Формула поразки

 

«Який внутрішній чем­­­­­­­­піонат, такі й гравці у збірній», – після зус­­трічі національної команди на Вемблі безапеляційно заявив одіозний, а нині вже опальний у колі найвищого керівництва Федерації футболу України екс-тренер збірної та київського «Динамо» Йожеф Сабо. І хоча твердження про першість, у якій, що не кажіть, грають два чвертьфіналісти цьогорічного Кубка УЄФА, є доволі дискусійними, індивідуальному рів­­ню майстерності наших гравців співати дифірамби зарано.

 

 

Україна поступилася не найсильнішій на сьогодні збірній Англії саме за індивідуальною майстерністю виконавців. Тактика, яку для перемоги над суперником (а можливо, нічиєї?) обрав головний тренер Олексій Михайличенко, на мій погляд, заслуговувала на відзнаку, але ніяк не могла бути реалізована спортсменами, яких колись видатний футболіст «Динамо», «Сампдорії» та «Рейнджерс» мав у своєму розпорядженні. Це те саме, що запросити посередніх музикантів для виконання надскладної партії – замість співзвуччя гарантована какофонія! А в найкращому разі це буде щось подібне до першої репетиції у майбутньому непоганого симфонічного оркестру, якщо тільки він наполегливо відпрацьовуватиме виконання саме цього твору. Брак таланту, як відомо, компенсується старанністю. Чи стане команда Михайличенка, зібрана, зокрема, з гравців, яких не бачили у збірній його попередники, злагодженим вір­­туозним колективом, де кожна «група інструментів» гратиме в унісон, залежить від того, чи готовий буде головний тренер від тактичних і кадрових експериментів, якими забавляється вже понад рік, нарешті перейти до формування виразного обличчя команди.

 

У кожному наступному матчі Михайличенко намагається прищепити їй якісь нові, часом взаємовиключні якості. І хоча теоретично в Лондоні він вгадав із тим, як можна здолати сильнішого супротивника, на практиці збірна все одно була приречена на невдачу. Ну не можуть українці грати у швидкий короткий пас, комбінувати, як іспанці, й грамотно використовувати флан­­ги, як у своїх найкращих поєдинках роблять англійці. Не можуть вони цього робити… поки що.

 

 

Щоб у Григорія Ярмаша чи В’я­чеслава Шевчука з’явилася швидкість Ешлі Коула і точний фланговий пас, яким володіє якщо не Девід Бекгем, то бодай Аарон Леннон, у команді на цих позиціях вони мають вправлятися не один рік, а партнери повинні їм довіряти, відчувати їх спиною і, найважливіше, навантажувати роботою. Щоб Валентин Слюсар і Сергій Валяєв у центрі поля почали комбінувати зі своїми партнерами Олександром Алієвим, Андрієм Вороніним та Артемом Мілевським так, як це вони роблять у «Металісті» з Джексоном Коельйо та Едмаром, потрібно старанно відпрацювати саме такий стиль взаємодії.

 

Тиждень тренувань на британських полях відсутності порозуміння між українськими футболістами не зарадить – про це добре знає Мирон Маркевич, який три роки прищеплював харків’янам командну гру. Безперечно, у Михайличенка бракує часу і можливостей клубного тренера, у нього навіть немає трьох місяців, щоб у всеозброєнні підвести національну збірну до тепер уже справді ключового й найвідповідальнішого матчу відбіркового циклу чемпіонату світу-2010 проти Хорватії. Зате в нього з’явилася модель гри, яку можна втілювати в життя, не позичаючи в Сірка очей перед уболівальниками. Вона може не спрацювати у червні в Загребі, однак із нею наші матимуть бодай якісь шанси досягти потрібного результату в майбутньому і не розгубити залишків поваги до себе як у Європі, так і на батьківщині.

 

Чим ми жертвуємо, врешті-решт? Адже інших моделей, спокійніших та обережніших, українці теж не опанували. Стандарти як ахіллесова п’ята клубів і збірної, схоже, турбуватимуть завжди. Нам однаково забиватимуть зі штрафних, кутових, вільних… То вже ліпше навчитися правильно реагувати на такі виклики долі й забивати більше за суперника. Принаймні рівного собі за класом.

 

Сформований на базі наявних чи потенційних кадрів стиль вирізняє національні команди, здатні вирішувати будь-які завдання, з-поміж просто збірних, які без особливої надії на успіх беруть участь у відбіркових турнірах. Українська команда нині має вигляд збірної гравців. Англія, що минулого тижня практично забронювала за собою першу сходинку таблиці шостої Євро­­пейської відбіркової групи, справляє враження згуртованої команди, хоча поміж інших на старому континенті вона не еталон.

 

Своєю ефективною грою і далі вражають переможці Євро-2008, іспанці. Змінивши вліт­­ку після авст­рійсько-швей­цар­ського тріумфу наставника, «червона фурія» довела, що у збірній надважливу роль відведено саме зіграності футболістів. Вісенте дель Боске вистачило досвіду продовжити справу попередника Луїса Арагонеса. У підсумку лідери рейтингу ФІФА і головні претенденти на світову футбольну корону 2010 року (як передрікають уже сьогодні фахівці) здобули шість перемог поспіль. Зважаючи на те що три з них отримано в боротьбі з головними конкурентами турками та боснійцями, іспанці можуть займатися пошуком місця базування в Південній Африці.

 

Упевнено тримається на вершині турнірної таблиці Голландія – на її рахунку п’ять перемог у п’яти матчах. Варте уваги й те, що най­агресивніші європейські команди надійно обороняють власні ворота. Іспанія у відборі на мундіаль пропустила два м’ячі, а Голландія – один. Ера футбольного романтизму триває.

 

 

Італійці з їхнім прагматичним підходом до справи також утримують лідерство у своїй восьмій групі. Однак якістю гри не вражають. Вони ще мають відвоювати право на власний футбол, який завдяки закритій захисній моделі називають «катеначо» (засув, клямка). Не надто привабливий з погляду видовищності, він усе ж понад десять років вважався дієвим рецептом досягнення успіху. Наша збірна також випробовувала цю схему, проте без позитивних для себе результатів. Тепер у моді атака, і Михайличенко як сучасний тренер приречений її сповідувати.

 

Гнучкою та по-своєму актуальною була і залишається Німеччина. Недарма говорять, що у футбол завжди грають дві команди, а перемагають німці. У цьому відбірковому циклі Бундестім у середньому забиває суперникам по три м’ячі. Заради справедливості зазначу, що підопічним Йоахіма Льова пощастило з групою, де зустрілися доволі посередні команди. 

 

А ось хто з європейських грандів наразі не тримається жодної ігрової моделі, то це збірна Франції. У чемпіонів світу 1998 року і найсильнішої команди континенту зразка 2000-го планова хвороба – зміна поколінь. Найяскравіше з-­поміж старих зірок, які ще тримаються в основі, сяє Тьєрі Анрі. Але він не здатен самотужки витягнути «синіх», а нові футболісти на кшталт Саміра Насрі ще не готові бути гідними послідовниками Зідана і компанії.

 

Сумну істину про одинака, який у полі не воїн, доводиться спростовувати Франку Рібері, чим він небезуспішно займається: дві останні перемоги Франції над Литвою з однаковим рахунком 1 : 0 – його без­по­середня заслуга. Якби нині Шевченко був у розквіті сил, як цей хавбек «Баварії», можливо, і Михайличенкові вдалося б сховатися за талантом одного виконавця. Однак футбольному «кобзареві» вже буде 33, тому наш шанс, як визначив колись легендарний Лобанов­­­­сь­кий, – у зірці-коман­­ді, а не окремому гравцеві.