Штурм літературного істеблішменту натуралізована британка Марина Левицька розпочала з «Короткої історії тракторів по-українськи». Її атаку помітили – потішну етнічну комедію за кілька років переклали 29 мовами. Наступний роман «Два фургони» так само майстерно засновано на українських мотивах, але веселощів тут значно поменшало. Йдеться бо вже не про те, як упіймати на гачок капіталістичного нареченого. Наразі мішенню авторки виступають наші трудові мігранти, котрі дісталися аж до Туманного Альбіону, аби разом із португальцями, китайцями, поляками, бразильцями збирати полуницю чи вбивати курей на птахофермах. І страждати, наче за сценарієм Семюела Беккета, безсенсово й нещадно. Адже їхні визискувачі – зовсім не англійські господарі, а спритніші співвітчизники. І тут коло замикається, бо кривдять і ґвалтують свої своїх, лише на чужій території. До честі письменниці, моторошні й драматичні події вона не педалює. Скалічена птиця, роз’яснення тонкощів працевлаштування після вступу нових країн до ЄС, бійки за рибу на лондонському причалі виступають тільки контекстом романтичних стосунків київської студентки й донецького шахтаря. Необхідна доза «мила» врівноважує похмуру тональність книги: все ж Левицька не Генрі Міллер. І окрема дяка за переклад Світлані Пиркало. Адекватно передати рідною мовою оригінал, в якому відлунюють різні акценти й особливості говірок, на рівних існують супервишукана англійська, жаргон і матюки – вже подвиг. А тут же ще є внутрішні монологи Пса.