Богуслав і його Марусі

 

 

 

 

«А я Богуславщину сприймаю як такий собі патріархальний курорт. Там із десяток баз відпочинку. Та й хату зняти в якоїсь бабусі можна за безцінь, – напучував мене приятель Іван Сергійчук, магістр, поціновувач історії Київщини. – Хоча Богуслав – це ще й Нечуй-Левицький, він звідти, зауваж!»

 

Але поки що мої враження не дуже співпадають з Івановими попередженнями. В передмісті бовваніє гіпсова скульптура колгоспниці зі снопом у руках – ностальгійний привіт соцреалізмові. Трохи далі – традиційний для ХХ ст. бронзовий солдат із похиленим прапором, танк Т-34 біля гастроному «Ювілейний», над танком – вивіска установи «Сучасний кредит». Магазин «Бджільництво». Абонентська поштова секція, абияк прикручена до старої верби. Прив’язана до калини на довгому шворку коза.

 

Високі береги, на яких розкидано Богуслав, збігають до річки Рось. Вона тече в неглибокій ущелині й місцями виглядає, як горянка: вузька, швидка, камениста, норовиста рись-Рось. Міст – високий, стоїть на міцних кам’яних биках. Мабуть, витримує чималу повінь. На мості вартують масивні бронзові ліхтарі.

 

А деінде, проїдь лишень кількасот метрів, Рось уже звична для наддніпрянця. Рівнинна й спокійна, та ще й надибаєш чудово обладнаний пляж із кабінкою для переодягання, де можна придбати пиво чи морозиво в прирічній крамничці «Лагуна» або «Лужок». На пляжі жінка набирає у відро якусь зелену глину: «Вона тільки тут, на Росі, є, більше ніде. Цілюща ж яка! Омолоджує, освіжає…»

 

Перейшов міст, а за чотириста метрів – знову міст. Парк понад Россю заплутано-пересічений: містки, хащі, каменюччя утворюють оригінальний ландшафт. Густі зарості кленів, верб, кінського щавлю, звіробою та безсмертників. Порожиста купіль і осіння прохолода не відлякують поодиноких русалок-богуславок. Але тут, на відміну від столичних пляжів, не видно викличних любительок топлеса: слава цноті!

 

 

Не дивно, що Богуславом зацікавилася київська туріндустрія. Фірма «Кліо-тревел», як повідомила Тижню її менеджер Світлана, організовує туди одноденні поїздки, куди входить прийняття природних ванн на Росі, вартує це задоволення 95 – 105 грн з людини.

 

Дводенні мандри з кінним ухилом пропонує столичний «Платантур». «Можете їхати з сім’єю, можете один чи в компанії, – розповідає співробітниця цієї турфірми Галина. – Виїзд по суботах від метро «Видубичі». Їхати півтори години. В Богуславі оглядаємо монастир і музей. Потім рушаємо на нашу базу в лісі. Там розбиваємо намети, обідаємо козацькою кашею й далі – лісова прогулянка на конях. Вечеря – шашлики біля багаття. Ночуємо в наметі, в спальних мішках – їх надає наша «Платан-тур». Вранці – знову прогулянка на конях. Після обіду – купання у водоспаді на Росі. Й потім – повертаємося до Києва. Ще ніхто не пошкодував!» Коштує такий тур 450 грн із однієї особи. Згаданий музей – Державний історії Богуславщини. Його оглядають навіть ті, хто приїздять у райцентр дикуном. Із початку року – близько 4 тис. відвідувачів. «Наш музей відкритий постійно, але його філії–садиби письменниці Марка Вовчка й художника Івана Сошенка – відчиняємо тільки якщо є замовлення на екскурсії, – каже науковий співробітник музею Оксана Абрамова. – Можемо показати й Свято-Миколаївський монастир. Чоловічий».

 

Марко Вовчок – вона ж Марія Вілінська, в яку були закохані Турґєнєв і Жюль Верн – на Богуславщину колись приїхала з чоловіком. Його сюди направили працювати лісничим. Так-от: Богуславське лісництво й нині – окраса й легені Київщини. Тутешні чудові ліси – граб, дуб, ясен, сосна, клен та ін. – займають площу приблизно 17,5 тис. га.

 

Навколишні села теж цікаві для мандрівника. В Медвині 1920 року було засновано антибільшовицьку Медвинську республіку, яку комуністи послали штурмувати самого Семена Будьоного. Польовий командир «червоних» узяв село лише по кількох днях облоги.

 

А в іншому селі – Саверки – народився видатний конструктор авіадвигунів Архип Люлька, там створили присвячений йому музей.

 

 

 

Як у Севастополі не соромляться влаштовуватися на пікнік біля монумента загиблим кораблям, так у Богуславі відпочивальники розстеляють рядна прямо під культовим пам’ятником. Ні, не біля Нечуя-Левицького чи Шолом-Алейхема (хоча є і їм монументи в Богуславі)! Намагаються сісти поближче до Марусі Богуславки.

 

На округлому кургані на острові над річкою стоїть вона, забронзовіла, з вінком у руках. Треба здолати 20 кам’яних східців, аби прочитати вибите в металі: «Живе у думах і піснях народна героїня Маруся Богуславка».

 

Навколо Марусі Рось розкидала велетенські брили-валуни. Деякі позаростали мохом, а на лисих каменюках юні богуславці за допомогою балончиків аерозолю позалишали кілька написів. Між брилами росте полин-трава, де-не-де валяються пляшки з-під слабоалкоголки, а оно розстелено ряднину, й на ній «віддає данину некращим традиціям» з пляшкою група молоді:

 

– Богуслав – це наш ЮБК. Южний берег Київщини!

 

Справді, район розташований на півдні столичної області. Мимоволі я підслуховую розповідь юнака, який, судячи з уривків розмови, влаштувався працювати десь у Києві, а додому приїжджає на вихідні. І почулася мені така історія…

 

 

 

«Карочє, слухай. Була тут колись дівка Маша, Маруся. Попова дочка. На Рось купатися ходила. Он на той пам’ятник схожа. Тоді, значить, була напряжонка з роботою тут, у Богуславі. Як оце зараз, а може й гірше. І вона прочитала на автостанції оголошення – тіпа, набирають дівчат модельної зовнішності на роботу за границю. І хлопців теж запрошують – будувати котеджі. Батько-піп каже: зась! А вона: та я феміністка, відчепіться з вашими забобонами, тату! Ну, подалася в офіс, тут, біля танка десь. А там – купа бажаючих із клумаками. Перевезли її і ще з двадцять таких богуславців і богуславок аж у Турцію, до Стамбула. А там таке: паспорти у всіх відібрали… І хлопців – невідомо куди, а дів чат – у бордель! Мовляв, Машо, працюй проституткою.

 

Маруся зціпила зуби… А що робити? Поголодувала з тиждень, то мусила працювати. І стала вона тоді VIP-путаною.

 

Якось викликав її на розвагу пахан турецький, який тюрмою завідував. Тіпа «хазяїн зони». По приколу вирішив він чомусь показати їй свій зіндан – це в’язниця така, цюпа підземна. Водить підземеллям, хвалиться, який він крутелик. А там у клітках, як у тигрятнику ото, сидять наші хлопці! Паша-тюремник каже: це вони за порушення паспортного режиму. Хоча отой – той особливо небезпечний: він роботодавця замочив на будівництві готелю!

 

Маруся перелякалася, а собі думає: пропаща я, пропаща! Батьківщину зрадила й забула… Так хоч одне діло путяще зроблю

 

!Вона якось там, у тюрмі, підпоїла пашу, загіпнотизувала чи що – і видурила в нього ключі. А тоді повипускала всіх наших хлопців! Там багато сиділо: злодії з Одеси і донецькі шибайголови, й один єврей із Богуслава, якого турки начебто за фінансові оборудки запроторили до в’язниці… Взяла ключі – й усіх Маруся повідпускала, карочє, бо наша ж дівка! Випускає і каже: «Христос воскрес!» А вони їй: «Воістину воскрес!», а тоді з тюрми – і дьору всі, аж босі п’яти блищать…

 

Єврей ззаду біжить, а Маруся до нього: дядечку, чекайте! Ви ж із Богуслава? Передайте там татові, щоб мене навіть не виглядали. Тут я лишаюся, в борделі. Бо навіщо я там така – занапащена? Єврей кивнув мовчки головою, та й побіг ще швидше. Чи передав, чи ні – невідомо.

 

От така фішка».

 

Відпочивальники мовчать. «Льоха, а дальше шо? Шо дальше з нею сталося?» – запитує дівчина і ковтає алкопопс.

 

 

 

І знов, як турист, блукаю містечком. Брама дитячого садка розмальована диво-істотками у стилі Марії Приймаченко чи Ніко Піросмані: бджілка розміром із півметра тягне в лапці цебро з написом «Мед». Пахне кропом, полином, яблуками, осіннім різнотрав’ям.

 

У Богуславі дуже мила одноповерхова сільська забудова, насправді якась патріархальна. Ну як не згадати співця патріархату Нечуя-Левицького, який саме з богуславців писав свою «Кайдашеву сім’ю»? У 1847 році він вступив до Богуславського духовного училища, після закінчення викладав у тутешній бурсі.

 

Хатки ошатні, сліпучо вибілені, але газифіковані. Бабця з ціпком чеберяє, мов кривенька качечка. А он інша – вправно кермує ровером. Гуркочуть містом інколи старі мотоцикли з колясками, а частіше – новітні скутери. На одному їхали троє – чоловік та жінка посадили між собою ще й дворічну дівчинку. А от одна з найдавніших у місті кам’яниць, збудована 1726 року. Колись там була єврейська школа. Після революції – клуб для глухонімих, у війну – гестапо, потім – музей комсомолу. Зрештою в кам’яниці розмістили музей декоративно-ужиткового мистецтва, але нині будівля на ремонті.

 

 

 

Є в Богуслава й типово райцентрівське обличчя. Триповерхова сіро-скляна головпошта – шедевр типової архітектури 1970-х. Кілька відомих банків навколо будиночка споживчого товариства. «Афганістан горить в моїй душі» – вибито на стелі загиблим воїнам-інтернаціоналістам.

 

Ще не займаний пам’ятник комуністичному вождеві на тлі синьо-жовтого магазину. Однак неподалік від лівоекстремістського керманича вже закладено камінь під монумент «українцеві №1», тобто Ярославу Мудрому. І не тому, що він брав участь у телеперегонах «Великих українців». Просто Богуславль заснував саме він, ще 1032 року.

 

Крім русичів-українців, тут масово селилися євреї. Бували часи, коли вони становили більшість населення міста (у 1897 році – аж 65%). Війни й масова репатріація з СРСР далися взнаки – євреїв тут лишилося дуже мало. І якщо героїв Нечуя-Левицького і Марка Вовчка навіть сьогодні можна зустріти на вулицях Богуслава, то персонажів Шолом Алейхема ще треба пошукати.