Феєрверки для Пречистої

Затори на дорогах, кучугури снігу на смарагдових пальмах та змерзлих квітах. Додайте до цього галас дітлахів, які борсаються у завірюсі, що швидко тане. Такою незвичною запам’ятається валенсійцям щойно проминула зима.

 

 

І хоча за всю зиму сталися лише три такі дні, раділа не лише малеча, а й дорослі, котрі опікуються мережею зрошувальних каналів. Ці водні артерії щільно розкреслили колосальну рівнину, годувальницю всієї Іспанії – уерту, як іменують її валенсійці. «Небеса на землі» – шанобливо й палко називали її колись маври.

 

Гранатові, помаранчеві й лимонні плантації, вони вже починають квітнути. Далі – поля пшениці, соняхів, кукурудзи й рису: з них знімають до трьох урожаїв упродовж року. Матиме Іспанія ніжні яблука, терпкі груші, запаморочливий виноград, полуниці, овочі, й насамкінець, шовковиці. Ними живляться ма­ню­ні-черв’ячки, аби мати наснагу на плетиво тендітних шовкових коконів. Та всі ці дари природи можливі лише за однієї умови: рівчачками, що їх проклали ще римляни в І ст. до н. е., має дзюрчати вода.

 

Вона струмить із прилеглих синіх гір, мчить до моря вередливою річкою Турією, під час дощу її дбайливо збирають у спеціальні ємності, давні – кам’яні й сучасні – сталеві. І все одно води бракує. Вихід знайшли маври, які володіли уертою 500 років. Вони започаткували так званий Водяний трибунал, що вже понад тисячоліття розподіляє життєдайну вологу по справедливості.

 

Дону Мануелю Сільва-Льопісу вже за 80, до пенсії він років 15 був членом цього Трибуналу. Тиждень познайомився з ним у центрі Валенсії на площі Вірхен. Разом із туристами дон Мануель споглядав за діями своїх наступників – засідання Трибуналу відбуваються привселюдно. Він і втаємничив нас у тонкощі процедури. «Засідання проходять щочетверга рівно в полудень. Як бачите, членів Трибуналу – вісім, за кількістю головних зрошувальних каналів. Тут у відкритому засіданні вони й вирішують, скільки води має потрапити на кожну плантацію протягом наступного тижня. Тут вони мають залагодити всі суперечки між землевласниками. До речі, в обговорення може втрутитися будь-хто з мешканців Валенсії. Інколи після такого втручання всі попередні домовленості летять шкереберть, – каже дон Мануель. – Ось така мавританська традиція дісталася нам у спадок. А чи зрозуміли ви, що засідання Трибуналу ведеться не іспанською, а винятково валенсійською? Це вже наша традиція».

 

Усе просто: низенький металевий парканчик, вісім стільців – і повна демократія.

 

 

Трибунал засідає просто неба біля порталу собору Апостолів (ХІV ст.). А східну частину площі Вірхен прикрашає капличка Нуестра Сеньйора де лос Десампарадос (ХVІІ ст.) – Богоматері всіх беззахисних, покровительки Валенсії. Невеличка й вишукана, ця споруда не знітилася перед готичною величчю палацу Хенералідад (ХV ст.). Колись там засідали кортеси, тобто відбувалися зібрання дворян, зараз там засідають депутати міської ради. Одним із обов’язків кортесів було стягнення загального (генерального) податку. Звідси й назва палацу. А за рогом чи не найславетніша споруда Валенсії – кафед­ральний собор.

Його почали будувати у 1262 році на місці давньоримського храму Діани й мавританської мечеті. І таки закінчили, щоправда, витративши на це аж шість сторіч. Не поспішали, тому готика тут не суперечить неокласицизму, а обидва стилі разом – коктейлю італійського бароко з первісним романським каноном. А от камертон усієї композиції – дзвіницю Мігелете, не добудували й досі. З її верхнього майданчика можна до обрію роздивлятися вигадливу графіку каналів уерти й білі буруни далекого волошкового моря. А ще – марсіанські краєвиди сучасної Валенсії.

 

Місто науки та мистецтв – так називають цю хайтекову містерію, що загарбала давнє осушене русло річки Турії. Її фундатор – спадкоємець іспанського трону принц Феліпе, головний архітектор – всесвітньо відомий Сантьяго Калатрава. Будівництво розпочали 1996 року, й основна частина комплексу вже готова. Це, насамперед, Палац мистецтв королеви Софії з оперною та іншими театральними залами – чи то чудернацька величезна риба, чи то бридкий молюск, виштовхнутий океан­ськими хвилями. Крім того, Музей наук принца Феліпе: будівля на кшталт риб’ячого хребта з поставленою під кутом у 45° зубчастою колонадою. Тут життєві пазли людини, як от: народження, сон, побут, їжа, спорт, смерть, навчання тощо подані й проілюстровані за допомогою цифрових технологій, та ще й з інтерактивом. Світло, звуки, кольори, матеріали – й усе це можна самому вимірювати, змінювати, створювати, деформувати. До цього заохочує безліч яскравих табличок «Торкатися дозволяється!»

 

А тутешній Океанарій узагалі стирає межу між реальним і віртуальним. Блукати ним можна годинами. Голова йде обертом від величезних екранів, що калькують світ усіх морів та океанів. Їхнє продовження – підземні тунелі-галереї, скляні й прозорі, в яких борсаються справжні живі акули, мурени, дрібні риби, скати… Та й це не все: тут є також моржі, котики, білі ведмеді, качки, гуси-лебеді… Коли врешті-решт виберешся з цих лабіринтів на поверхню, побачиш усю цю живність у вольєрах чи в штучних водоймах. Тобто нагорі – зоопарк, внизу – океанарій, а поруч – дельфінарій, де кожні три години – вистава.

Та найголовніша метафора містечка – Емісферік, величезна споруда, що нагадує заплющене око. В ній розмістилися кінотеатр і пла нетарій. Це всередині. А ззовні, на фасаді, ще один кінотеатр – вуличний. Як повіка піднімається спеціальна панель, і у вигляді зіниці з’я­вля­єть­ся круглий екран на 900 м2. На ньому демонструють різні наукові стрічки. А вночі вигадливо освітлене «око» Емісферіка химерою віддзеркалюється в штучному озері. Саме тоді можна оцінити всю брутальність його сюрреалістичної краси.

 

 

Щороку з 15 по 19 березня місто накриває справжнє божевілля: відбувається найгучніше валенсійське дійство – Фальяс. Тобто Свято ляльок. Воно зароджується феєрверками ще на початку місяця. Тоді вечірнє та нічне небо укривають суцільні заграви. Піротехнічні вибухи хвилями цунамі глушать один одного, їдкий дим заважає дихати, а вулиці заповнюють не лише ґаволови-туристи, а й спецкомандос місцевих жителів. Із голови до п’ят одягнуті в чорне, зосереджені, вони неквапом розкидають під ноги перехожих невеличкі петарди й вибухові пакети. Ці волонтери – тільки чоловіки: дорослі й діти, немічні дідусі й здоровані, депутати парламенту й безробітні.

 

Долучився до цієї ризикованої забави й мій син. Повернувся з друзями вдосвіта. «Двадцять кілограмів петард порозкидали!» – вихваляються хлоп­ці. Не говорять – кричать, так їм вуха позакладало. Декілька таких днів – й Валенсія стає справжнім вулканом, аби розпочати наступний етап дійства, присвячений Мадонні.

 

Статую Пречистої виносять із каплички й мешканки міста три дні поспіль несуть їй квіти. Та не ті, що заманеться, а заздалегідь погоджені. Бо з цих троянд, цикламенів, гвоздик, гладіолусів за трафаретами викладають візерунки не лише на бруківці біля ніг покровительки Валенсії, а й на її шатах, руках і навіть обличчі.

 

«Вдягай, дитинко, мої строї – підеш із онукою замість мене. Я вже не в змозі», – пропонує мені бабця приятельки старовинний національний валенсійський костюм. Яскравий, оздоблений гаптуванням, бісером, перлами та коралями. Високу зачіску я прикрашаю черепаховим гребенем і мереженою чорною мантильєю. Квіти щойно зрізані, духмяні й росисті. По дорозі до Богоматері вслухаюсь у тужливі звуки численних самодіяльних оркестрів, роздивляюся бліді обличчя святково вбраних жінок: у багатьох на очах сльози. Біля статуї й сама плачу та чомусь не соромлюся цього.

 

В різних куточках міста впродовж цих днів – дарма, що піст, – відбуваються численні танцювальні конкурси виконавців валенсійської хоти й змагання з традиційної гри в кулі. Ну й, звісно, корида.

 

А на вулицях уже встановили близько п’ятисот композицій із фальяс: усюди бачимо групи з ляльок – і величезних, під двадцять метрів заввишки, й зовсім маленьких. Їх виготовляли протягом року: з картону, пап’є-маше, фанери, цупкого паперу. Вони уособлюють людські пороки, стихійні лиха, сатирично показують відомих політиків, зірок шоу-бізнесу, знаменитих тореро.

 

Три дні фальяс купаються у хвилях оркестрів і салютів, любові й захоплення сотень тисяч глядачів, які голосуванням вибирають дві найкращі ляльки: велику й маленьку. Переможниці потраплять до Музею фальяс, на всіх інших чекає страта в ніч проти 20 березня.

 

Рівно о 22.00, за наказом королеви свята, підпалюють маленькі ляльки. Пізніше, опівночі, – велетнів, і невдовзі вся Валенсія перетворюється на одне гігантське багаття. Його останні спалахи підхоплює грандіозний феєрверк. Небом котяться вогняні колеса, розквітають полум’яні квіти, крутяться зоряні дзиґи. Валенсія прощається з зимою…

 

Ранком, коли залишали готель, сіра тиша заколисувала місто. Сіра від вранішнього туману, від першого дощу. Сірими від утоми були і обличчя прибиральників, які потроху збирали попелясті залишки нічних безумств.