Були на селі

Жила собі в Йоркширі викладачка французької мови Діана Сеттерфілд – шанувальниця вікторіанських готичних романів. Вони подобалися їй настільки, що якось вирішила жінка від читання перейти до справи й сама написала книгу.

 

В анотації до її «Тринадцятої казки» йдеться не так про принади сюжету, як продаж прав на текст. Мовляв, аби мати честь оприлюднити цей шедевр, влаштували видавничий аукціон – безпрецедентний захід як на дебют. І переможці торгів ще дешево відбулися – лише $1 млн за публікацію на батьківщині й стільки ж за американське видання.

 

Поруч із цим повідомленням – фото пані бальзаківського віку, типової на вигляд училки. Під обкладинкою – твір величенького обсягу, в якому знайдемо чи не всі характерні для готичної літератури прийоми, теми та перипетії. Базова вторинність сюжету й сентиментальне підґрунтя «закамуфльовані» вільним і цілком сучасним письмом. Незаангажовані критики одностайно ганять авторку за відсутність власного голосу. Читачі так само дружно купують і насолоджуються книжкою в очікуванні екранізації.

 

 

У цій казковій історії відбилися три засадні для сьогоднішньої світової белетристики принципи: імітаційне підживлення давно розроблених жанру, стилю та/або теми, навмисне спрощення першотексту й використання промо-засобів (як авторами особисто, так і видавцями). Говоримо про белетристику в її класичному розумінні – художньої прози «середньої руки». Не настільки високочолої, щоб її розуміли тільки індивіди з Кембриджем за плечима. Й на відміну від масового читва, легкої, але не легковажної – яка затримається в пам’яті аудиторії принаймні одного покоління.

 

«Двигун торгівлі» в промоції наших літераторів – поки виняток, а не правило. Та попри ускладнені кризовими явищами хронічні недуги вітчизняного книговидавничого процесу, кілька минулих років, а особливо 2008-й, засвідчили: сучасна белетристика в Україні набирає обертів. Принципова відмінність від світових аналогів – через брак багатьох літературних ніш у нас пропозиція породжує попит.

 

 

Коли 12 вересня 2008 року я при­їхала на Форум книговидавців, то очам своїм не повірила, побачивши на біл-бордах і сітілайтах рекламу «Москалиці» Марії Матіос. Ці стилістично відмінні від інших рекламних повідомлень зображення на львівських вулицях здавалися міражами.

 

Сказати б: «Як результат – установлено рекорд: 3 тис. примірників розійшлися за три дні ярмарку». Проте причинно-наслід­­ковий зв’язок тут не такий оче­­видний. Першачок від нікому не відомого Люко Дашвара «Село не люди» без особливого розголосу стартував з позначки 7 тис. примірників і за рік досяг 35 тис. І лейбл переможця «Коронації Слова» йому лише на шкоду – за багато років ми звикли до відчутної частки графоманії, якій конкурс попервах давав широку дорогу. А премія BBC-2008 за другий роман «Молоко з кров’ю» наздогнала автора через чотири місяці після оприлюднення книги.

 

Примірники розліталися афористичними пиріжками ще до години письменницької слави, а не навпаки.

 

Та повертаючись до Матіос: звісно, видавництво «Піраміда» передбачило ажіотаж і одразу надрукувало 25 тис. примірників. Це не мільйонні наклади, звичні, наприклад, для ринку англомовної продукції. Проте якщо врахувати не лише потенціал нашої аудиторії, але й захаращеність вітчизняних магазинів і яток російськими книжками, така цифра видасться доволі оптимістичною. Тим більше, ледь не вчора «український бестселер» далі трьох-п’яти тисяч екземплярів не потикався.

 

Свою роль зіграла також вищезгадана «особливість» – Фо­рум-2008 давно не виглядав таким порожнім, і до кінця року жоден український письменник чільного ешелону новою книжкою не відгукнувся. За винятком Оксани Забужко із перевиданням двох повістей та знову ж таки авторки
диптиху «Москалиця» і «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба».

 

 

Безперечно, рекордним в Україні продажам сприяло й ім’я авторки. Тут важить навіть не стільки Шевченківська премія, як той факт, що Матіос – одна з небагатьох українських літераторів, хто принаймні намагався утнути щось на кшталт «проекту» (подобається нам це чи ні) – й у такий спосіб свідомо зробити самопіар. За власними словами письменниці, еротичний «Бульварний роман», кулінарний «Фуршет» чи псевдопсихологічний «Щоденник страче­­ної» – книги з розуму. А від серця – «Нація», «Солодка Даруся», «Москалиця», нарешті.

 

Парадокс в іншому: саме її «проектні» тексти, за своєю природою націлені на комерцію, очікуваної читацької прихильності не здобули. І річ навіть не в їхній помірній якості. Освоївши головні жанри сучасної масової літератури, наші автори, здається, несамохіть продовжують опиратися проекту як ідеї, що веде до згубного спрощення. Це, звісно, гальмує торговельну успішність вітчизняного книговидавничого рин­­­­­­ку. Натомість їх совість чиста– сірі клітини пересічного українця перетравлюють продукцію сусідньої країни, де література значною мірою (а на думку деяких російських критиків – і цілком) залежить від кількох бізнес-схем, зокрема, видавничих стратегій і розкручених премій.

 

Українські белетристи, які гучно заявили про себе останнім часом, демонструють єдність у кількох позиціях. Попри позірну відмінність тематики, Тетяна Виноку­­рова-Садиченко, Анна Багряна, Галина Логінова, Люко Дашвар (псевдонім Ірини Чернової), схоже, вже опанували абетку сюжетобудування, але не розмаїтого змістовного наповнення.

 

З книжки в книжку мігрують одні й ті картини. Неодмінна, як перебіг пір року, екскурсія в дитинство – подеколи розтягнута на весь текст. Багатоходові комбінації в родині – ментальний чи містичний «тягар предків». Алюзії на доволі обмежене коло інших авторів з превалюванням латиноамериканського магічного реалізму. Сни, марення, видіння. Трохи еротики. І село – як декорація-тло або місце основної дії, як спомин, як мала батьківщина, як прихисток злюмпенізованої містом душі. Про місто теж пишуть – але поки менш переконливо.