Три базові «К» піонерської для України розвідки Тамари Гундорової пов’язані так само тісно, як складові тріади «Kinder, Küche, Kirche». Світова гуманітаристика давно позбавилася цнотливого ставлення до «низької» культури, натомість у нас і досі в полі зору науковців перебувають лише ті явища, про які не соромно говорити в порядному товаристві, а кітч до таких не належить. Спираючись на теоретичні узагальнення закордонних колег, дослідниця в роботі «Кітч і література» аналізує розмаїття його проявів від кінця ХVIII ст. до сьогодні. Кітч, наче моторний Фігаро, вигулькує тут і там, постійно міняючи маски. То проявиться у вигляді графоманії, котра напрочуд вдало пристосовується до обставин, то набуде форми сентиментального жіночого письма, то постане як візуальна матриця соцреалізму, то вистрілить саркастичним феєрверком постмодерного стьобу. Гундорова не ставить собі за мету розкрити всі личини кітчу та способи його функціонування, а тим більше – ввібгати його лише в літературні рамки. Розглядаючи його як наскрізну категорію естетики, авторка оперує масивом інформації в діапазоні від «котляревщини» до Вєрки Сердюч ки через Пантелеймона Куліша, Ольгу Кобилянську, Олеся Гончара, Ліну Костенко, Юрія Андруховича – знакових саме для обраного вектора постатей. Можливо, тому книзі дещо бракує підсумкової завершеності, де містилася б спроба розставити крапки над «і» щодо нинішньої культурної ситуації. Бо трикрапка після фінального речення »… існує безліч способів бути полоненим кітчем…» роз’яснює небагато.