Місто-мікс

Добропорядні буржуа у Шарлоттенбурзі, різнокаліберні фріки на Александерплатц, турецькі й марокканські мігранти Кройцберґа або буржуазно-богемні дітки у модному Пренц­лауберзі – кожен район Берліна дає безліч можливостей для перевтілення, а саме місто заражає духом свободи.

Уявна стіна

Місце, по якому колись проходив Берлінський мур, зараз позначене ледь помітною лінією. «Я долаю цей кордон по кілька разів на день. Але моє серце все одно щоразу сповнюється радістю», – розповідає Ульріке Батмалоу, коли переїжджаємо автівкою позначку колишнього кордону, що тепер пролягає просто посеред автостради. Доки дістаємося до височенної колони, увінчаної золотою Вік­торією, дізнаюся, що зазвичай німецька молодь, а надто східнонімецькі однолітки Ульріке не вважають свою країну привабливою для життя і прагнуть поїхати деінде. Сама ж Ульріке, перш ніж оселитися в Берліні, поїхала шукати себе до Сибіру і прожила в Росії загалом п’ять років.
Радянський режим перетворив Берлін на метафору двох світів, розділених цілком конкретною, але водночас символічною стіною. Вже 20 років берлінці переконані, що власноруч творили у своєму місті істо­рію всієї планети.

Східний і західний Берлін були розділені 40 років, а після падіння муру мали навіть різні запахи, бо опалювалися різним вугіллям. Біля муру свого часу побудували гуртожитки для мігрантів та малозабезпечених, які потім опинилися в одному з найдорожчих районів воз­з’єднаного міста. Зшитий наче з двох ідеологічних клаптів, нинішній Берлін не має єдиного центру ще й тому, що утворився колись із довколишніх сіл. Зараз вони переросли в мікрорайони, які мають власні маленькі центри, з ратушами і центральними площами, а також вулицями Берлінськими, що є цікавим топографічним нонсенсом для Берліна.

Нічна прогулянка

На зустріч із моїми друзями Андреасом і Анною спершу їду на метро – разом із велосипедом заходжу до спеціального вагона, до підземки ж спустилася ліфтом. Андреас крутить кіно у літньому кінотеатрі, Анна – художниця і майбутній сценограф. На пропозицію покататися реагують мляво – веломашина для них не прогулянковий транспорт, а щоденний засіб пересування. Звісно, велосипеди в Берліні також крадуть, але й купити їх можна на фломаркті (блошиному ринку) за якісь €20. Велосипедні доріжки, світлофори і дороговкази, а до всього ще й зручні велосипедні маршрути, які можна знайти в інтернеті, роблять велосипед зручним тутешнім транспортом. Тож ним користуються всі – від пенсіонерів до малюків, турботливо посаджених мамами у мініатюрні сидіння або прилаштовані до велосипедів візки.

А перед нами – нічна подорож від Потцдамерплатц через Унтер-ден-Лінден й околиці телевежі кудись на схід повз бари, кінотеатри, ресторани та овочеві крамнички. Нічними вуличками шмигають ошалілі велосипедисти, довговолосі повії, одягнені в корсети і високі ботфорти, ведуть за собою в пітьму худорлявих клерків, гаснуть вітрини з найрізноманітнішим second-непотребом. А вже заблукавши в одноманітних соціалістичних висотках, повертаємо назад, орієнтуючись на телевежу Алекс. 

Берлін вражає графіті на бічних стінах величезних будинків, яке бачиш із вікон потягу або міської електрички (ес-бану), особливо на відрізку між Весткройцем і Осткройцем.

Музеї й мистецтво

День у Берліні можна присвятити музеям, тільки одного навряд чи вистачить. Окрім музейного острова з погруддям прекрасної Ніфертіті, музею «Гамбурґер Бангоф» з провокативними колекціями сучасного мистецтва, Старої і Нової національних галерей, музею «Брю­­ке» з німецькими експресіоністами є ще вартий уваги Музей еротики Беате Уве на Зоолоґіше ґартен. А в Музеї кіно на Потцдамерплатц можна переглянути старі фільми із зірками німецького кінематографа 1920-х років Генні Портен, Ферн Андрою і Астою Нільсен, утіленнями ідеалу іншої, вже не зовсім зрозумілої для нас краси.  

Неподалік Бранденбурзьких воріт розташований Музей Голокосту – пам’ять мільйонів загиблих євреїв. Земля під ногами плавно опускається, і ви опиняєтеся в оточенні високого сірого каменю. І хоча з будь-якої точки музею видно вихід, все одно трохи страшно його не знайти.  

Досліджуючи «Далекий Схід» Берліна вдень, зайдіть до Музею Штазі, НДРівського сателіта КДБ. У ньому можна не тільки побачити унікальні зразки німецького соцреалізму, а й почути про особливості німецького соціалізму, обо­в’­я­з­ковим завданням якого було викликати страх перед системою в населення. Громадянин мав бути свідомим того, що за його діями стежать. Не можна без сміху дивитися на викопне технічне оснащення Бонда, чи то пак Штірліца, – величезний мікрофон, прихований у краватці, сумки з диктофонами на бобінах, каністру з вмонтованим у неї велетенським фото-апаратом.

Урбаністичні галявини й озера

Берлін за своєю площею близький до Парижа, єдина різниця в тому, що в Берліні на такій площі живе 3,5 млн населення, а в Парижі – 12. Чого варта лише величезна галявина перед бундестагом просто в центрі міста! Прогулянка Берліном може    пере­творитися на суцільне відкриття берлінських озер, що ховаються від стороннього ока в неочікуваних закапелках. Моє улюблене розташоване неподалік Олімпійського стадіону, пря­мо посеред цвинтаря «Вальдфрідгоф» на Геерштрассе. У цьому озері зелена вода, а довкола по берегах маленькі доглянуті могилки, ряди яких розходяться від озера концентричними колами. У межах величе­­зного Берліна лежить помережаний велосипедними доріжками ліс Ґруневальд, є навіть така зупинка ес-бану. На вихідні його запруджують берлінці, влаштовують родинні вилазки або просто повільно прогулюються лісовими стежками.

Густота населення безпосередньо впливає на велетенські площі берлінських квартир. Поки дивуємося височезним стелям у просторому помешканні нашої приятельки Ульріке, вона продовжує екскурсію: «Найцікавіше у нашій квартирі – це ось ця драбина. Вона веде на дах». Вилазимо і справді опиняємося на даху берлінської багатоповерхівки. Страшно. Визираємо на проспект, звідси видно ціле місто, його вежі, нескінченні антени на сусідніх дахах, дроти електромереж… Почуваємося володарями світу.

Будинки-нелегали

Покинуті будинки, яких у Берліні чимало, і їхнє подальше нелегальне заселення породили на заході ціле явище під назвою «сквоти». Західний Бер­лін до падіння муру був таким собі островом капіталізму, але водночас альтернативи і свободи. В той час як одні німці тікали від близького сусідства із соціалістичним блоком, залишаючи будинки, інші прагнули до нього потрапити, в основному це була богема.

До сьогодні залишки анархістських розкошів збереглися у вигляді так званих легальних сквотів, або резервацій. Однією з них є колишній універмаг, а зараз міжнародна комуна вільних художників Тахелес.

Повз один зі східноберлінських сквотів мені випало проїжджати. Будинок був густо розмальований апокаліптичними графіті з палаючим у вогні Берліном і його зруйнованими символами – телевежею Алекс і Бранденбурзькими воротами. Розбиті двері під’їзду вели в коридор, у якому стояла шафа з одягом, а на підлозі лежали матраци – для тих, кому ніде переночувати.

Згодом мені дуже хотілося повернутися у цей анархічний сквот на одну з party, але вдруге цієї вулиці я не знайшла. Мабуть, того будинку немає на жодній із карт міста, тому повернутися туди неможливо.

БУДЬМО, ГЕЙ! Традиційний парад секс-меншин у столиці Німеччини

ТРАНСПОРТ №1. Велосипеди – головний засіб пересування берлінців

ПРИМАРИ МУРУ.Настінне графіті у Кройцберзі