Музика хоробрих

В Україні вже традиційний весняний джазовий бум. Упродовж кількох тижнів промайнули Kharkiv za Jazz Fest та одноденна ім­­преза «Єдність». Добігає кінця «Dо#Dж», цього року на страх і ризик організаторів перенесений до столиці. На підході міжнародні «Черкаські джазові дні». Тільки спостерігати за одвічним двобоєм мистецької кількості та якості практично нікому.

 

 

Роль буревісника, який пророкує тектонічні джазові зрушення, два місяці тому взяв на себе президент фестивалю «Dо#Dж» Олександр Сірий, розмістивши на одному з джазових сайтів відкритий лист-інвективу. У своєму зверненні до інтернет-громадськості загартований джазовий борець сконцентрував, здавалося, весь природний заряд викривального пафосу.

 

Поміж суспільних недоліків названі стареча неквапливість і лінощі нашої публіки, яку не проб’єш навіть мегапопулярними західними брендами. Затавровано ганьбою нескінченні sms-замовлення попсових пісень у радіоефірі. Викрито шкідливу телезалежність потенційних меломанів: дівчат – від серіалів, хлопців – від … (так, після слова «хлопці» в оригіналі вжито саме ці страхітливі три крапки). Насамкінець висловлювалося сподівання, що лави фанів, які зранку на таксі кидатимуться за квитками на джазові концерти, в Україні незабаром значно збільшаться. І це буде лише половина тих, хто мав би знати про «Dо#Dж» раніше. Інша ж половина, поза сумнівом, гірко пошкодує, що про «найкращий джазовий фестиваль країни» – ні сном, ні духом.

 

 

Годі сперечатися – мрія прекрасна, та навряд чи здійсненна. Хоча б унаслідок безповоротного відходу у ворожому напрямку пароплава сучасності. Намагаючись пояснити причи­­ни нинішнього занепаду цього музичного напряму, історики музики з неприхованим смутком прига­дують часи буму афро-амери­­кан­­ського мистецтва. А особливо підпільні гангстерські рес­­торани доби сухого закону в США (з неодмінним атрибутом джазового апофеозу – розстрілом цих самих гангстерів кон­­ку­­рентом-автоматником, який схо­­вався у великому подарунковому торті).

 

Потім джаз тріумфував на відкритих сценах у 1930-х. Однаково злочинні ярлики йому навісили у нацистській Німеччині та сталінському СРСР – відповідно «музика расово неповноцінних» і «музика товстих». У дебюті епохи дітей-квітів мистецтво живої імпровізації остаточно відступило на другий план, не витримавши агресії рок-н-ролу, а згодом диско й зовсім ненависної попси.

 

Залишки колись міцних бастіонів утримували виконавці США і Канади. Ще в середині 1980-х, принаймні за океаном, на повний голос говорили про творчість Ела Джеро, Стіві Вандера, Квінсі Джонса, Джино Ванеллі, Чіка Коріа. Тепер ці небожителі у чартах статусних музичних журналів провідних позицій не посідають. Більшість із них у себе на батьківщині дають маленькі клубні концерти, і навряд чи хтось при соцопитуванні вкаже на них як на музичних гранд-зірок.

 

Наразі «зоряність» до джазменів часто прилипає завдяки спів­праці з поп-ідолами, чим вдало користується, наприклад, Маркус Міллер, регулярно записуючи басові партії для альбомів артистів рангу Вітні Х’юстон. Таку саму стратегію застосовує й композитор та піаніст Гербі Генкок – він невтомно запрошує до своїх проектів канадського співака, письменника і скандаліста Леонарда Коена.

 

 

На тлі нерайдужної джазової сучасності та її примарного майбутнього роль такої імпрези, як «Dо#Dж», переоцінити складно. Коли у Києві один за одним згасали вогники джазового життя, Донецьк зразка 2000-х ряснів афішами з легендарними іменами: від російських біг-бендів Ґараняна і Бутмана до американських Manhattan Transfer, Take 6 і Маркуса Міллера власною персоною. І хоча б на спомин про ці заслуги організатори мають всі підстави, немов мантру, повторювати: «найкращий джазовий фестиваль», «найкращий джазовий фести…» (аж до цілковитого піанісимо через зрив голосу).

 

Сьогодні гучними анонсами, мабуть, уже нікого не здивуєш. До заокеанських легенд дотяглися руки одразу кількох здібних українських продюсерів. Та й зростання родини вітчизняних джазових фестивалів незабаром можна буде порівнювати з грибним раєм після дощу.

 

Розкішні концерти проводить продюсерська агенція Jazz in Kiev. Високий рівень демонструють імпрези в Одесі та Вінниці. Підтягнувся «Джаз-Коктебель» з усіма його «навколоджазовими» проявами та відступами від чистоти стилю.

 

Ще досить молодий Kharkiv za Jazz Fest торік божеволів від гри знаменитого американського контрабасиста Рона Картера, а нинішнього запропонував власний варіант відкриття «Французької весни» – концерт вибухового тріо Жеремі Терной з міста-побратима Лілля. Не обійшлося там і без участі знакового піаніста Дона Фрідмана (німецький дипломат-гітарист Жан-П’єр Фрьолі, який зіграв у дуеті з американцем, точніше, його ритуальні концертні вояжі від Чернівців до Луганська – тема окремої розмови).

 

Амбіції значного джазового центру демонструє навіть відкритий у січні миколаївський клуб Birdland, що, між іншим, раніше за киян приймає у себе в гостях розрекламованого «італійського Бобі МакФерріна» – співака Бориса Саволделлі.

 

 

Газетні діагнози вітчизняному джазу на кшталт «пацієнт швидше мертвий, ніж живий» можна сміливо здавати в архів. Зараз профільна тусовка подібна до клубу за інтересами. У музичного оглядача і постійного конферансьє збірних кон­­цертів Олексія Когана (перша особа, ім’я якої спливає, щойно подумаєш про український джаз) для кожного з учасників припасені теплі слова. До того теплі, що ці «солянки» інко­­ли набирають вигляду свята в дитсадочку, де всі відчувають більший екстаз від факту перебування в колі собі подібних, аніж від музики як такої.

 

Проте такі фігури, як піаністка Наталія Лебедєва, гітарист Сергій Овсянников, ударник Алекс Фантаєв, саксофоніст Дмитро «Бобін» Александров, – музиканти тієї породи, яких справді хочеться слухати. Хоча їхня майстерність не заважає їм, принаймні зовні, підтримувати атмо­сферу колегіальної солідарності й творчої дружби до могильної дошки.

Ще донедавна наші джазмени нарікали на те, що до програм українських імпрез їх включають чи не в останню чергу, акцентуючи увагу на приїжджих знаменитостях. Схо­­же, саме на фестивальних сценах ситуація зараз вирівнюється, наблизившись до пропорції п’ят­­десят на п’ятдесят. До того ж у Києві вже дав­­но триває придуманий басистом Ігорем Закусом багатосерійний національний проект «Джаз-Коло» з концертною презентацією найкращих вітчизняних виконавців і з подальшим виданням їхніх записів на CD та DVD.

 

Нехай цей позитив поки що захмарюється скаргами виробників на те, що диски продаються погано. І регулярними наріканнями критиків на виконавську халтуру. Зокрема, вітчизняну складову цьогорічної «Єдності» знавці рознесли вщент, не зглянувшись навіть над фортепіанними імпровізаціями Володимира Соляника. За сплюндровану честь колег уже сповна помстився «Dо#Dж», який 1 квітня відкрився концертом ветерана української джазової сцени, вокалістки Тетяни Боєвої, а 8 квітня презентував у Театрі оперети тріо піаніста Олексія Боголюбова.

 

Із задоволень, які ще залишається скуштувати, фестиваль підготував закордонну екзотику – The Earth Wind and Fire Experience Featuring the Al McKay AllStars. Щоправда, від колишнього складу гурту американських монстрів 1970-х, кажуть, лишилося тільки двоє бійців. Але вони присягаються показати все, на що здатні.