Шведська меланхолія

Спокуса побачити Північ надто сильна, щоб їй не піддатися. На порожньому пляжі Балтики здається, що торкнувся самого життя. Воно завжди починається там, звідки тікають туристи: у спорожнілих курортних містечках на морях, які й улітку не надто тішать теплом. Вітер з моря змітає з пляжів торгівців бурштином і смаженими каштанами. Але самотні велосипедисти так само приїздять сюди посумувати, бабці з повними кишенями крихт не полишають напризволяще лебедів, а закохані продовжують гуляти молом, тримаючи одне одного за рукавички.

 

Поромом на Швецію вирушаємо з польського портового міста Гдиня і пливемо цілу ніч до Карлскруни – на протилежний берег Балтійсь­ко­го моря. Мій приятель, а за сумісництвом і гід по Швеції Мачей Зборовський подорожує поромом че­рез Балтику щотижня – робота така. Тож провадить мене палубами, наче власним будинком.

 

Величезний 11-палубний білий пором Stena Baltica всередині виявляється схожим на готель, тільки тісні й аскетичні, наче келії, корабельні каюти із закругленими віконцями і двоповерховими ліжками натякають, що ми на воді. За вікном-ілюмінатором ще видно порт, але вже скоро за склом не буде нічого, крім сірих хвиль.

 

Раптом помічаємо, що вже відійшли у море… Ілюмінована вечірня Гдиня здаля – надзвичайне видовище, найкраще спостерігати його на кормі, до якої й ведуть зовнішні тераси. Корабель досить швидко відходить від берега, і вже тільки меланхолійне і до болю тривожне синхронне блимання червоного й зеленого маяків нагадує чомусь про дім, який так далеко і в якому зав­жди чекають.

 

А на теплоході, звісно ж, музика. Розважальна зона порому стандартно укомплектована: салон кра­си, гральні автомати, бари, ресторани та магазини з найрізноманітнішим алкоголем і непристойно дешевими парфумами. Усе, що можна маркувати, шведи маркують лосями, а поляки – лелеками.

Тим часом на восьмій палубі саме починається караоке. Весело не так співати самому, як спостерігати за хоробрими і п’яними відпочивальниками. Перший учасник отримує безплатний коктейль від бармена, інші «заводяться» вже у процесі. Наприкінці вечора відвідувачі диско-залу нагадуватимуть велику хорову капелу, і не можна буде не затягти відому з дитинства романтичну Pretty woman або пронизливу Lady in red…

 

 

Доки попиваємо мохіто, Мачек звертає мою увагу на галасливу компанію за столиком неподалік. Це шведи, звісно, шведи! Вони не можуть спокійно сприймати алкоголь і щоразу, як потрапляють на пором, пускаються берега, даруйте за каламбур. Сумна історія про шведів і алкоголь має давнє коріння, яке сягає ще тих неправдоподібних часів, коли Швеція була бідною країною. Власне кажучи, не так вже й давно, аж до 1920-х років. Тоді зі Швеції до Нового світу масово виїздили емігранти. Підраховано, що за все ХІХ – початок ХХ ст. країна втратила близько 1,5 млн мешканців – до 25% тодішнього населення. Ті ж, які залишалися, масово спивалися.

 

Але проти алкоголю повстали церква і парафіяльні громади, домігшись уведення державної монополії на роздрібний продаж алкоголю в країні. Тривалий час алкогольні напої відпускалися за картками, куди записували, скільки пляшок, коли і хто придбав. Наприкінці року кількість купленого алкоголю перераховували, а за перебір штрафували.

 

Державна монополія є й досі. Як приклад – у місті Карлскруна на 32 тис. мешканців – лише два магазини з алкоголем, та й ті в суботу зачиняються о 14.00. Це призвело до того, що майже у кожному шведському селі гонять самогон, а самі шведи втрачають розум у сусідніх «вільніших» країнах, де алкоголь дешевий і доступний. 

 

На борту можна розплачуватися і кронами, і злотими. Тож якщо продавець запитає вас: «Кронечкі? Злотуфкі?», давайте злоті. Крони бажано було б поміняти ще в Польщі, адже курс на кораблі не дуже вигідний. Проте це все ж таки краще, ніж у самій Швеції. Зате абсолютно всюди приймають банківські картки.

 

 

Карлскруну називають містом на 33 усміхнених островах. Карл ХІ заклав твердиню свого імені у 1680 році, щоб розмістити тут флот. Для оборони країни потрібен був порт у водах, що не замерзають узимку. Морський вишкіл відчувається у місті й тепер: одягнуті у форму курсанти військово-морського коледжу шпацирують широкими вулицями, що будувалися з урахуванням проведення військових парадів, а найбільший у місті культурний заклад – Музей військового флоту. У ньому можна не тільки полазити по підводному човні, а й погребти веслами, спробувати пройти по натягнутому канату, покрутити штурвал і позбивати ворожі кораблі на екрані комп’ютера. Важко байдуже пройти повз величезну колекцію корабельних ростральних фігур – екзальтованих дів, королів або античних богів, які містилися на носі корабля. Кажуть, що саме за цими «головами», а не за назвою, неписьменні моряки впізнавали свій корабель, повертаючись із нетверезих вилазок на берег.

 

Поблизу музею – міський пляж і дитячі майданчики. У прозорій і студеній морській воді виблискує кожен камінчик – ледве стримуєшся, щоб не зійти сходами на дно, наче у задзеркальний вимір. Вода глибоко врізається в місто, оздоблюючи його вулиці набережними й пришвартованими до берега яхтами і човнами.

Від міста щопівгодини курсує безплатний жовтий кораблик до колишнього острова воєнного призначення Аспьо. На ньому міститься оборонна фортеця Дроттнінґсшер, що стереже західні підступи до порту з моря.

 

Посеред набережної, викладеної бруківкою, завмерла бронзова продавчиня риби з повним кошиком бронзових оселедців. Раніше тут був рибний базар, а тепер – гавань для пасажирських суденець.

 

Ретельно сплановане пізньоренесансне місто-порт Карлскруна внесене до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО одночасно зі Львовом. У центрі є Ринкова площа з ратушею, бароковими костелами і пам’ятником Карлові ХІ – засновнику міста. Щовівторка і щоп’ятниці на ринку, як і годиться, ведеться торгівля. Продають там яйця, овочі й багато квітів. Церква Святої Трійці, ще звана Німецькою, і досі недобудована. «Забракло грошей», – виправдовуються місцеві.

 

 

 

Цікавий і найстаріший район Карлскруни, що називається Бьоркхольмен (Березовий пагорб). Подейкують, що тамтешні будиночки тому такі маленькі, що збудовані з дошок, які таємно виносили з верфі. Раніше в такому однокімнатному будиночку мешкала велика родина, а тепер кілька об’єднуються в одну «будинкоквартиру», таунхаус із невеличким садом-городом.

 

Є в місті й стратегічний об’єкт – військова верф, що прославилася виробництвом корветів Visby, практично непомітних для радарів. З почуття делікатності і поваги до шведів польські гіди просять туристів не фотографувати навіть той бік вулиці, з якого видно верф.

 

Тим часом Мачек поспішає до своєї російськомовної туристичної групи, залишаючи мене з новою знайомою – гданською українкою Івоною Слойкою. Івона росла у Гданську, але вже п’ятий рік працює у Карлскруні, у тій-таки туристичній фірмі Stena Line, що й здійснює ­подорожі на поромі. «Величезна ­перевага Швеції – це спокій і відчуття безпеки. Тут добре виховувати дітей, – переконана мати 14‑річної Катаржини, – не страшно залишати їх без нагляду, відпускати кататися на велосипеді».

 

Супроводжуючи мене містом, Івона звертає увагу на меблевий магазинчик – там можна оглянути артефакти всесвітньо відомого скандинавського дизайну. Дизайнерськими у Швеції можуть бути навіть упаковки для таблеток! Такий індивідуальний підхід до абсолютно вжиткових речей не може не захоплювати.

 

 

 

Чи й справді Швеція така сіра і депресивна, як її іронічно зобразив режисер Рой Андерсон у фільмі «Ти, живий»? Ні, це країна дуже різнобарвна. Різноманітні за формою, але незмінно маленькі й затишні будиночки мерехтять яскравими кольорами – від жовтого до рожевого. А в найстарішому районі міста Бьоркхольмен – переважно сині. Такою Карлскруна була не завжди: до початку ХХ ст. будинки фарбували монотонно у колір міді. Вже пізніше розбагатіла Швеція пережила справжню революцію фарб. Давній колір має хіба що Костел адміралтейства ХVII ст. Впадають в око і яскраві, повсюди розвішені синьо-жовті прапорці, адже це кольори національного прапора Швеції.

 

Блукаючи вуличками Карлс­круни, не можна не замилуватися розміреним побутом її мешканців: затишними двориками, вітровказами у формі вітрильників, повсюдними статуетками чайок і качок, червоною черепицею. По-пів­ніч­но­му суворі старі кам’яниці випромінюють велич і незайманість, адже ця країна востаннє воювала ще за Наполеона.

 

Натрапляю на вітрину, завалену антикваріатом. А за склом чого тільки немає! Срібні кавники, кавомолки, порцелянові тарілки, дерев’яна розмальована ложка, портрет хлопчика у костюмі моряка, мідні вази, лебеді-цукерниці, колоніальні статуетки, кавові сервізи з перламутровим відливом, іржава гасова лампа, шкатулки, дерев’яний кінь-качалка… Як прикро ходити навколо такого багатства без крони в кишені! Хтозна, чи приймають кредитки у такому магазині? О, тут ще годинники, що зупинилися минулого століття, позолочені рами, товстелезні альбоми з пожовклими фотографіями людей, які існують вже тільки на них, вибляклі оксамитові абажури, жовті пластмасові тюльпани… Таке враження, що речі давно витіснили людей із цього помешкання і живуть у ньому своїм мовчазним життям. І раптом я! Я, я у старовинному дзеркалі.

 

Карлскруна в обідню п’ятничну пору майже порожня, хоча, проходячи повз вікна офісів, на робочих місцях можна помітити лінькуватий офісний планктон. Попід будинками багато велосипедів, автомобілів на диво мало, та й ті якісь маленькі. Люд висипає на центральні вулиці – торговельні артерії міс­та – десь по четвертій. Особливо захоплює різноманіття вовняних аксесуарів у молодих шведок і шведів – надмір рукавичок, шапок і шарфів, які ні на яких подіумах не виглядатимуть так вишукано і природно.

 

На спогад про Північ купую теплі навушники для велосипедних прогулянок. Хоч насправді тут не так вже й зимно, адже приморський клімат доволі помірний завдяки Гольфстріму. Тож і холод шведський якийсь м’який, як пухнаста рукавичка.