Ніч. Вулиця. Театр. Прем’єра. Як експерт «Київської Пекторалі» маю зобов’язання передивитися за сезон усі нові вистави – аби перед міжнародним Днем театру відзвітувати, чия рушниця в третьому акті не лише вистрілила, але й поцілила. Звично заходжу по квиток до адміністратора. «Вибачте, – каже давній знайомець, – приходьте за кілька днів. Сьогодні все викуплено». Вперше така ситуація здивувала, вдруге проявила симптом. А коли почала повторюватися регулярно, стало зрозуміло: не гламуром єдиним живуть мешканці столиці.
Вистава «на десерт»
Ще кілька років тому аншлаг на столичній сцені пояснювали здебільшого позамистецькими факторами.
Народ штурмом бере ті приміщення, де час від часу відбуваються дійства бездомного «Київ модерн-балету»? Звичайно, художній керівник трупи Раду Поклітару не тільки на світовій хореографії знається, але й менеджер вдатний.
Із люстр звисають і на одній нозі стоять у хрестоматійній «Наталці Полтавці»? Зрозуміло, в ролі Виборного рве міхи акордеона фронтмен «ВВ», беручи за душу не стільки акторським талантом, скільки розгонистим панковим драйвом. А в виставі відбулося ще й дотепне переосмислення як штампів шароварних постановок, так і сучасних ритмів народів світу із репом включно. Але цей факт якось потонув у шумі балачок про рок’н’театр.
Наразі тенденцію вже не проігноруєш: Київ переживає справжній театральний бум. Три десятки міських театрів заледве вміщають охочих посмакувати не тільки «свіжиною», але й виставами, що побачили світло рампи 5-10 років тому. Не проштовхнутися як у камерному Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса або в аматорському «Чорному квадраті», так і в просторих академічних залах.
Тотальне «мєстов нєт» часто означає, що велика компанія або підприємство орендували те чи інше театральне приміщення на весь день: як основна страва – семінар або ювілей, на десерт – «Дядя Ваня», наприклад. Це не рідкість в українській і російській драмах, Молодому театрі й Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра. І чи не єдиним храмом мистецтва, до якого глядацька стежка заростає дедалі густіше, залишається Національна опера України. Ніби й акторський склад міцний, і до музикантів претензій нема, та всі ініціативи губить ще при корені брак якісної режисури.
Є якісні режисери!
Тому, коли фаворитом номінації «Найкраща музична вистава» вдруге поспіль виступає доробок «Київ модерн-балету», – це показник суб’єктивності пекторальних фахівців, але водночас і об’єктивної клінічної картини. Фактично, Поклітару мав змагатися сам із собою. На цю відзнаку претендували лише три його вистави: «Веронський міф. Шекспірименти», «Дощ. Болеро» й «Лускунчик». Аби не створювати прецедент, журі пішло на елегантний компроміс: замість однієї постановки вшанували спеціальною відзнакою «Подія року» всю трупу.
Сезон видався напрочуд вдалим на цікаві режисерські роботи. Безумовний лідер театрального процесу – Дмитро Богомазов, про якого жартома кажуть, що він здатен класно поставити навіть текст телефонного довідника. Минулого сезону його надихав на творчість принципово різний літературний матеріал. Рівноправним партнером для режисерських дослідів виявився сучасний німецький письменник Роланд Шиммельпфенніг, за п’єсою якого Богомазов поставив «Жінку з минулого».
Зовсім інша ситуація з драматургічно непереконливим «Останнім героєм» одеського автора Олександра Морданя. Цю історію з життя нашого сучасника, який тримає героїчну оборону квадратних метрів у будинку, що розвалюється, Богомазов примудрився перетворити на одну з найяскравіших подій сезону. Розгорнувши сценічну дію подібно до популярних телевізійних ігор «на вибуття», він перетворив її на смішну трагедію «маленького українця», в якому легко впізнати як не себе, то одержимих квартирним питанням сусіда, родича або колегу.
Так само дуплетом вистрелив улюбленець «Київської Пекторалі» Юрій Одинокий (лише 2005 року його «Брати Карамазови» зібрали урожай з 8 премій). «Empty trash» за п’єсою Тетяни Іващенко прикрашає афішу Молодого театру. Осучаснене «Весілля Фігаро» за П’єром-Огюстом Бомарше шокує публіку сценічним середовищем хай-тек і хореографічними фрагментами, які в фіналі переростають у грандіозну весільну учту в стилі фламенко.
Українська антреприза: касові збори – більше мільйона
Художній керівник Театру на Подолі Віталій Малахов створив економічно успішну антрепризу – явище, котре на наших театральних теренах можна порівняти хіба з появою сокола балабана в українському небі.
Вітчизняна антреприза – птах рідкісний і лякливий, – котра досі потерпала від нашестя російських «заробітчан», нарешті звернула увагу на власних суперстар. Поки що – переважно розкручених у кіно й на телебаченні.
Доброчинну виставу «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти», в якій узяли участь Володимир Горянський, Маша Єфросиніна, Григорій Чапкіс, Сергій «Тернопільський Сірий» Притула, побачили в 30 містах країни, а кількість зібраних коштів значно перевищила очікуваний мільйон гривень.
Низку вартісних новинок продемонструвала і мала столична сцена, в декораціях якої нині особливо виділяється дітище Владислава Троїцького – Центр сучасного мистецтва «ДАХ».
Поряд із масштабними проектами на кшталт ГОГОЛЬFEST, режисер та його актори 2007 року віддали данину не притаманній цьому колективу соціальній проблематиці. Перед новорічними святами тут постала «Анна» за п’єсою Юрія Клавдієва – автора, який уміє дослухатися до словесних вправ міського «дна», аби згодом цією мовою заговорили до нас його люмпен-персонажі.
Плюс спектакль «Сексуальні неврози наших батьків» за Лукасом Берфусом із дивовижною роботою в головній ролі Руслани Хазіпової. Оголена і повністю знерухомлена, актриса «працює» лише обличчям. Але так майстерно, що їй вдається мімікою передавати найтонші нюанси переживань своєї героїні. Коли побутова божевільня суто художніми засобами піднімається на п’єдестал мистецтва, саме це ми пафосно називаємо «магією театру». [345]
ХЕДЛАЙНЕРИ СТОЛИЧНОЇ СЦЕНИ
«Небезпечні зв’язки»
Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра
Інсценізацією роману Шодерло де Лакло режисер Андрій Білоус прищеплює еротику цнотливій українській сцені. «Де нема розпусти, там нема кохання» – декларують у виставі. Вирішуючи давню суперечку, хто з них більш вправний маніпулятор, віконт де Вальмон (Микола Боклан) та його подруга маркіза де Мертей (Оксана Архангельська) граються людськими життями, спокушаючи невинних. Відверті сцени вирішено зі смаком і неабиякою вигадливістю. Коли вірна дружина мадам де Турвель (Наталя Озирська) відчуває, що не вистоїть перед чарівністю звабника, вона заздалегідь скидає з себе «крильця», які досі так весело й наївно тріпотіли у неї за спиною.
«Кайдашева сім’я»Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка
Канонічний взірець втілення національним театром класичної національної драматургії. Режисер-постановник Петро Ільченко і сценограф Андрій Александрович-Дочевський вирішують виставу в підкреслено архаїчній манері: естетика дійства корінням сягає «золотої доби» українського театру. Модулем оформлення обрано вертепну конструкцію, а декорації стилізовано під лубок. На цьому тлі розгортається історія про родину, яку роздирають жадібність, розбрат, хитрість і пиха. Каталізатором процесу руйнації в цій версії виступає Кайдашиха. Її яскравий і неординарний – а тому ще небезпечніший – образ створила Наталя Сумська.
«Жінка з минулого» «Вільна сцена»
Самотній привид постмодернізму на вітчизняній сцені. Дмитро Богомазов будує виставу за принципом відносності простору й часу. Герої дійства то повертаються на день назад, то передбачають те, що станеться з ними через годину. За допомогою візуального відеоряду, що проектується на стіну-екран, розширюється простір – Париж раптом змінюється картинкою вулиці, яка пролягає поблизу київського театру. «Відносними» стосовно одне одного почуваються й центральні персонажі – Франк (Володимир Канівець) та Клаудіа (Світлана Штанько). 19 подружніх років вони прожили, наче в паралельних площинах. Між ними постійно якісь перешкоди: стіна, двері, завіса із світла.
«Лускунчик»«Київ модерн – балет»
Виставою «Лускунчик» Раду Поклітару продовжує обрану лінію нетривіальних прочитань класичних творів світового театру. Різдвяна казка позбувається романтичного флеру, натомість набуває фантасмагоричних рис, притаманних літературній першооснові – творові Ернеста Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик та Мишачий Король». Події тут викладено з позиції молодої героїні Марі Штальбаум (Еліна Виннікова), чия уява перетворює оточення і, перш за все, власних батьків на мишей, а ляльку для лущення горіхів – на прекрасного принца. І якщо для фахівця екзерсиси хореографа виглядають запозиченими з балетних розробок Матса Ека чи Піни Бауш, «нормальна» публіка сприймає їх як сміливий експеримент.
«Голубка»Молодий театр
Вистава за п’єсою оповідача красивих історій і майстра витончених діалогів Жана Ануя в постановці режисера Андрія Бакірова отримала таке ж вишукане втілення. Сюжет нескладний: молодий музикант Жульєн (Дмитро Тубольцев), доки перебуватиме 3 роки у війську, доручає піклуватися про свою дружину Коломбу (Валерія Ходос) і маленького сина матері, великій актрисі мадам Александрі (Тамара Яценко). Несподівано для всіх Коломба надто швидко призвичаюється до світу театральних залаштунків. Особливу роль тут відіграє декорація-трансформер. В одній зі сцен, коли розкривається задник, реальні глядачі опиняються тет-а-тет з іншими «глядачами», котрі дивляться виставу мадам Александри.
«Сексуальні неврози наших батьків» ЦСМ «ДАХ»
Режисер Владислав Троїцький стилізував виставу під «трип» – психоделічний сеанс, під час якого пацієнти медитують, майже не виконуючи цілеспрямованих дій у просторі. Поставлена в украй незручне становище публіка перетворюється на колективного свідка подій, котрі зазвичай приховано за щільно зачиненими дверима і закорковано клятвою Гіппократа. І від глядачів, і від буденності головну героїню Дору надійно відділяє душевна хвороба. Три засоби виразності підкреслюють її окремішність – вода, оголеність, нерухомість. Дора прагне кохання. Однак, не в змозі розрізняти пов’язані з фізичним утіленням напівтони «великого та світлого» почуття, занурюється в безодню божевілля.
«Гравці»Театр на Подолі
Фьодор Міхайловіч добре знався на азартних іграх та психології гравців. Змальовані в його п’єсі типи з часом не втратили актуальності, а описані механізми шахрайства та обдурювання громадян спрацьовують і тепер. Аби підкреслити неможливість розпізнати аферу в момент, коли вона вже коїться, режисер Олег Ліпцин запозичує один із засобів виразності в театру Кабукі. Дія відбувається на ханаміті («дорозі квітів») – винесеному в зал помості, тобто буквально «під носом» у зачарованого глядача, який навіть зблизька ніяк не може роздивитися обман. Тонке нагадування: знаменитий «лохотрон» – вигадка давня, і на кожного крутія знайдеться ще більш зарозумілий та зухвалий.