З погляду шанувальника японських традицій, жіноче сумо – такий самий нонсенс, як гарячий лід або живий труп. І все ж зупинити феміністичний наступ на дохьо (як називають у сумо спеціальну арену) вже не можливо. Жінки відчули смак перемог і в цьому виді боротьби, хоча ініціатива їм не належала – чоловікам просто забаглося ввести сумо до олімпійської програми, а, за правилами Міжнародного олімпійського комітету, в сучасному спорті має бути гендерна рівність. Тож і в Україні довелося знайти своїх героїнь, котрі як не коня замордують, то хату на повному ходу підпалять.
ЙОКОДЗУНА З ЗАЧЕПИЛІВСЬКИМ КОРІННЯМ
У Країні Вранішнього Сонця сумо – і шоу, і бізнес, і серйозний фах. Там профі виступають у семи дивізіонах. З третьої ліги атлети починають непогано заробляти – щомісячна зарплата становить $5 тис. На наступному щаблі вони кладуть на свої рахунки принаймні $7 тис., а в першому – до $10 тис. Завдяки перемогам в імператорських турнірах елітні борці отримують щомісяця до $400 тис. Та гроші – далеко не визначна принада для сумоїстів. Найкращі з кращих оточені увагою й турботою співвітчизників, доторк до їхнього тіла вважають цілющим, їхні дружини – найкрасивіші жінки Японії. До речі, йокодзуна (найвищий титул у сумо) всіх часів уважається Кокі Тайхо – атлет з українським корінням. Його батько Маркіян Боришко був селянином-пересе ленцем із Зачепилівського району Харківської області – 1900 року він разом із іншими шукачами долі подався на Далекий Схід. У 1960-х Кокі переміг у 32-х імператорських турнірах – цей рекорд і досі нікому не підкорився.
В останнє десятиріччя на парафію професійних сумоторі поклали око заздрісні любителі-іноземці. Нині пер шості світу і Європи проводять серед чоловіків і жінок, і наші спортсмени на цих турнірах посідають чільні місця. Завоювавши влітку 23 медалі на ЧЄ з аматорського сумо, українська збірна проявила характер і на жовтневому світовому форумі в Естонії. З Раквере наші привезли п’ять медалей і завоювали третє загальнокомандне місце, поступившись лише визнаним лідерам – Японії та Росії. Найбільшою сенсацією тут стала перемога у важкій вазі 22-річної Ольги Давидко – борчиня з явноюперевагою «розібрала» всіх суперниць, поставивши ефектну крапку в фіналі, за 15 секунд здолавши шестиразову чемпіонку світу росіянку Олєсю Ковалєнко. Блискуче виступила й Марина Прищепа, яка також виборола чемпіонський титул.
БЕЗ СУДДІВСЬКОЇ ПІДЛОТИ
У професійному сумо все – від побудови дохьо, виходу суддів, церемонії вступу борців на підмостя й влас не поєдинків – підпорядковане церемоніальній регламентації. Звісно, практичний спорт не схвалює речей на кшталт полоскання рота водою перед сутичкою або розсипання солі від злих духів. Хоча сікірі – психологічну боротьбу «очима до очей» – аматори собі залишили. Адже побутують легенди про бійців, які поглядом змушували суперника визнати поразку до початку сутички. То чому й собі не спробувати? «Сумо – динамічний вид спорту, – розповідає кореспондентові Тижня президент Федерації сумо України та Європейської федерації сумо Сергій Коробко. – Знаєте, в чому його харизма? В простоті правил. Виштовхуєш супротивника за межі кола або змушуєш торкнутися його помосту «третьою точкою» – і ти переміг. Це швидкісні шахи в єдиноборствах!»
Як свідчать учасники процесу, наразі це ще й один із найчесніших видів спорту. Наприклад, у дзюдо чи карате судді можуть «з’їсти» будь-якого сильного бійця. Там розподіл медалей часто відбувається за континентальним принципом – щоб членські внески надходили акуратно й із більшої кількості країн. Це бізнес маленького прошарку осіб, але справжній бізнес. У сумо така ситуація просто неможлива, тут іноді трапляються хіба суддівські помилки, але вони не вирішальні. Чи то з цієї причини, чи завдяки природній обдарованості, з 2001 року, коли було зареєстровано вітчизняну Федерацію, наші спортсмени впевнено рвонули просто зі старту. При тому багато з них про сумо мали доволі приблизні уявлення. Вже на Чемпіонаті світу 2004-го золоті медалі дісталися харків’янину Віталію Тихенку та Аліні Бойковій із Чернігова. Загалом у скарбничці збірної опинився повний комплект – два «золота», «срібло» й «бронза», що забезпечило нашим друге загальнокомандне місце – українці чемно пропустили поперед себе лише японців. Той турнір був також відбірковим до VІІ Всесвітніх ігор, котрі, як і Олімпіаду, проводять раз на чотири роки. На Всесвітніх іграх у Дуйсбурзі-2005 чемпіонством відзначилися ті самі дійові особи. Сьогодні Аліна та Віталій – найтитулованіші сумоїсти в країні.
НАША БУСИНКА В 130 КГ
Попри очевидні успіхи українського сумо, Сергій Коробко й далі веде пошук міцних парубків і дівчат. Позаяк тут, як і в боксі, найпрестижнішою вважають важку вагу. Три роки тому Сергієві Вікторовичу невимовно пощастило – на харківському вокзалі він побачив 130-кілограмову Ольгу Давидко. Хай як це анекдотично звучить, але такі випадкові зустрічі для спорту далеко не випадкові.
«Я тоді вчилася в Харківському автодорожньому університеті. Якось на вокзалі до мене підійшов дивний чоловік, – простодушно розкриває карти Ольга, – такий великий, пам’ятаю, він ще в шортах був. Спочатку зробив комплімент щодо моїх габаритів, а потім запропонував займатися сумо. Ця зустріч із Сергієм Коробком докорінно змінила моє життя».
Вже за кілька тижнів занять Ольга стала найсильнішою в Україні, хоча на внутрішній чемпіонат вирушала, провівши два-три тренування. А незабаром вона почала брати участь у міжнародних стартах, де продемонструвала небачений прогрес – за півтора місяця на ЧЄ-2006 виборола срібну й дві бронзові медалі. Потім був Чемпіонат світу – в особистій першості Давидко піднялася на третю сходинку п’єдесталу, з торішнього планетарного форуму повернулася зі «сріблом», а останній турнір у Раквере завершила з найвищим результатом. Цікаво, що в збірній Ольгу всі називають Бусинкою. Спортсменка й сама не знає, звідки взялося це лагідне прізвисько. Та своєї комплекції борчиня не соромиться. Тепер у її планах – перемогти на Всесвітніх іграх у Тайпеї 2009 року, а також освоїти дзюдо. До Олімпіади в Лондоні-2012 ще є час, щоб відгострити свою майстерність. І досягти в цьому, теж суто японському виді спорту, успіхів, смак яких вона відчула раніше. Але залишати сумо Ольга й не думає.