Колаж: Надя Кельм
Є три основні варіанти розмови про Шевченківську премію. Перший – її можна добряче вилаяти. І є за що: у сумному радянському минулому нагороджували не за естетику, а за відданість (або симуляцію) ідеології. У непевному теперішньому прекрасне придушене пафосом державотворення. У майбутньому Тарас-премія має або смиренно упокоїтися, або так кардинально видозмінитися, як це вдається лише дуже великим грішникам, які на старість йдуть до монастиря.
Другий – її можна захищати. Резонів кілька. І за часів СРСР були пристойні й поважні лауреати, згадаймо хоча б Романа Іваничука, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Анатолія Кос-Анатольського. Оборонці необхідності вшановувати гідних особливо полюбляють посилатися на постать Григора Тютюнника. Не додаючи при цьому, що талановитий письменник із власної волі пішов з життя і не в останню чергу – через образу на чиновників, які замість Шевченківської втулили йому республіканську премію імені Лесі Українки – як дитячому авторові. А похопилися за 9 років із посмертною винагородою вже зовсім інші люди. Ще один адвокатський аргумент – не варто корчити із себе стоматолога, якщо перед тобою дарований кінь: державі з її польоту краще видно, кого підносити на вітчизняний культурний Олімп.
Нарешті, третій – озброїтися «перпендикулярним» до проблеми баченням. Ганити вади Національної відзнаки все одно, що докоряти дурникові за те, яким він народився. А ми, гуманісти, на таке не погодимося.
Анатомія питання
«Хто платить, той і музику замовляє». Цей ресторанний шаблон пояснює, чому кульгавість Шевченківки є не причиною, а результатом. Наслідком того, що мистецьким процесом в Україні й досі прагнуть керувати офіційні особи. Щоправда сьогодні – з величною метою, бо йдеться про «найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять… спрямовані на державотворення…»
Для такого кермування потрібна дещиця: згуртованість невеликої групи, що встановлює правила або наглядає за їхнім дотриманням. Народ за бажання може досхочу дискутувати щодо персон та їхнього доробку в першому турі на стадії попереднього відбору, та у другому за «вершинні надбання» голосуватимуть посвячені. Як годиться – таємно, що автоматично означає відсутність персональної відповідальності в підсумкові.
Порядок вирішення долі претендентів покладено на Комітет національної премії, а склад «суддівської колегії» формується за поданням голови. Члени Комітету естетичну вартість робіт детальній експертизі не піддають. З 1 серпня до 1 листопада кандидатури приймаються, до середини січня визначається «список до обговорення». До моменту оголошення щасливців – дня народження патрона 9 березня – надто мало часу, аби перейматися подробицями.
Левова частка дебатів гарантовано припадає на розгляд осіб пошуковців, і тут включається приповідка «свій до свого по своє». Скажімо, цього року до складу комітетників належить актор і режисер Анатолій Хостікоєв. А в списку є вистава «Про мишей і людей» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». У цьому рівнянні нема невідомих: якщо Хостікоєв і дотримається по-чесному правила за таких обставин не брати участь у полеміці, що зазначено в Положенні про Комітет, роботу його колег і близьких людей зможуть вшанувати інші члени Синедріону. У них для цього буде, крім всього, ще одна підстава – імена виконавців головних ролей, режисера та автора ідеї вистави вже не перший раз майорять на кандидатських прапорах.
Стояти в черзі – вироблена звичка українських митців, які свідомо погодилися на ролі у комедії з розподілом лауреатства й мають достатньо терпіння та міцні кінцівки. Згідно з Положенням, стукати в двері вони мають право лише двічі. Насправді шансів більше. Премій всього 10, а висуванців від офіційних установ: Міністерства культури і туризму України, Національної академії наук України, Академії мистецтв України, творчих спілок, освітніх закладів, літературно-мистецьких об’єднань – майже сотня, бо й самих інституцій не мало, і земля наша славиться не тільки талантами, але й добрими людьми. Аби не ображати тих, хто опинився за бортом, їх записують до «другого складу» – рано чи пізно, і до них справа дійде.
Тому порівнянюючи попередній і теперішній реєстри бачимо вже знайомі імена – письменників Ігоря Павлюка, Броніслава Грищука, Михайла Олефіренка, Мойсея Фішбейна, Петра Перебийноса, композитора Геннадія Ляшенка, режисерів Віталія Малахова та Олександра Дзекуна, акторів Володимира Петріва, Богдана Бенюка, Наталії Сумської, художника Володимира Гарбуза, дослідників мистецтва Мирослава і Тараса Отковичів. Звісно, лаврів дочекаються не всі, але надіям притаманно помирати в судомах і повільно.
Зміна ракурсу
Залишимо осторонь життєздатність самої премії, доцільність увічнення живих класиків і власні спроби наблизитися до «об’єктивності». Гармонію алгеброю вивірити важко, а ось відшукати больові точки вітчизняної культурної евфонії спробуємо.
Якщо сучасне українське мистецтво належить народу, а він про це ні сном, ні духом, то чия це проблема? Навряд чи тільки держави з усіма її інституціями, законами та канонами.
Якщо відкриваючи поетичну збірку одного з номінантів, ми знаходимо перли на кшталт «і мати плаче, поки син надворі батька криє матом» або «твої очі у сутінках коси», то про які естетичні тонкощі ми говоримо?
Якщо кіномистецтво представлено лише Михайлом Ткачуком із документальним серіалом «Загадка Норильського повстання», то чи не діагноз це вітчизняній Десятій Музі, а разом із нею – й культурній політиці в країні, яка не зле почувається без власного виробництва фільмів?
Якщо з минулого року в мас-медіа вирують суперечки навколо присудження премії польському та американському громадянам в аспекті «куди пливуть гроші наших платників податків», то чи не свідчення це хвороби далеко не мистецької?
Якщо на ім’я Президента надходить лист із вимогою скасувати лауреатство Володимира Гришка, підписане співаками Київського оперного театру, оскільки він як соліст «Метрополітен Опера» виступає перед іноземцями, а не своїми земляками, то яку традицію варто називати «національною»?
Якщо вдуматися в тематику й семантику найменувань представлених у цьогорічному списку робіт – «Барви рідного краю», «Рідна земле», «Обрії душі», «Князівство трав», «Чари ворожбита», «Таємниця рядна», «Божа кара», «Янгол-охоронець», «Янгол з України» – то чи не побачимо ми віддзеркалення духовного стану, якості доробку та інтенцій авторів, які творять згадану сьогочасність вітчизняної культури?
Національна премія імені Тараса Григоровича своїм існуванням не створює проблеми, а лише відображає стан речей – у культурі й суспільстві загалом. З цього погляду і її регламент, і люди, які ним керуються, і всі претенденти, заслуговують на щиру шану. Хоча б за регулярне нагадування про не тривіальність вислову: «Як не хотіти надто багато, то і те незначне здаватиметься великим». Правий Демокріт, сто разів правий. Коли до мистецтва ми підходимо із соціальними критеріями, то й отримуємо дріб’язок.[158][159]
ДОВІДКА
100 тисяч
Республіканську премію ім. Тараса Шевченка за видатні твори літератури, образотворчого письменства, музики, театру і кінематографії було засновано 18 травня 1961 року. У результаті її поєднання з республіканською премією з архітектури 1969 року утворено Державну премію УРСР ім. Тараса Шевченка. Президентським указом з 1999 року Державну перейменовано на Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Розгляд, обговорення та оцінювання творів і робіт претендентів відбувається в три тури і здійснюється Комітетом з Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Комітет є спеціальним органом, що підпорядковується Президентові України і утворений для попереднього розгляду питань щодо кандидатур на присудження Національної премії. В останні роки кількість премій збільшено з п’яти вдвічі: тепер у номінаціях художня література; документальна і науково-критична література; музика; образотворче мистецтво; сценічне та екранне мистецтво може бути відзначено кілька осіб. Сума кожної винагороди становить приблизно 100 тисяч гривень.
ПРЕМІЯ ДЛЯ МІНІСТРА
Деякі прогностичні спостереження щодо Національної премії 2008 року
|
Ім’я претендента
|
Назва роботи або проекту
|
Причина для отримання премії
|
Ймовірна причина для відмови
|
|
Ігор Блажков
|
Концерти «Музичне відкриття», запис на Українському радіо першої редакції Третьої симфонії Бориса Лятошинського
|
Енергійний пропагандист українського музичного академізму
|
Емігрував у 1990-х
|
|
Василь Василенко
(автор проекту, автор нової музичної редакції, диригент-постановник),
Василь Вовкун
(режисер-постановник),
Тадей Риндзак (художник-постановник),
Степан П’ятничко (виконавець партії Богдана Хмельницького), Людмила Шемчук (виконавиця партії Варвари)
|
Опера Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» Донецького академічного державного театру опери та
балету ім. Анатолія Солов’яненка
|
Просвітницька місія – популяризація на сході країни вітчизняної класики. Один із претендентів нині міністр культури
|
Попри окремі удачі, переважно зусиллями солістів, мистецька якість постановки невисока
|
|
Віра Вовк
|
Книги «Поезії», «Проза», «Спогади», «Сьома печать», «Ромен-зілля», переклади творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса, Василя Симоненка, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Івана Драча, Миколи Воробйова португальською мовою
|
Майстерне володіння художнім словом як у власній творчості, так і в перекладацькій діяльності
|
Громадянка Бразилії
|
|
Олег Кива
|
Камерна кантата №2 на вірші Федеріко Гарсіа Лорки для сопрано та камерного оркестру, три поеми на вірші Павла Тичини для баритону та камерного оркестру, камерна кантата №3 на вірші Павла Тичини для сопрано та камерного оркестру
|
Камерні твори композитора без перебільшення належать до «золотого фонду» української музики
|
Мав необережність місяць тому піти з життя, зважаючи на чималу чергу ще живих…
|
|
Галина Стефанова
|
Театральні моновистави «Стіна» за Юрієм Щербаком і «Палімпсест» за творами Василя Стуса
|
Віртуозна робота зі складними за сутністю жанрами та тематикою матеріалом в умовах «вільного» польоту
|
Моновистави масштабно не співмірні величині премії
|
|
Василь Шкляр
|
Роман «Ключ»
|
Зв’язки у письменницьких спілках, великий досвід отримання премій
|
Детектив
|