Григор’єва Лідія мандрівник

Лондонград і околиці

ut.net.ua
17 Квітня 2009, 00:00

 

Чимало вихідців із Карибів, Індії чи Південної Африки – британці в третьому або й четвертому поколіннях. Різні народи й народності зливаються в одну небувалу раніше (принаймні у європейському просторі) спільноту.
 
Європейський гуртожиток
 
Та якщо загалом в Англії ставлення до «чужих» було острівним і тому настороженим, то Лондон на цьому тлі вирізнявся толерантністю. Після розпаду Британської імперії в 50-х роках минулого сторіччя Лондон залишився місцем притягання колишніх британських колоній, і етнічний калейдоскоп британської столиці заблищав новими барвами. Сьогодні з семи мільйонів лондонців більше третини належать до етнічних меншин, що ­говорять 300 мовами світу та сповідують 14 різних релігій.
 
Наскільки адекватними здаємося ми, колишні жителі радянської імперії, нашим британським сусідам: валлійцям, ірландцям або, наприклад, пакистанцям із британським паспортом – питання непросте. Різниця менталітетів, смаків і звичок часто призводить до викиду невмотивованої агресії чи стійких депресивних станів.
 
Є в британській столиці район, який умовно називають маленькою Індією, є китайський квартал Чайна-Таун, є єврейський район Голден Грін і численні пакистанські квартали. І є такий собі віртуальний «Лондонград», де мешкають «новиє русскіє». Проте він складається з маєтків і особняків, аж ніяк не об’єднаних територіально й не сполучених один з одним. Усі спроби зібрати, згуртувати в якесь співтовариство вихідців із радянської імперії, котрі живуть на Британських островах, не досягли успіху.
 
Як ніщо інше поєднують і ріднять навіть малознайомих людей релігійні молитовні збори. Церква не клуб за інтересами й не притулок для національних і родових пристрастей. У лондонському соборі Успіння Божої матері й Усіх святих Сурозької єпархії багато українців, молдован, грузинів, греків і щойнонавернених англійців, які, можливо, навіть релігійніші, ніж вихідці із СРСР.
 
 
Піонерка моди
 
Я раніше таких жінок ніколи не зустрічала. Спочатку мою увагу привернув надмір товстих золотих ланцюжків, що обвивали її тонку шию. Мимоволі впадали в око патли жовтого волосся, погано пофарбованого й не помитого. І повна відсутність косметики на тьмяному та безбарвному обличчі. Отака безоглядна впевненість у своєму природному праві виглядати «натурально»!
 
Вдягнена вона була в чорну шкіряну куртку із золотими позументами. Це вже виглядало як претензія на привабливість об’єкта в цілому. Виходить, усе-таки хоче, щоб на неї звернули увагу, коли тримає в руках велику сумку, розшиту блискучими стразами?
 
Непристойно, звичайно, розглядати незнайому людину, та я й не дивилася пильно, лише ковзнула поглядом кілька разів і, так би мовити, сфотографувала: оголені міні-спідницею червоні від холоду ноги, засунуті в блискучі золоті босоніжки на височенних підборах…
 
На вулиці стояла вогка лондонська зима. Я була в зимовому кашеміровому пальті з каптуром. Але моє тепле довге пальто – нікому не ­вказівка, це я розуміла.
Що ж тоді мене вразило, про що тут, власне, мова? Потрібно було пожити в Лондоні, щоб переконатися, що такий сезонний і смаковий дисбаланс у зовнішності й одязі – це не банальний несмак, а… стиль. Ба, більше: стиль продуманий, вивірений. Я бачила не просто пом’яту, невиспану й бридко одягнену жінку, а стилягу! Збочену на тім, щоб за будь-яку ціну виділятися з юрби благопристойних громадян, котрі поспішають у свої офіси в безликих однотипних костюмах, відчуваючи острах порушити статусний dress code.
 
Ця випадкова лондонська жителька була яскравою представницею моди протесту, що породила знамениті колись міні-спідниці. Тепер уже загальновідомо, що лондонська вулиця давно й успішно диктує моду щонайрозкрученішим дизайнерам. Саме ці дивно вдягнені молоді люди, які викручують руки всякій спробі втиснути їх у береги, спонукають до прогресу й у галузі високої моди, і в галузі високих технологій текстильної та швейної промисловостей.
 
 
Міністр у тещі
 
Кілька років поспіль у Великій Британії влітку майже не було рясних дощів, які повинні були б підживлювати джерела й артезіанські колодязі, що насичують водоймища питної води. Пригадую посушливе літо, коли по телебаченню виступав міністр водних ресурсів із проханням до людей заощаджувати кожну краплю води. При цьому він не просто переконував британців зневажати зелень газонів, ставитися спокійніше до того, що сади й палісадники гинуть від спраги. Ні! Він пішов ще далі!
 
Він закликав усіх – від немовляти до дідугана – митися якомога менше. Ба, навіть обіцяв запровадити санкції для охочих приймати щоденну ванну (!). Можна ж, казав він, от як я, приміром, який сидить отут у спекотній телевізійній студії, обійтися й душем двічі на тиждень. Задля порятунку нації, як той казав.
 При цьому він легковажно послався на дані свого домашнього лічильника води. Але допитливі британські журналісти не залишили без уваги його публічні заяви про готовність піти на страшні жертви. Газетярі «вистежили» чиновника, знявши показання з лічильника його тещі (!), до якої любий зять внадився у це надзвичайно посушливе літо. Джерела зятевої прихильності пояснювалися просто: він приймав у її будинку щоденні ванни!
Необережний аматор купань був відсторонений від посади.
 
 
Культурний дзвіночок
 
На нову батьківщину кожний із нас, зумисне або ж мимоволі, часто на підсвідомому рівні, вивозить те, що можна назвати культурним кодом. Для індусів це безсмертні рядки Рамаяни, вірші Тагора й афоризми Ганді. Для грузинів – Шота Руставелі, як для українців – Тарас Шевченко. Для росіян це Пушкін, Достоєвський, Толстой.
 
Туга за ошатною театральною юрбою мене не відпускає, коли бачу, як у концертному залі імені королеви Єлизавети пересічний мешканець Лондона в пуловері, що втратив форму, зневажаючи на­явність театрального гардероба, кидає між кріслами тертий бувалий дощовик або куртку. А потім, трусячи немитим, зваляним волоссям і закочуючи очі, слухає небесні звуки скрипки Співакова. Я б так не змогла. Мені було б ніяково. Я думала б, що ображаю своїм виглядом і поведінкою високе мистецтво.
 
І давно засвоєні нами поняття про те, як потрібно виглядати, щоб не образити своєю зовнішністю навколишніх, іноді роблять нас легко пізнаваними в будь-якій європейській юрбі.
 
Тож Лондон – це Вавилон, а якщо врахувати, що за народжуваністю етнічні меншини вдвічі перевершують білих британців, то часом видається дивним, наскільки ж мале тертя породжує це етнічне й релігійне різноманіття британської столиці.
 
Будь-яка світова столиця багатолика, але зрівнятися в цьому сенсі з Лондоном може не кожне, навіть найбільше місто. Поліфонічність і багатоликість лондонського життя глибоко укорінені в його історії як метрополії колосальної імперії, до якої входили країни з різними культурами й віруваннями – від язичників Нової Зеландії й островів Тихого океану до буддійської, сикхської, індуїстської, мусульманської й навіть християнської Індії – найбільшої перлини в британській імператорській короні.
 [1281]
 
Варто побачити

 

Біг Бен – годинник діаметром 7 м на вежі британського парламенту, що з 1858 року відмірює час новітньої демократії та капіталізму.
 
Букінгемський палац – резиденція англійських монархів, де розташована величезна картинна галерея: Рембрандт, Рубенс та ін. Якщо не зумієте потрапити, подивіться хоча б на караул перед палацом.
 
«Лондонград» – центр міста, де мешкають російські олігархи.
 
Тауер – фортеця, колишня в’язниця, історичний центр столиці Великої Британії. Об’єкт усесвітньої спадщини ЮНЕСКО.