«Українська криза почалася не сьогодні й не вчора, а критика старих інтелектуальних моделей ведеться щонайменше від 1920-х років» – головна теза книги есеїв Ярослава Грицака «Життя, смерть та інші неприємності». Вміщені тут матеріали друкувалися в різних виданнях і, очевидно, в певному місці та в певний час справляли точковий ефект. Та від зібраних разом аргументів доктора історичних наук щодо занепаду проекту модерності враження набагато глибше.
Йдеться про історію негероїчну – те повсякдення, котре й складає нашу перспективу, але якого не бачимо за драматичними флеш-епізодами. Про що б не оповідав автор – демографічне становище або систему цінностей, місто як квінтесенцію сучасності чи методи фальсифікації фактів минувшини – скрізь він намагається розглядати українські реалії у світовому контексті. Системно й з урахуванням «напівтонів», старанно уникаючи дихотомії (біле – чорне, добро – зло…). Так само й з підходом до окремих знакових постатей, офіційна «канонізація» яких робить їх пласкими й нецікавими. Як от відбулося з Іваном Франком – обізнаність із подробицями його особистого життя адекватному сприйняттю творчості класика аж ніяк не шкодить.
Припускаю, що фаховим історикам та політологам наведені факти, цифри, докази відомі. Та саме ця книжка укладалася з розрахунку на якнайширшу аудиторію. Грицак свідомо не заводить читача в закапелки історії, а оперує цілком доступними прикладами. Від цього його есеї лише виграють, адже зрозумілий виклад – не ґандж, а свідчення ясності думки.