Як дивний сон

«Гей ви, хлопці-запо­рожці, а де ж ті міста українські?» – запитує з гіркотою лідер культового херсонського рок-гурту «Криголам» Володимир Демченко, хоч так насправді не має особливо рації: українські міста на Півдні є. І перше з них – Херсон.

Місто-парадокс

Заснований у межиріччі Дніпра і Південного Бугу за три роки після зруйнування останньої Січі, Херсон мав стати форпостом імперії у її просуванні до Чорного моря. Похований у Херсоні в Катерининському соборі його засновник князь Потьомкін свого витвору-міста не любив. Бо, вочевидь, не уявляв, що за його життя Росія загарбає Крим і Бессарабію, а йому особисто доведеться керувати обширними територіями із того-таки невеличкого, відданого на поталу дніпровським комарам Херсона.

Усі 230 років існування Херсона довелося чути від херсонців нарікання на провінційність рідного міста. А проте розміреність життя, відсутність одеського гамору і миколаївської «індустріальної» зверхності перетворювали херсонське життя на сонно-розмірене, а архітектуру міста – на зразок неконфліктного співіснування стилів із різних епох та національних напрямків.

Теперішній Херсон із висоти повітряних куль, нагода поширяти якими трапляється тут досить часто, нагадує розгорнене віяло: в його основі поміж Дніпром та притокою Кошовою буде старе Грецьке місто з парковим ансамблем колишньої фортеці (збереглися дві масивні брами: Очаківська та Петербурзька, оточені земляними валами), по крилах старої забудови – сади приватного сектору, залишки проковтнутих містом одноповерхових колишніх передмість, а насамкінець – висотки спальних районів навколо нечисельних промислових зон. Оперізує місто міжнародна траса Одеса – Ростов, що у своєму кримському відгалуженні переходить у граціозний Антонівський міст – гордість Херсона.

«Рідне місто, місто Херсон, / Миліше тебе нема. / Білі стіни гарних домів, / Балкони на цих домах», – є пісня в гурту «Воплі Відоплясова». Мабуть, під впливом Максима Рильського, який називав Херсон «білим». Можливо, в часи Рильського тут і справді було білого кольору більше через велику кількість хат-мазанок. Натомість тепер базовий херсонський колір брудно-червоний. Ним вималювані всі кривуваті двоповерхівки у старішій частині міста. А ось білим ракушняком обнесені нечисленні адміністративні споруди та недобудований новий телецентр посеред головної вулиці. Топоніміка досі залишається з радянської доби: вулиця Леніна (колишня Соборна) затесалася у найстаріші обдерті кам’яниці, головний проспект (колишня назва – Говардівська) названий іменем адмірала Ушакова, вулиця ж Карла Маркса впирається у нещодавно відновлений за дореволюційним зразком пам’ятник Потьомкіну.

У КРАЇНІ ГІЛЕЯ. Цей футуристичний човен нависає над одним із херсонських пляжів

На межі кітчу

У Грецькому місті від греків лишилася церква – тепер основний храм єпархії УПЦ. У тому самому районі відновлено два храми інших конфесій: синагогу (до війни євреї в місті становили третину населення) та римо-католицький костел. Неподалік і напівзруйнований будинок Всеволода Меєрхольда, де режисер прожив кілька років. У костелі за совєтів розміщувався кінотеатр імені Павліка Морозова, тепер же стараннями громади відновлено шпилясту дзвіницю. Від нього починається головний херсонський пішохідний бульвар – вулиця Суворова, прогулявшись якою та послухавши херсонців, у відвідувачів може скластися однозначне враження: в керівників цього міста якщо не параноя, то шизофренія. Бо як при здоровому глузді узгодити такі суперечності? Мати явно виражений європейський середземноморський бульвар і так послідовно його знищувати: дозволяти «зашивати кам’яниці» у металопластик. Забудувати висоткою площу перед театром (до речі, попередній варіант театру, нічим не гірший від одеського, знищили підпільники під час німецької окупації) і при цьому позірно перенести бюст Суворова ближче до центру й вимостити бруківкою рівно половину вулиці, не доходячи до занедбаної будівлі планетарію.

Щодо музеїв. Художній розташувався у прекрасному будинку колишньої міської думи (споруджений 1906 року). Його годинникова башта відбиває час мелодією Марка Фрадкіна «Ой Дніпро, Дніпро…». Тут можна побачити колекцію ікон, полотна знаних художників Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського, Івана Айвазовського, Кіріака Костанді, Тетяни Яблонської, Олексія Шовкуненка. Напроти художнього – краєзнавчий, засновник якого археолог Віктор Гошкевич (1860–1928) здивував свого часу тодішнього херсонського губернатора переміною мови під час екскурсії на українську: Гошкевич вважав, що розповідати про козацьке минуле краю російською негоже. Уродженець Києва (обличчя Віктора Гошкевича впізнається в одному з апостолів у столичній Кирилівській церкві та Мойсея у Володимирському соборі – він позував друзям-живописцям) пізніше став патріотом Херсона. І похований він біля свого витвору-музею поруч із мовчазними скіфськими бабами.

Сергій Дяченко, херсонський фахівець-краєзнавець, порадив читачам Тижня поглянути на один із найзначущіших музейних експонатів, знайдених у часи Гошкевича, – жертовник Ахілла з присвятним написом, що був виявлений неподалік Тендрівської коси, яку давні греки називали Бігом Ахілла. Неподалік музею Успенський собор, добудований коштом старого козака-запорожця, який пожертвував на храм 40 тисяч рублів.

Розповідати про Херсон і оминути Арестантку неможливо. Не секрет, що херсонську фортецю будували каторжни­­ки, звідси й назва району. З ним сусідить Воєнка, де раніше були казарми фортеці. Нині Арестантка – одне з найбільш кітчевих місць: обласне телебачення «Скіфія» зазирає у вікна місцевої в’язниці, дві його телевежі (на демонтаж старої бракує коштів) загрозливо нависають над вулицею Перекопською, однією з основних артерій міста. Внизу над Дніпром – бетонний пляж, над яким височіє найеротичніша з усіх пропагандистських «ма­­терів-батьківщин»: дівчина на високому п’єдесталі намагається перекинути через вічний вогонь вінок у Дніпро. Місцеві жартують, що вінок зроблений із конопель. Поруч на плитах паркану колишнього пивзаводу – мальовидла на тему Другої світової, залишені під час фестивалю графіті, проведеного на початку цього трав­­ня.

Завершує алею слави один із численних клонів «тан­­ків-визволителів». Поміж усім цим нагромадженням па­­м’ят­­ників найпривабливіший – сим­­во­­ліч­­на мати воїна-афганця із іконою в руках, уклякла на колінах. Першопочатково перед нею розташовувалася ще й квітка чорного тюльпана, що мала символізувати повернення українських хлопців, які прилітали з Афгану на рідну землю у цинкових трунах на «чорних тюльпанах». Проте нащадки місцевих «арестантців» викрали квітку на брухт.

Не пощастило й пам’ятнику Жертвам тоталітаризму, від яко­­го відірвали бронзову плиту з україномовним написом, а поновили вже російською. Один з ініціаторів створення пам’ят­­ника, голова комісії «Реабілітовані історією» Август Вірлич вказує, що «його відкрили під тиском громадськості, й добре, що відкрили, оскільки тепер, здається, це було б зробити важче, якщо не неможливо». Пам’ятнику поталанило з розташуванням: за першим задумом влади запханий на задвірки центрального херсонського цвинтаря, тепер, після будівництва поруч цілодобового супермаркету (так-так, біля цвинтаря!), па­­м’ятник зустрічає і проводжає херсонців удень і вночі.

 СКІФСЬКА ВАРТА. Біля входу в краєзнавчий музей

Сьогоднішній креатив

У районі Сухарне на тихій вулиці Енгельса розташувався приватний Музей тоталітариз­­му. Його засновник Віталій Трибушний, лікар-пси­­хіатр, своє бажання зібрати разом експонати комуністичної пропаганди пояснює Тижню раптовою асоціацією, що виникла в нього далекого 1989-го, коли повсталих людей у Тбілісі надіслані Горбачовим війська рубали саперними лопатками. «Тоді згадав – я ж маю ще з війни батькову лопатку! Узяв її та повісив у чорну рамку». Тепер же артефактів близько 150 – бюсти деяких Ленінів, яких у колекції нашпиговано до десятка, Трибушний випрошував у власників, мотивуючи просто: для музею. Якого, щоправда, не уточнював. Тепер же нерідко страждає від «сла­­ви»: у грудні 2000-го був побитий невідомими по дорозі додому, як наслідок – кілька проломів черепа. Проте оптимізму не втрачає: на обліку херсонського КДБ Віталій перебував з 1968 року, тому від ідеї мати таку досить спірну, як на південноукраїнські реалії, збірку не відмовляється.

Про те, що в Херсоні відбуваються томатні й кавунові фестивалі, чув, вочевидь, кожен другий. Проте якщо зануритися у міське життя глибше, можна дізнатися й про цікавіші речі: приміром, за ініціативою Центру молодіжних ініціатив «Тотем» було реалізовано кількарічну акцію «Жива історія», результатом якої стало видання книжки споминів конкретних людей про роки репресій та воєн. Ще одним напрямом діяльності Центру є створення туристичних маршрутів під назвою «Шлях через культури» (розроблено конкрет­­ні туристичні буклети). Координатор проекту Микола Гоманюк є також автором виставки «Інстинкт фото-самозбережен­­ня», що презентувала життя міста на тих старих світлинах, частина яких була викинута господарями і фактично віднайдена волонтерами на смітниках. Крім Херсона, виставка вже презентована в Одесі та Польщі.

«Тотем» стоїть також за збереженням та презентацією спад­­щини народної художниці Поліни Райко: за допомогою Посольства Голландії в Україні вийшов фотоальбом її робіт «Дорога до раю» та проведено роботи з укріплення розписаного нею власного будинку в Цюрупинську під Херсоном.

Влітку численні відпочивальники, які перевалюють із потягів у маршрутки до недалекого звідси моря, не завжди бажають поглянути на місто ближче. Й чимало втрачають. Ця «мала Одеса», як називають Херсон з приводу його забудови та схожого до одеського південного менталітету, не розчарує. Ви відчуєте дух міста моряків. Курсанти Морського коледжу зустрічатимуть вас всю­­ди – їх вишукана форма та горда постава милуватимуть око, особливо жіноче.

Прогулянка ж старою забудовою та парком із подарованою Херсону містом Львовом статуєю Богородиці, відвідини оригінальної церкви Св. Олександри на Перекопській (у цьо­­му храмі ХІХ століття в 1920-х роках розпочалася історія автокефалії української церкви в краї) та козацької Всіхсвятської церкви ХVІІІ століття на Ушакова переконають скептика в українськості терену. А звірка часу за сонячним годинником на могилі англійського гуманіста Джона Говарда, подорож катером по меандрах дніпровських плавнів, а під вечір херсонська рибна юшка, пиво та лящ у культовій пивній «Океан» на Суворова додадуть щирих туристичних спогадів. Наостанок прикупіть листівки старого Херсона із запакованою цілющою морською сіллю – у бонусі на незабудь.

МІСЬКИЙ РАГС. Збудована 1896 року  публічна бібліотека нині зустрічає весільні кортежі. А обласне книгосховище перенесли у будівлю, набагато більшу за площею

[1873]