постійні декларації про європеїзацію українців, державний віз культури й нині там.