Фото: Євген Котенко
В умовному «пеклі», на нижньому рівні розташувався чи не найбільший реформатор за всю історію вітчизняного образотворчого мистецтва Іван Георг Пінзель. «Земний» рівень зайняли затяті скульптори-новатори Олександр Архипенко і Огюст Роден: без їхніх пошуків розвиток об’ємної пластики в ХХ ст. й не уявити. «Небесна» частина дісталася ще не увічненим в енциклопедіях учасникам Великого скульптурного салону – нашим співвітчизникам і сучасникам.
Поле експериментів
Майстер доби бароко зайняв стратегічну частину будівлі – величезний «передпокій» колишнього музею Лєніна. Зі своїми дерев’яними янголами і святими, що раніше прикрашали церкви та замки, він ідеально вписався в умовно сакральну й позірно палацову споруду зі скла, бетону, мармуру й граніту. Навіть ті, хто Пінзеля не те що бачить вперше, але й таке ім’я щойно почули, ошелешено роззиралися довкола. З одного боку, ніби культові витвори. З іншого, з ними щось явно «не гаразд». Замість пісних облич і молитовних поз – екстатичність, внутрішнє занепокоєння, мало не сексуальність там, де її не може бути за визначенням. Геній, який залучив до скульптури техніку візантійського іконопису, і досі вражає класом роботи з матеріалом – різьблення по дереву як різьблення по плоті. Рука так і тягнеться торкнутися персонажів майстра. Шкода, охорона по всьому периметру.
Та якщо безпосередній контакт із Пінзелем можна налагодити у Львові, де є його музей, а єдиний тамтешній страж взагалі до експозиції майже ніколи не зазирає, то зовсім інші справи з гігантами революційної скульптури другої половини ХIХ і початку ХХ ст. Їх у межах рідної країни побачиш хіба як тепер – з волі мецената. Публіка, навіть дуже далека від Роденових імпресіоністичних ігор з реалізмом або конструктивістських візій Архипенка, принаймні, чула імена.
З градусу народної уваги можна зробити висновок про загальну мистецьку ерудицію нашої спільноти. У залі українця Архипенка надто вільно як для унікальної презентації, натомість до зали француза вишикувалася черга в чотири ряди. Роден підтвердив славу світової поп-зірки, хоча, звісно, експозиція складалася з дрібної пластики – ескізних робіт і авторських бронзових відливок.
Народ приголомшено тупцяв біля мініатюрного «Мислителя», мабуть, зі шкільної лави пам’ятаючи, що той за розміром більше однієї натури й напружує свої сірі клітини в Парижі. Без спеціальної підготовки не здогадатися, що всього у світі аж 74 «Мислителі», які відрізняються ледь помітними деталями і величиною. Ймовірно, саме від загальної нестачі додаткової інформації, просто з ходу починається народження чуток. Говорять переважно про те, чи не підроблено роботи, адже вони не офіційно музейні, а з особистої колекції. І тут можуть бути варіанти. Як, наприклад, трапилося із зібранням живопису, оприлюдненому в середині 1990-х на перших в Україні арт-ярмарках, де було виявлено безліч підробок класиків вітчизняного малярства. Фахівці тоді поговорили про брак професійних консультантів і відсутність певної освіти у колекціонерів з їх упевненістю, що грубі гроші убезпечують від шахрайства, та й потому. А народ нічого не забуває.
Бронзові хащі
Весь другий (і єдиний) поверх Українського Дому вгинався під екзерсисами живих-здорових українських скульпторів. Звісно, їх завжди було менше, ніж графіків чи живописців: відсікати зайве – не пензлем вимахувати. Крім того, що праця фізично важка, з приходом нових часів і зміною економічних відносин вона стала мало не героїчною. Формування з моделі, бронза, мармур, граніт як матеріал, відливка, прочеканка, гальванізація та інші суто технічні моменти – все це коштом митця. Собівартість одного твору виходить захмарною. А додати «націнку» за художність і престижність імені – одразу зрозуміло, що скульптура продукт елітарний.
Тому скульптор не може працювати в «стіл». У нього є три можливості: знайти свого покупця, забути про прекрасне й почати виробництво відвертого ширвжитку або покинути професію. Тому не варто дивуватися фактові, що протягом десятиліть реєстр українських скульпторів, за невеликими винятками, лишається незмінним. Молодим художникам поки не до снаги прорвати щільне коло старших товаришів. Навряд чи це свідчить про зміління річища талантів. Просто скульптура ніяк не може оговтатися від кризи, пов’язаної зі знищенням старої системи держзамовлень, а інтерес до неї як об’єкта колекціонування приватними особами поки не розвинувся в необхідних їй масштабах.
Виправдовуючи власну назву, Великий салон відображає реалії: тривимірні роботи плюс кілька зразків ленд-арту, які, попри те, що мають виходити за межі інтер’єрів, відповідають параметрам мало не кімнатних взірців. Концептуальна скульптура, яка може бути не тривимірною, не об’ємною й навіть не матеріальною – наприклад, усілякі «предмети», зіткані зі світлових пучків або лайно в усій його природній красі – загальній концепції заходу, очевидно, не відповідають.
Наймилішою українцеві залишається бронза. Вона представлена в усіх видах – полірована до дзеркального блиску, повністю чи частково патинована, з фактурною поверхнею чи «зализана» до стану карамельки. На другому місці мармур і граніт. На диво мало дерев’яної скульптури, хоча різьбярські традиції в нас напрочуд якісні. Не багато альтернативних матеріалів і технік на кшталт зварювання чи гальванопластики.
Відтак і спектр образів не вражає: ті ж подібні до кавалків фігури або навпаки, реалістичний фігуратив – обов’язково красива оголена натура з усіма ретельно «проробленими» анатомічними подробицями. Раз-у-раз проглядають кон’юнктурні подарункові статуетки. Сьогодні їх модно вирішувати в комічно-гротескній манері.
Виняток із правила
Його становлять буквально кілька осіб. Олександр Сухоліт знову дивує: його примітивні бронзові фігурки, що зблизька мають цілком «глиняний вигляд», схожі на культові витвори наших дуже далеких пращурів, які намагалися ідентифікувати себе через осягнення тілесності. Найдивовижніша скульптура з цієї серії – «Автопортрет».
Адепт потужного енергетичного мінімалізму Олексій Владіміров обстоює ідею багатошаровості смислів, які здатна передавати скульптура. Чого варта лише його прорізана наскрізь мармурова абстракція «Народження стихії».
У прозорих, хоча йдеться про бронзу, роботах Світлани Карунської загальнокультурне підґрунтя таке ж важливе, як і візуальне рішення. Дивовижно поетичний «Волинщик біля брами світанку»: хто сьогодні сприйме його як приховану ілюстрацію-алюзію до однойменного альбому Pink Floyd? І ще мисткиня показала не типовий для пластики жанр – натюрморт: чудові лаконічні композиції, в яких поєдналися бронза і кольорове скло.
Найбільше щирих усмішок заслужив Андрій Северинко зі своїми чудернацькими тваринками, моделлю корабля капітана Реваса й самим капітаном – дбайливо змакетованим з різного мотлоху красенем у химерному строєві. Найбільше народ прагнув увічнитися на світлинах саме біля нього. Та організатори не дозволяли: фотографувати можна лише журналістам для «виробничих потреб».[250]
СКУЛЬПТУРНА КОЛИСКА
.jpg)
Іван Георг Пінзель (точні дати не відомі)
Найзагадковіший український скульптор другої половини XVIII ст. Його справжнє ім’я, національність та інші біографічні подробиці і досі є предметом дискусій у мистецтвознавчих колах. На основі поєднання європейських традицій та візантійського іконописного канону створив оригінальну пластику, яку не зміг повторити жоден із його учнів. За гіпертрофований екстатизм його витворів дехто з фахівців називає Пінзеля предтечею експресіонізму. До середини 1950-х років, поки роботи майстра не були визнані шедевральними, чимало з них перебували просто неба в сільських садибах: селяни пиляли дерево для опалення хат.
Огюст Роден (1840 – 1917).jpg)
Французький митець багато працював над пластикою та рухом, але найважливішим завданням скульптурного зображення вважав передачу емоційного стану. До нього скульптурі були непритаманні вільне положення фігур і природні жести. Один із перших застосував щодо пластики імпресіоністичну техніку. Досягався більшої рухливості та чуттєвості своїх творів завдяки сильному моделюванню і незвичній «живій» світлотіні. Найзначніша і не закінчена його робота, над якої він працював до останку, –«Брама пекла». Найвідоміші його шедеври «Мислитель», «Поцілунок», «Єва» – етюди до цього масштабного твору.
.jpg)
Олександр Архипенко (1887–1964)Український скульптор-реформатор. Переїхавши 1908 року до Франції, оселився у славетному паризькому мистецькому осередку La Ruche («Вулик»). Спочатку захоплювався архаїкою та культурою Давнього Єгипту. Згодом розробляв принципи тривимірного кубізму. Як результат – зрадив фігуративу і перейшов до безпредметного мистецтва. Експериментував з різними матеріалами, зокрема склом й целулоїдом. Займався також «скульптур-живописом»: поєднанням картинного тла із рельєфом та поліхромією. Першим став використовувати можливості «нульової», тобто наскрізної, форми в скульптурі. Згодом упровадив в мистецтво принципи кінетичної (рухомої) скульптури.