Відтоді, як Томас Едісон винайшов фонограф, Алєксандр Попов – радіо, а Фонд сліпих США на початку 1930-х років випустив перші аудіокниги на вінілових платівках, ширяться чутки про завершення епохи Гутенберга. З розвитком сучасних технологій, зокрема масового впровадження формату mp3, поголос про смерть друкованої літератури набув нечуваних масштабів. Як і будь-який міф, цей також базується на своєрідно викривленій логіці, яка встановлює хибні зв’язки між фактами дійсності. Насправді аудіокнига являє собою не вищий щабель поширення інформації, а новий вид мистецтва. Диск чи файл із записом художнього, науково-популярного, навчального тексту і виготовлена типографським способом книга – дві сторони однієї медалі. На аверсі – інтонації, тембр голосу, звукові ефекти, на реверсі – розмір шрифту, малюнки, звичний шурхіт аркушів і запах фарби.
Усне слово
Література у звуковому форматі повертає людей до першовитоків – фольклорної прапам’яті, мистецтва рапсодів, почутих у дитинстві з вуст матері казок. Так сказали б лірики. Прагматика ж процесу набагато банальніша. Ритм нинішнього життя, насиченість інформаційного простору, брак часу для відпочинку – три основні фактори, які з кожним роком зменшують кількість активних бібліоманів. Перетворюючи колишніх книгоїдів на слухачів, аудіокниги дозволяють надолужити „недочитане” будь-де: в громадському транспорті або машині, у салонах краси і тренажерних залах, навіть на лікарняному ліжку.
20 хвилин надиктованого запису дорівнюють 10 сторінкам тексту. Простий підрахунок підтверджує, що без жодних зусиль за 1-2 дні можна знайомитися з текстом середнього обсягу. 250 книжок на рік – велике досягнення й для філолога, що вже казати про пересічного бізнесмена чи службовця. Як свідчить практика, з усним словом на диску чи в мобільному телефоні навіть звичні для мегаполісів дорожні „корки” дратують значно менше. І теревені по радіо, і улюблена музика рано чи пізно набридають, а mp3-книги створюють враження, що ми не втрачаємо дорогоцінний час, а економно його використовуємо /
Запорука успіху аудіолітератури міститься не лише у формулі „вільні руки – здорові очі”. Фахівці б’ють на сполох: словник сучасної людини наразі катастрофічно звужується. Він обмежений переважно побутовою й професійною лексикою. Відповідно ми втрачаємо притаманне мові емоційне різнобарв’я. Озвучений твір дозволяє переживати нехай чужий, але інший досвід, – і в такий спосіб поповнювати і словниковий, і чуттєвий „запас”.
Звукове засвоєння відбувається легко, бо не свідомо. Ми змалечку опановуємо мову спочатку на слух, а потім уже вивчаємо правила письмово. Ті ж психологічні механізми спрацьовують і в дорослому віці. Тому при виготовленні аудіокниг виробники мусять у кожному окремому випадку вирішувати, що краще – записувати лише голос чи варто додати звукові ефекти, які імітують, скажімо, рип дверей, плюскіт води, шум листя? Якщо йдеться про твір сучасного автора, то запросити його до роботи над власним текстом чи актора? Адже важливі і стиль викладу, і талант читця, і артикуляційна чистота (уявіть лише клаптик „альтернативної історії”: новели Василя Стефаника у виконанні автора). І конче необхідна певна дистанція, аби не акцентувати „значущі” шматки тексту. Слухач має сам вирішити, що для нього важливіше – кумедний діалог, динамічна оповідь про розчленування трупа чи медитативний опис природи. І авторові втручатися, навіть інтонаційно, у текст зась. Переживатимуть тепер інші.
Рідною мовою
Пригадуєте записи з домашніх „концертів” Леся Подерв’янського, коли тлом до його усних п’єс слугували покахикування, гуркіт стільців і дзенькіт посуду? І це ще квіточки у порівнянні 50 касетами „Війни і миру” Толстого. Муки піонерів аудіолітератури скінчилися із винайденням mp3 2002 року. Відразу зникла необхідність напружувати вуха (старі записи перед оцифровуванням зараз ретельно чистять) і захаращувати хатні полиці ламким пластиком.
В Україні перші ліцензійні аудіокниги з’явилися того ж року. Російська компанія „Сідіком” вийшла на наш ринок із потужним, хоча й давнішнім доробком: дитячі казки з платівок 1970-х років, уривки творів зі шкільної програми. А головне – з озвученою, зокрема Валентином Гафтом, Юрієм Яковлєвим, Зіновієм Гердтом, Ріной Зєльоной, Львом Дуровим та багатьма іншими акторами, хто брав участь у передачах „Літературна година” і „Театр перед мікрофоном”, класичною літературою.
Всього два роки тому виникли перші вітчизняні компанії, що спеціалізуються на звукових книгах. Дебютували також класикою: до співпраці залучали кращих акторів зі столичних театрів. Часто використовувався музичний супровід, а в деяких випадках – і комбінування голосів, коли текст розкладається на ролі. Тепер у всіх охочих до взірців красного письменства є можливість почути байки Леоніда Глібова, драматургію та поезію Лесі Українки, прозу Панаса Мирного, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Степана Васильченка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка. Класика ХХ століття представлена творами Івана Багряного, Олександра Довженка, Остапа Вишні. За допомогою „цифри” вітчизняний „Театр перед мікрофоном” не лише повертається до слухача. Унікальна серія радіовистав із видатними українськими акторами отримала шанс на виживання, адже плівки руйнуються зі швидкістю звуку.
Асортимент mp3-книг
трохи згодом почав розширюватися за рахунок озвучування сучасних авторів. Першими заговорили до народу тексти Юрія Андруховича, Любка Дереша, Тараса Прохаська, Юрія Покальчука, Юрка Винничука, Ірен Роздобудько, Степана Пушика, Лариси Денисенко, Сергія Жадана. Тут, звісно, було від початку більше поле для польових експериментів. Андрухович віддає перевагу власному голосу, озвучуючи „Депеш мод”, Жадан взяв напарницю, Ірену Карпу, а „НепрОсті” Прохаська з дозволу автора начитала актриса Театру на Подолі Тамара Плашенко. 
Сьогодні ринок вітчизняної аудіолітератури обраховується порівняно невеликим цифрами. Кілька компаній-виробників („Книга вголос”, „А.E.L.”, „Наголос”, „Аудіо Планета”, студія „Древо життя”), близько 600 найменувань на всіх. Наклади співрозмірні тиражам друкованих книг, хіба поки що трохи поступаються: мінімум – 500 примірників, максимум – 2-3 тис. Середня вартість диску коливається у межах 20-25 грн, а від тривалості запису залежить не надто. Дорожче може коштувати сучасна художня або бізнесова література, оскільки, крім звичайних видатків, кошторис передбачає й авторський гонорар.
Маленькі відмінності
За словами директора компанії „А.E.L.” Олени Жигилевич, наші звукові книги за жодним з параметрів (якість тексту, робота акторів і звукорежисерів, дизайн обкладинок тощо) не поступаються західним аналогам. А за якістю звуку навіть переважають, оскільки в Європі книги записують з пониженим
бітрейдом. Чим вищий цей показник, тим чистіше й приємніше звучання. Тамтешня ощадливість пояснюється тим, що більшість продажів відбувається не з дисків, а за посередництва платних сайтів і „читальних залів”, розроблених окремо для мобільних телефонів. У даному випадку розмір файлу має принципове значення. Оптимальний варіант, який незабаром запровадять і в Україні, видання записів у двох варіантах: з високим бітрейдом для дисків, з низьким – для мобілок та інших пристроїв. А поки що зустрітися з рідною аудіолітературою найчастіше можна не в музичних крамницях, а в книжкових магазинах, які досі, на жаль, не обладнані, як це має бути, технікою для прослуховування. .jpg)
Молодий вітчизняний ринок відрізняється від значно більш розвинених американського та європейського ще однією рисою. Західні менеджери слухають переважно те, що ми зневажливо називаємо „читвом” – С’юзен Елізабет Філіпс, Стівена Кінга, Айзека Азімова, або повчання Дейла Карнегі чи Білла Гейтса. Класика ошатна, друкується переважно на гарному папері, красується в твердих палітурках. У нас відбувається все з точністю до навпаки: кишенькового Кожелянка ми читаємо, сліпаючи в метро, а розкішшю „Конотопської відьми” тішимо вуха.
Та буде так не довго. Захоплення mp3-форматом інших сегментів відбуватиметься з геометричною прогресією. Наразі охоплено лише невелику частину зарубіжної літератури,
.jpg)
перекладеною українською, є трохи дитячих та навчальних видань. Всі інші варіанти – неоране поле, на якому особливо рясно мають зростати освітні плоди та література іноземними мовами, за допомогою якої зручно і вчитися, і поновлювати вже наявні знання.
Аудіокнига типографському фоліанту не конкурент. Навпаки, вона лише підвищує зацікавленість публіки щодо певного автора і сприяє зростанню друкованих накладів. Як показує досвід, озвучити все оприлюднене на письмі – можливо, але не потрібно. „Фільтрують” слово самі споживачі різних видів інформації. Коли ми читаємо, у нас спрацьовує механізм вибіркової уваги: око зупиняється на важливому і автоматично „опускає” менш значуще. Читання в цьому сенсі урівнює „Кобзар” Шевченка і ненормативні вправи малолітнього розбишаки на стінках ліфта. Слухова перцепція інша: вухо вловлює мінімальні емоційні нюанси і не дозволяє „ковзати” смислами. Різниця в сприйнятті на зір і слух вимагає від виробників аудіокниг більшої сумлінності у доборі зразків, витонченості смаку та відповідальності за результат. Ця ж відмінність гальмує й озвучування поезії – надто чуттєвої, індивідуальної, осібної, аби звертатися на повний голос до широкого загалу.
[122][123]
ЦІКАВІ ФАКТИ
Голосом Клінтона
10 лютого 2008 року в Лос-Анджелесі відбудеться 50-а церемонія вручення премій Американської академії звукозапису. Цього року до списку номінантів на „Греммі” потрапили колишні президенти США Джиммі Картер з аудіокнигою „Недільні ранки”, Білл Клінтон із опусом „Ті, що дають: як кожен з нас може змінити світ” і претендент на керівництво державою Барак Обома із твором „Зухвалі надії: роздуми про відтворення американської мрії”.
Фронтмен гурту „Лєнінград” Сєргєй Шнуров восени 2007 року озвучив книгу Вєнєчки Єрофєєва „Москва – Пєтушкі”. За словами музиканта, робота давалася нелегко, бо виконавця тексту весь час мучило похмілля. Шнур також висловив бажання попрацювати з книгою Хантера Томпсона „Страх і ненависть у Лас-Вегасі” та пушкінським „Євгєнієм Онєгіним”.
У вересні минулого року при Львівському осередку сліпих почала діяти аудіо бібліотека для людей з вадами зору. За два місяці в одній з книгарень Бреста відкрився перший відділ аудіолітератури, який наразі нараховує 100 найменувань.
СЛОВНИЧОК
Термін „бітрейт” застосовується при вимірюванні ефективної швидкості передачі інформації певним каналом. Використовується у двох основних значеннях: 1. Характеристика каналу або пристрою – максимальна кількість біт, яку можна передати за одиницю часу. 2. Величина потоку даних інформації, що передається в реальному часі. У форматах потокового відео та аудіо (MPEG, mp3), де використовується стиснення зі втратою якості, параметр „бітрейт” виражає ступінь ущільнення даних.
.jpg)
.jpg)
перекладеною українською, є трохи дитячих та навчальних видань. Всі інші варіанти – неоране поле, на якому особливо рясно мають зростати освітні плоди та література іноземними мовами, за допомогою якої зручно і вчитися, і поновлювати вже наявні знання.