У. Т. Чим було невільництво і работоргівля у Середньовіччі? Як вони сприймалися тогочасним суспільством?
Невільництво у Середньовіччі було чимось «природнім»: навіть Церква не критикувала його, а нечисленні священники, які боролися з рабством, у зв’язку з цим мали проблеми. Наприклад, майбутній апостол Прусії св. Войцех був вигнаний із Праги за те, що критикував прибутки її мешканців від використання рабської праці.
Данута Квіріні-Поплавська у своїй книзі про невільництво в Середньовіччі наводить багато прикладів священослужителів, які мали рабів. Й навіть жінок, які на смертному одрі замість того, щоби звільнити своїх невільників, як зробив би побожний мусульманин, заповідали їх продати, а на отримані гроші замовити регулярні молитви душі заповідальниць. Якщо в атлантичному рабстві переважали господарські міркування, то в суспільствах Європи і Близького Сходу здається домінували суспільні мотиви. Володіння рабом вважалося престижним – раби були домашньою прислугою і охоронцями.
У. Т. Чому зараз работоргівлю ототожнюють із кримськими татарами і османами, а не, наприклад, Генуєю чи Запоріжжям?
Відколи рабство почали масово засуджувати, тобто, з кінця XVIII ст., жодне суспільство не хоче визнавати, що брало участь у работоргівлі й користувалося невільницькою працею. Тому перекладання відповідальності на «іншого» напрочуд зручне; у випадку європейських християн – передусім, на татар і загалом на мусульман. Ще Лівінгстон пропагував свої подорожі до Африки як місію проти рабства, хоча де-факто був піонером британського імперіалізму. Так само нині в африканських країнах забувають, що на работоргівлі заробляли не тільки білі, а й чорні володарі Дагомеї (Беніну).
У. Т. Наскільки східний, тюркський чинник був інтерналізований щодо України чи Польщі? І чи це не заважає європейському самоідентифікуванню цих держав?
Мені здається, що образ antemurale Christianitatis – передмурів’я християнства, в українському випадку висловлений в думах, зміцнював європейську ідентичність (подібне було і в Іспанії), але й ускладнював у XVII ст. тверезе оцінювання елітами і козаками ситуації і порозуміння з Османами. Я у своїх статтях цілком свідомо висуваю дискусійну тезу, а чи зовнішньополітичне орієнтування на Османів не було б для козацтва перспективнішим за орієнтування на Москву чи Варшаву? Щодо Польщі вважаю, що саме східні впливи роблять її культуру привабливішою для Заходу. Візьмемо хоча б приклад з мистецтва: якщо польська готика чи ренесанс – це у кращому разі досконалі копії західного мистецтва, то бароко, особливо так зване вільнюське, зі східних окраїн старої Речі Посполитої настільки оригінальне, що нагадує іспансько-індіанське мистецтво Латинської Америки. Ми маємо пишатися і захоплюватися поєднанням культур Сходу і Заходу на теренах Центрально-Східної Європи, а не комплексувати щодо цього.