Моя бібліотека: Гімн дезертиру

 

 

Ніколи не потрапляй в армію, синку. Таким мав би бути висновок нормальної людини після прочитання легендарного роману Джозефа Хеллера «Catch-22». В перекладі Миколи Мещеряка – «Пастка на дурнів».

 

Справа не в армії. «Пастка…» – сестра «законів Паркінсона» і онука «Процесу» Франца Кафки. Книжка про те, як працює будь-яка бюрократія. Паноптикум із кількох десятків персонажів, які змушені протягом 1944 року жити і спілкуватися на обмеженій території – військова база на острові П’яноса плюс двійко прифронтових борделів у Римі. Чи знаєте ви, що Хеллер насправді – талановитий художник-карикатурист?

 

Окрема подяка за переклад. Це класика, починаючи від імен (генерал Штирхер, капітани Бобкінс і Добкінс, пілот Макпростак, медсестра Качкіт, капрал Безбог, капелан ВПС США О.Т. Святмен або полковник Мудас) і закінчуючи лайкою, яку інакше як добірною не назвеш («смердючий сучий вилупок!»).

 

Пригоди всіх цих американсь­­ких військовослужбовців складаються у величезну гуманістичну мозаїку. Її перші смальти – смішні. «От комедія!» – думаєш, читаючи про «земляні щілини, що з’явилися, як на помах чарівної палички, біля кожного намету, після того, як Майло Майдербайдер розбомбив власну базу».

 

Але далі, урізноманітнюючись, мозаїка перетворюється на моторошний життєпис головного героя. Чільний бомбардир ланки Б-25 Йоссар’ян змушений гратися в ігри, де у відповідь на кожен його хід ситуація стає ще гіршою. Де державни­цький порив начальства призводить до того, що для отримання парашуту перед вильотом треба підписати Присягу на Вірність, а щоб одержати кетчуп у їдальні – заспівати «Зоряний прапор». Де генерал Бидл ні сіло, ні впало наказує розстріляти інтелігентщину в особі майора Денбі. Де директор офіцерської їдальні Майло Майдербайдер укладає угоду з німцями й організовує бомбардування своїх, щоб уникнути банкрутства: «Атакувати кулеметним на бриючо­­му?» – недовірливо перепитав Елвін. – «Нічого не вдієш, друже. Кон­­тракт є контракт».

 

Чергова партія гри, яку веде зі своїм головним ворогом – війною – Йоссар’ян, містить у собі логічну бомбу, яка й дала назву книжці – «Поправка-22» (слово сatch має також значення «пастка»). Йоссар’ян хоче вижити, а для цього потрібно перестати виконувати норму по бойовим вильотам, яка, дякуючи кар’є­ристам-дуболомам у погонах, постійно зростає. Звільнити від вильотів можуть лише хворих на голову, пояснює керівник санчастини Док Дайлік. Однак якщо ти пишеш заявку, що ти душевнохворий, то, згідно з «поп­равкою-22», ти здорова людина. Якщо ж не пишеш заявку, то продовжуєш літати назустріч усім зеніткам дивізії «Герман Герінґ», і всі нормальні люди розуміють, що у тебе не все у порядку з кебетою. 

 

Док Дайлік гине, як і більшість симпатичних персонажів роману. Літак, у список екіпажу якого він записав своє прізвище, «щоб набрати льотних годин», розбивається, і лікар де-юре стає трупом. Навіть дружина, отримавши компенсацію, теж не проти вважати його мертвим.

 

Вихід із цієї шизи – втеча. На нього Йоссар’яну вказує безхитрісний добряга Вессл – пілот, якого вважають ще більшим психом, ніж самого Йоссар’яна: «Бо він не вимагає списання на землю, хоч його збивають у кожному вильоті». Ха, а цей маленький американець просто тренував вимушені посадки, щоб зрештою таки втекти – аж до нейтральної Швеції на рятувальному плотику! 

«Вони перевернуть увесь світ, щоб вас упіймати, – каже Йосса­­р’я­­ну на прощання майор Денбі. – Ой, як вам доведеться поплигати!» «Я й поплигаю», – відповідає Йоссар’ян, ви­­рушаючи шляхом Вессла. І вже кілька десятків років йому не можна не побажати удачі.  

 

У букіністів по всій країні

(тираж книги – 50 000), 30-40 грн